Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 25)
Крива дзвону нагадує графік нормального розподілу, тобто розподілу Ґаусса[218]. Усередині — невидимий язичок. Подзвін був по (хоча він заледве підозрював) Їжатцю.
Екіпаж попереду різко завернув ліворуч і попрямував до каналу. Там він знову повернув ліворуч і понісся вздовж вузької смужки води. Виповзла половинка місяця — гладка і біла.
— Їдуть до мосту через Ніл, — сказав Гожийферт.
Вони проїхали повз палац хедива і прогуркотіли через міст. Під ними текла темна і в'язка річка. На іншому березі вони повернули на південь і прискорилися, розсікаючи місячне світло між Нілом і територією віце-королівського палацу. Перед каменярнею взяли праворуч.
— Хай мені біс, це ж дорога до пірамід, — вигукнув Гожийферт. Їжатець кивнув:
— Десь п'ять з половиною миль.
Вони повернули, проїхали повз в'язницю і поселення Гізі, зробили гак, перетнули залізничні колії та попрямували точно на захід.
— О, — тихо сказала Вікторія, — побачимо Сфінкса.
— У місячному сяйві, — додав Гожийферт, скривившись.
— Відчепися від неї, — перепинив його Їжатець.
Далі вони їхали мовчки, потроху скорочуючи розрив. Навколо виблискувала мережа зрошувальних каналів. Обидва екіпажі минули селища фелахів і водяні колеса. Навкруги панувала ніч і не було чутно ані шереху, крім скрипу ресор і цокоту копит. І ще вітру, який вони здіймали. На краю пустелі Гожийферт сказав: «Наздоганяємо».
Дорога пішла вгору. Захищена від пустелі п'ятифутовою стіною, вона, петляючи, здіймалася ліворуч. Екіпаж, що їхав попереду, раптом нахилився і вдарився об стіну. Звідти видряпалися пасажири та залишок шляху долали вгору пішки. Їжатець далі рухався по кривій і зупинився десь за 100 ярдів від великої піраміди Хеопса. Кротомолда, Лепсіуса і Бонґо-Шефтсбері не було видно.
— Пошукаємо, — сказав Їжатець. Вони завернули за ріг піраміди. Сфінкс лежав, підібгавши лапи, за 600 ярдів південніше.
— Трясця, — промовив Гожийферт.
— Он вони, — показала пальчиком Вікторія і крикнула: — Біжать до Сфінкса.
Вони стрімголов побігли по нерівній землі. Кротомолд, вочевидь, підвернув щиколотку. Двоє супутників йому допомагали. Їжатець дістав пістолет.
— Захищайся, старий, — вигукнув він.
Бонґо-Шефтсбері обернувся і вистрелив.
— Усе ж таки — що будемо з ними робити? — запитав Гожийферт. — Відпустимо?
Їжатець не відповів. За кілька хвилин вони загнали агентів Кротомолда в глухий кут з правого боку від великого Сфінкса.
— Кидай, — прохрипів Бонґо-Шефтсбері. — У тебе пістолет на один постріл, а в мене револьвер.
Свій пістолет Їжатець не перезарядив. Він байдуже знизав плечима, посміхнувся і жбурнув зброю в пісок. Позаду стояла Вікторія й захоплено роздивлялася навислого над ними лева, людину чи бога. Бонґо-Шефтсбері засукав рукав сорочки, показавши перемикач, і переключив тумблер. Наче хлопчак. Лепсіус стояв у тіні, Кротомолд усміхався.
— Отже, — сказав Бонґо-Шефтсбері.
— Відпусти їх, — сказав Їжатець.
Бонґо-Шефтсбері кивнув.
— Інших це не стосується, — погодився він. — Це твої з Босом справи, так?
Ого, подумав Їжатець, справді? Навіть зараз він, наче де Ґріє, досі мав ілюзії. Їжатець ніколи не міг припустити, що так пошиється в дурні. Гожийферт взяв Вікторію за руку, і вони подалися геть до екіпажа. Дівчина так і прикипіла блискучими очима до Сфінкса.
— Ти кричав на Боса, — виголосив Бонґо-Шефтсбері. — Ти сказав: йди геть і здохни.
Їжатець сховав руки за спиною. Було діло. Чи не на це вони чекали? Цілих п'ятнадцять років? Не відаючи, він переступив якусь межу. Тепер він покруч, нечистий. Їжатець обернувся подивитися, як іде Вікторія, така ніжна і прихильна до свого Сфінкса. Покруч, подумав він, — це просто інший спосіб сказати «людина». Зробивши останній крок, ти не можеш лишитися чистим, ніщо не лишається чистим. Це було майже так, ніби вони вишукували Гожийферта, бо той вранці переступив межу на Gare du Caire. І тепер Їжатець, накричавши на Боса, зіграв свою фатальну роль на сцені любові або милосердя. І дуже швидко зрозумів, на що насправді накричав. Усе — і роль, і зрада — зійшло нанівець. Звелося до нуля. Може, як і завжди? О Боже. Він знову повернувся до Кротомолда.
Може, це його Манон?
— Ви були хорошими ворогами, — сказав він нарешті.
