Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 26)
— Це ж не тому, що він дурний чи злий, — кричав Ґровер на родинну гасову лампу. — Ні. Гірше. Він розуміється на тому, чим я не переймаюсь. А я переймаюсь тим, що він ніколи не зрозуміє.
— Не второпаю, — сказав Тім. — Гей, Ґровере, а що таке «сугестивна терапія»?
— Це як лікувати молитвою, — відповів Ґровер. — Вони цим збираються вивести тобі бородавку?
— Ага.
Тім розповів йому про лампу і про червону штуку, яка світилася зеленим.
— Ультрафіолетова флуоресценція, — сказав Ґровер, явно смакуючи слова, — ніяк не діє на бородавки. Доктор хотів, щоб подіяли замовляння, але тепер у нього нічого не вийде, я йому всі карти сплутав. — І він зареготав, катаючись по підвальній підлозі, немов його лоскотали. — Не спрацює. Воно зникає, коли саме схоче — оце й усе. Бородавки мають свій розум.
Ґровер тішився щоразу, коли йому вдавалося розладнати плани дорослих. Тіму ніколи й на думку не спадало бодай спробувати з'ясувати чому. Та й Ґровер заледве переймався власними мотивами.
— Вони думають, що я розумніший, ніж є насправді, — зважився він сказати одного разу. — Гадаю, вони якось по-своєму уявляють «геніального хлопчика» і те, яким він має бути. Вони бачили їх по телебаченню і хочуть, щоб і я був таким.
Тім згадав, що того дня Ґровер навіснів, бо не спрацював його новий винахід. Натрієва граната з двома відділеннями (одне з натрієм, інше з водою), розділеними вибуховою мембраною. Коли натрій вступить у контакт з водою, буде величезний бабах. Але чи то мембрана була заміцна, чи то невідь-чому вибуху не сталося. А найгірше те, що Ґровер саме тоді прочитав книжку Віктора Епплтона «Том Свіфт і його чарівна камера»[221]. Йому постійно і ніби випадково траплялися книжки про Тома Свіфта, хоча він згодом розробив цілу теорію про те, що то був чийсь задум, що це книжки натрапляли на
— Ненавиджу Тома Свіфта! — кричав Ґровер.
— Та кинь ти читати ці книжки, — пропонував Тім.
Але Ґровер не міг, намагався, та не міг спинитися. І щоразу жадібно поглинав нову, що вискакувала йому перед очі, ніби підсмажений хліб з невидимого і зловісного тостера. Вони були його згубною пристрастю; йому скрізь ввижалися повітряні військові кораблі, електричні гвинтівки.
— Це жахливо, — казав він, — цей хлопець — показушник і дивакувато розмовляє, до того ж він сноб і… — стукаючи себе по голові, щоб пригадати слово, — і расист.
— Хто?
— Пам'ятаєш, у Тома Свіфта є темношкірий слуга, якого звуть Ерадікейт Семпсон? Або просто Рад. Том до нього просто жахливо ставиться. Чи вони хочуть, щоб я, начитавшись цієї маячні, був таким самим?
— Може, й так, — збуджено сказав Тім, відразу все збагнувши, — можливо, вони хочуть, щоб ти так ставився до Карла. — Він мав на увазі Карла Баррінґтона, їхнього темношкірого знайомого. Його родина нещодавно переїхала сюди з Піттсфілда. Баррінґтони оселились у Нортумберлендських маєтках, новому житловому районі, відділеному занедбаним кар'єром і декількома полями жита від старої частини Мушваборо, де жили Ґровер і Тім. Як і вони з Етьєном Шердлу[222], Карл просто божеволів від розіграшів і не лише полюбляв за ними спостерігати й сміятися, а й сам прагнув розіграти когось і вигадати новий жарт, тож вони вчотирьох постійно вешталися разом. Припущення, що Рад з книжки якось стосується Карла, спантеличило Ґровера.
— А вони що — не люблять Карла? — запитав він.
— Не думаю, що саме його. Скоріше його маму і тата.
— Що вони такого зробили?
Тім зобразив на обличчі вираз «краще не питай».
— Піттсфілд — велике місто, — сказав він. — Хтозна, чим вони там займалися. Може, влаштовували «ігри в цифри»[223].
— Схоже, ти передивився телевізора, — викрив його Ґровер. Тім агакнув і розсміявся. Ґровер запитав:
— А твоя мати знає, що ти гуляєш зі мною і з Карлом і ми, ну, той, клеїмо тут гуртом дурня?
— Я їй нічого не розповідав, — відповів Тім. — Вона мені не забороняла.
— І не розповідай, — сказав Ґровер.
Тім і не збирався. Ні, Ґровер не наказував, але було зрозуміло, що хай він вряди-годи й помиляється, та все ж знає набагато більше від кожного з них, і тому його слухалися. Якщо він казав, що бородавка не зійде, що вона має свій розум, то жодні фіолетові лампи й зелені флуоресценції в Массачусетсі не допоможуть. Бородавка залишиться.
