Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 24)

Він кивнув і всміхнувся; поруч сіла Вікторія.

— Папа вмре, якщо дізнається. — Вона зухвало дивилася йому просто в очі.

Акордеон замовк. Офіціантка поставила на стіл два пива «Крюґер».

Він прикусив губу на знак прихованого співчуття. Вона шукала і знайшла в ньому жіночі риси; перша з цивільних, хто це побачив. Він вирішив не вдаватися в розпити про те, як вона дізналася. У вікно вона його помітити не могла. Їжатець сказав:

— Сьогодні вдень він був у німецькій церкві та грав Баха, ніби той Бах — все, що в нього лишилося. Тож, можливо, він здогадався.

Вона схилила голову, на її верхній губі біліли вусики від пивної піни. На іншому боці каналу пролунав слабкий свист експреса, який ішов до Александрії.

— Ви любите Гожийферта? — наважився спитати Їжатець.

Він ще ніколи не заходив так далеко: на цій території він турист. Зараз Їжатець не відмовився б від путівника Бедекера сердешними справами. Її шепіт майже потонув у новому потоці акордеонових сліз: так. Значить, Гожийферт сказав їй… Їжатець повів бровами, вона похитала головою: ні. Цікаво, коли так одне одного розумієш — завдяки самому лише безсловесному мерехтінню.

— Хай там як, але я здогадалася, — сказала вона. — Можете мені не вірити, але мушу зізнатися. Це правда.

Як далеко можна заглибитися, перш ніж… Безнадійно. Їжатець:

— Чого ж ви тоді від мене хочете?

Вона: намотує кучерики на пальці, не дивлячись на нього. Хвильку помовчавши, відповідає:

— Нічого. Тільки розуміння.

Якби Їжатець вірив у чорта, він сказав би: тебе підіслали. Повертайся і скажи тому, тим, хто тебе заслав, що це марно. Акордеоніст упізнав у Їжатцеві й дівчині англійців.

— Якби диявол сина мав, — задерикувато проспівав він німецькою, — Пальмерстон ним легко б став.

Декілька німців у кав'ярні засміялися, а Їжатець здригнувся: пісні було щонайменше півстоліття. Але дехто досі її пам'ятає.

Між столиками прокладав собі шлях Варкумян. Запізнився. Побачивши його, Вікторія перепросила і попрощалася. Варкумян коротко відзвітував: нічого не відбувається. Їжатець зітхнув. Залишалося одне. Залякати саме консульство: нехай будуть насторожі.

Тож наступного дня вони влаштували серйозну «облаву» на Кроумера. Їжатець прокинувся в поганому настрої. Він приліпив руду бороду, натягнув перламутрово-сірий циліндр і попрямував до консульства, вдаючи ірландського туриста. Там було не до нього, тож його виставили за двері. Гожийферт придумав дещо краще:

— Кинемо бомбу! — вигукнув він.

На щастя, його уявлення про снаряди було таким же приблизним, як його влучність. Замість того щоб безпечно впасти на газон, бомба крізь вікно влетіла в консульство, через що одна дурненька прибиральниця зчинила істерику (хоча бомба, звичайно, була несправжньою), а Гожийферта ледь не арештували.

Опівдні Їжатець прийшов на кухню готелю «Вікторія» і застав там повний розгардіяш. Зустріч у Фашоді відбулася. Ситуація перетворилася на Кризу. Засмучений, він вискочив на вулицю, зупинив екіпаж і рвонув на пошуки Гожийферта. За дві години він виявив, що Гожийферт досі спить у номері готелю, де Їжатець його й залишив. Лютуючи, він вилив на голову Гожийферта глечик крижаної води. У дверях з'явився, шкірячи зуби, Бонґо-Шефтсбері. Їжатець жбурнув у нього порожнім глеком, але той встиг зникнути в коридорі.

— Де генеральний консул? — добродушним сонним голосом запитав Гожийферт.

— Одягайся! — заревів Їжатець.

Вони розшукали коханку секретаря, яка ліниво розляглася на сонечку і чистила мандарин. Вона повідомила, що Кроумер збирався о восьмій бути в опері. Що буде до цього, вона не могла сказати. Вони вирушили до аптекаря, однак той не отримував жодних нових вказівок. Коли вони мчали крізь сад, Їжатець запитав, що роблять Рени. Гожийферт відповів, що вони, здасться, у Геліополі.

— Що, в біса, тут з усіма коїться? — волів знати їжатець. — Ніхто нічого не знає!

До восьмої робити було нічого, тому вони пили вино, сидячи на терасі кафе. Єгипетське сонце вже сідало і сяяло яскраво, але чомусь загрозливо. Ніде ані тіні. Страх, який підкрався до Їжатця позаминулої ночі, тепер розповзався щелепою й підступав до скронь. Навіть Гожийферт видавався знервованим.

За чверть восьма вони підійшли до театру, придбали квитки в партер, вмостилися й чекали. Незабаром з'явився генеральний консул зі свитою і сів неподалік. Лепсіус і Бонґо-Шефтсбері зайшли з різних боків і зайняли свої місця в ложах. Утворився кут у 120°, вершиною якого був лорд Кроумер.

— Подбайте, — сказав Гожийферт, — щоб нас підвищили.

Четверо поліцейських пройшли центральним проходом і поглянули на Бонґо-Шефтсбері. Той вказав пальцем на Їжатця.

— Та Боже ж ти мій, — простогнав Гожийферт.

Їжатець заплющив очі. Так, це він дав маху. Сталося те, що буває, коли зробиш грубу помилку. Поліцейські оточили їх і стали, виструнчившись.

— Гаразд, — сказав Їжатець. Вони з Гожийфертом підвелися, і їх вивели з театру.