Пролунало якось неправильно. Якби він мав більше часу, часу на вивчення нової ролі…
Їм цього й було треба. Гожийферт почув постріл і, обернувшись, побачив, що Їжатець падає на пісок. Гожийферт скрикнув і помітив, що вся трійця розвертається і йде геть. Можливо, вони рушать прямісінько в Лівійську пустелю і йтимуть, поки не опиняться на березі якогось моря. Потім, похитавши головою, він повернувся до дівчини. Взяв її за руку, і вони пішли до фаетона. Шістнадцять років по тому він був, звичайно, в Сараєво — пробирався крізь натовп, що зібрався вітати ерцгерцога Франца Фердинанда. Ширилися чутки про вбивство, про ймовірну іскру, через яку спалахне апокаліпсис. Гожийферт мав там бути і, по змозі, запобігти цьому. Тепер він був згорблений і мав обмаль волосся. Час від часу він стискав руку свого останнього завоювання, вусатої барменші-білявки, що описувала подружкам Гожийферта як простацького англійця, так собі в ліжку, але любителя тринькати гроші.
Таємна інтеграція
Надворі дощило, то був перший жовтневий дощ, кінець косовиці й осінньої пишноти; прозоре світло, незмінна погода, завдяки якій ще кілька вихідних тому в Беркширах[219] було повно ньюйорківців, що приїжджали подивитися, як дерева міняться в сонячному сяйві. Сьогодні ж навпаки: субота і дощ — паскудне поєднання. Удома Тім Сентора саме чекав десятої години та гадав, як непомітно проскочити повз матір. Ґровер призначив зустріч на десяту, тож уже був час іти. Тім скрутився калачиком у старій пральній машині, що лежала на боці в комірчині; слухав, як риштаком стікає дощова вода і розглядав бородавку на пальці. Бородавка з'явилася два тижні тому і досі не зникла. Нещодавно мати водила його до лікаря Слотропа, він намазав бородавку чимось червоним, вимкнув світло і сказав:
— А тепер подивимося, що буде, коли я запалю мою чарівну фіолетову лампу.
На вигляд лампа була не надто чарівною, однак, коли доктор її ввімкнув, бородавка засяяла яскравим зеленим кольором.
— О, чудово, — сказав доктор Слотроп. — Зелена. Значить, сама зникне, Тіме. Без варіантів.
Але коли вони виходили, доктор тихо — однак Тім уже вмів розбирати шепіт — сказав його матері:
— Сугестивна терапія допомагає в половині випадків. Якщо бородавка сама не зникне, приведіть його ще раз і тоді спробуємо рідкий азот.
Повернувшись додому, Тім відразу побіг до Ґровера, щоб запитати, що означає «сугестивна терапія». Він знайшов його в підвалі, де той займався черговим винаходом.
Ґровер Снодд був трохи старшим за Тіма і вважався геніальним хлопчиком, хай і з деякими застереженнями. Геніальний хлопчик зі своїми вадами. Наприклад, його винаходи не завжди працювали. А торік він вигадав одну непевну справу: за десять центів робив усім домашнє завдання. Однак його занадто швидко викрили. Вони якось дізналися (згідно з Ґровером, завдяки «кривій», яка показувала, наскільки добре кожен може вчитися), що саме він стояв за всіма тими відмінними оцінками, які почали одержувати діти. «Із законом середніх чисел не посперечаєшся, — сказав Ґровер, — і з кривою теж».
Вони почали всерйоз обробляти його батьків, щоб ті перевели сина до іншої школи. Кудись. Абикуди. Хай Ґровер і був спецом зі всіх шкільних тем — від вулканічних порід до набігів індіанців, — але йому, як вважав Тім, досі бракувало клепки, щоб приховувати, наскільки він розумний. Мав він таку слабкість: хизуватися розумом за будь-якої нагоди. Вирішуючи кому-небудь завдання на визначення площі трикутного двору, Ґровер не міг стриматися і приплітав трохи тригонометрії, що півкласу і вимовити не могло, чи використовував інтегральне числення — ці слівця вряди-годи траплялись у коміксах про космічні подорожі, але так і залишились для них лише порожнім звуком. Однак Тім та інші ставилися до цього поблажливо. Чому б Ґроверу не похизуватися? Йому інколи бувало важкувато. З однолітками не поговориш про вищу математику, та й взагалі про високі матерії. Ґровер якось зізнався Тіму, що раніше обговорював зовнішню політику з батьком, поки одного вечора вони не пересварилися через серйозні розбіжності щодо Берліна.
— Я знаю, що їм треба робити, — кричав Ґровер (він завжди кричав — на стіни або на будь-який масивний предмет, який опинився поблизу, щоб показати, що він навісніє не через тебе, а через той збільшений світ дорослих, який вони створили, переробили й обжили без нього, через їхню інерцію й упертість, які він міг подолати хіба що всередині себе, бо був ще замалий), — я точно знаю, що вони повинні робити!
Однак коли Тім поцікавився, що саме вони повинні робити, Ґровер відповів:
— Неважливо. Ми посперечалися через щось неважливе. Але тепер ми з ним не розмовляємо —
Цього року він бував удома тільки на вихідних і щосереди. В інші дні він їздив за двадцять миль на різні курси та розмовляв з людьми про вищі матерії в коледжі, Беркширському чоловічому коледжі, створеному за зразком Вільямса[220], тільки поменше. Школа перемогла, його позбулися. Вони не мали на нього часу, а ще хотіли, щоб кожен сам робив своє домашнє завдання. Очевидно, батько Ґровера теж не заперечував проти цього, особливо після того, як вони віддалилися через Берлін.