Тім трохи непевно поглянув на бородавку, немовби вона справді мала власний розум. Якби він був на кілька років молодшим, дав би бородавці ім'я, однак він вже почав розуміти, що тільки маленькі діти дають імена різним речам. Тож він сидів у пральній машині, яка ще торік була для нього кабіною космічного корабля, слухав дощ і думав про те, як далі й далі старішатиме, до нескінченності, але швидко урвав свої роздуми, поки вони не привели до думок про смерть, і вирішив сьогодні запитати Ґровера, чи дізнався той щось нове про ту штуку, рідкий азот.
— Азот — це газ, — відповів йому Ґровер. — Ніколи не чув, щоб він був рідким.
І все. Але, можливо, сьогодні він матиме ще щось. Ніколи не здогадаєшся, з чим він повернеться додому з коледжу. Якось він притягнув різнобарвну модель молекули протеїну, яка тепер зберігалася в їхньому лігві разом з японським телевізором, запасом натрію, купою старих автозапчастин зі звалища, що належить батькові Етьєна Шердлу, бетонним бюстом Альфа Лендона[224], викраденим під час одного з щотижневих набігів у парк Мушваборо, зламаним стільцем у стилі Mica ван дер Рое[225], урятованим з одного зі старих будинків, а також розрізненими частинами канделябрів, шматками гобеленів, тиковими балясинами та хутряним пальто, яке вони іноді надівали на шию бюста і ховалися всередині, як у наметі.
Тім викотився з машинки і якомога тихіше пішов на кухню поглянути на годинник. Уже було трохи за десяту. Ґровер сам ніколи не приходив вчасно, однак від інших завжди вимагав точності.
— Пунктуальність, — виголошував він, котячи це слово, ніби непереможний мармуровий камінець у дитячій грі, — не належить до твоїх визначних чеснот.
І лише встигнеш йому на це сказати «Га?», як Ґровер уже забував про запізнення і переходив до справи. Ще одна якість, яка Тімові подобалася.
Матері у вітальні не було, телевізор вимкнений, і спочатку Тім подумав, що вона пішла. Він стягнув свій плащ з вішака в передпокої та попрямував до чорного ходу. Але тут почув, як мати набирає номер. Він обігнув кут і побачив її під сходами. Вона стояла, затиснувши блакитну слухавку «Принцес»[226] між щелепою і плечем, однією рукою набирала номер, а другу тримала перед собою, стиснувши її в кулак так, що вона аж побіліла. Такого виразу на її обличчі, як оце тепер, Тім ніколи раніше не бачив. Трохи, як сказати, нервове? перелякане? — він не знав. Якщо вона його й помітила, то цього не виказала, хоча він досить шумно вовтузився. Гудки на іншому кінці дроту змовкли, і хтось відповів.
— Агов, ви, нігери, — раптом засичала його мати, — брудні нігери, забирайтеся з цього міста, повертайтесь у свій Піттсфілд. Шуруйте, поки у вас не почалися справжні проблеми.
І вона швидко поклала слухавку. Її стиснута в кулак рука тремтіла, а потім і друга, яка поклала слухавку, теж почала злегка тремтіти. Мати хутко повернулася, ніби олениця, що зачула його запах, і заскочила Тіма, що здивовано за нею спостерігав.
— А, це ти, — сказала вона, заусміхавшись, але її очі лишилися невеселими.
— Що це ти робила? — запитав Тім, хоча збирався сказати геть інше.
— О, та то був жарт, Тіме, — сказала вона, — розіграш.
Тім знизав плечима і попрямував до чорного ходу.
— Я пішов гуляти, — сказав він, не озираючись.
Він знав, що тепер мати його не затримуватиме, бо він ЇЇ застукав.
Він побіг під дощем повз два бузкові кущі й гайнув схилом вниз по високій пожухлій траві. Уже за декілька кроків його кеди вимокли наскрізь. Дім Ґровера Снодда з мансардним дахом, старіший за Тімів будинок, виглядав з-за величезного клена, ніби вітаючи Тіма. Коли Тім був молодшим, він вважав дім живою істотою і щоразу, підходячи, вітався з ним, ніби будинок і справді приязно визирав до нього з-за клена, граючись з давнім приятелем. Тім ще не подорослішав настільки, щоб остаточно відмовитися від цієї гри. Припинити в це вірити було б жорстоко щодо самого дому. Тож Тім, як і зазвичай, сказав: «Привіт, дім».
Дім мав обличчя, приємне старе обличчя з вікнами замість очей і носа, і здавалося, що він завжди усміхався. Тім підбіг до дому, на якусь мить ставши карликовою тінню супроти височезного доброзичливого обличчя. Дощ лив як з відра. Забуксувавши, Тім завернув за ріг до ще одного клена з дощечками, прибитими до стовбура. Раз послизнувшись, видерся нагору і по довгій гілці дістався до вікна Ґровера. Ізсередини долинали свистячі електронні звуки.
— Ґрові, — гукнув Тім, постукавши у вікно. — Агов.
Ґровер прочинив вікно і оголосив Тіму, що той має сумну схильність до загайності.
— Що? — не зрозумів Тім.
— Я щойно слухав хлопця з Нью-Йорка, — розповідав Ґровер, коли Тім вліз до кімнати. — Щось дивне сьогодні з небом, бо, той, ніяк не можу зловити навіть Спрінґфілд.