— Ваші паспорти, будь ласка, — попросив один з поліцейських.

Вітерець доніс до них перші бадьорі акорди увертюри. Вони йшли вузькою стежкою, двоє поліцейських позаду, двоє — попереду. Про знаки вони, звісно, домовилися не один рік тому.

— Я хочу бачити британського консула, — сказав Їжатець і крутнувся, дістаючи старий пістолет, розрахований на один постріл.

Гожийферт наставив пістолет на двох інших. Поліцейський, який зажадав їхні паспорти, сердито на них поглянув.

— Нас не попередили, що вони озброєні, — обурився другий.

Поліцейських знешкодили чотирма методичними ударами по голові й відтягли в підлісок.

— Дурний хід, — буркнув Гожийферт, — нам ще пощастило.

Їжатець уже біг назад до театру. Вони злетіли нагору, перестрибуючи через дві сходинки, й почали шукати порожню ложу.

— Сюди, — гукнув Гожийферт. Вони прослизнули всередину й опинилися майже навпроти ложі Бонґо-Шефтсбері. Значить, поруч Лепсіус.

— Пригнись, — звелів Їжатець.

Вони пригнулись і визирнули між двох невеличких позолочених балясин. На сцені Едмондо і студенти кепкували зі збудженого романтика де Ґріє. Бонґо-Шефтсбері перевіряв, чи наладнований його мініатюрний пістолет.

— Приготуйся, — прошепотів Гожийферт.

Ріжок форейтора сповістив про наближення диліжанса. Карета з гуркотом і скрипом в'їхала на заїжджий двір. Бонґо-Шефтсбері підняв пістолет. Їжатець сказав:

— Лепсіус. Сусідні двері.

Диліжанс підстрибнув і спинився. Їжатець навів зброю на Бонґо-Шефтсбері, потім повільно перевів дуло вниз і праворуч, націлюючись на лорда Кроумера. Йому спало на думку, що для нього зараз могло б все закінчитися і не довелося б більше турбуватися про Європу. То була болісна мить непевності. Тож наскільки серйозно вони налаштовані? Може, реальніше було їм протистояти, а не мавпувати тактику Бонґо-Шефтсбері? Як на дичину, сказав тоді Гожийферт. Манон допомогли вийти з екіпажа. Де Ґріє, прочитавши в її очах свою долю, завмер, наче йому ноги до землі прикипіли. У Їжатця за спиною хтось стояв. У цю мить безнадійної любові він різко озирнувся і побачив Кротомолда — змарнілого, неймовірно старого, з огидною, хоч і співчутливою усмішкою на обличчі. Їжатець, панікуючи, повернувся і навмання вистрілив чи то в Бонґо-Шефтсбері, чи то в лорда Кроумера. Він не бачив, та й не був певен, у кого саме хотів вцілити. Бонґо-Шефтсбері сховав пістолет у піджак і зник. У коридорі сталася сутичка, Їжатець відштовхнув старого, вибіг з ложі та побачив Лепсіуса, який саме вирвався від Гожийферта і чкурнув до сходів.

— Будь ласка, дорогий друже, — задихаючись, сказав Кротомолд. — Не переслідуйте їх. Ви в меншості.

Їжатець добіг до горішньої сходинки.

— Троє проти двох, — пробурмотів він.

— Та більше. Два боси — мій та його, — а ще підлеглі…

Їжатець завмер.

— Ваш хто?

— Я теж виконую накази. — У голосі старого пролунали вибачливі нотки. Потім з ностальгійним поспіхом він додав: — Хіба ви не знаєте, що Ситуація цього разу серйозна, ми всі задіяні…

Розлючений Їжатець озирнувся.

— Іди геть, — закричав він, — іди геть і здохни.

І лише тоді в його голові промайнув невиразний здогад, що їхній теперішній обмін репліками нарешті був вирішальний.

— Сам великий бос, — зауважив Гожийферт, коли вони збігали сходами. — Кепські справи.

За сто ярдів попереду Бонґо-Шефтсбері й Лепсіус застрибували в екіпаж. Дивно, що не надто спритний Кротомолд таки знайшов найкоротший шлях. Він з'явився у дверях ліворуч від Їжатця й Гожийферта та приєднався до своїх.

— Хай їдуть, — кинув Гожийферт.

— Хто це тут наказує?

Не чекаючи відповіді, Їжатець знайшов фаетон, заскочив всередину, вони розвернулись і помчали навздогін. Гожийферт схопився і застрибнув на ходу. Вони галопували вулицею Шаріа Каміль-паші, розлякуючи віслюків, туристів і драгоманів[216]. Перед готелем «Шепард» вони ледь не наїхали на Вікторію, яка вийшла на вулицю. Поки Гожийферт допомагав їй піднятися, вони втратили десять секунд. Їжатець не міг заперечувати. Знову вона про все дізналася. Він щось проґавив. І лише почав усвідомлювати, що його десь жахливо зрадили.

Це вже не битва один на один. Та й чи колись була такою? Лепсіус, Бонґо-Шефтсбері й решта виявилися не просто знаряддями або фізичними доповненнями Кротомолда. Усіх їх залучено; всі були зацікавлені й діяли як єдине ціле. Згідно з наказами. Чиїми наказами? Якоїсь людини? Він сумнівався: у нічному небі над Каїром він побачив схожу на яскраву галюцинацію (це могла бути й низка хмар) криву у формі дзвона й згадав, що нібито вже бачив це в підручнику з математики для співробітників МЗС. На відміну від Костянтина[217] перед битвою, він не міг дозволити, щоб ця дуга раптом перетворилася на знак — надто пізно. Лишалося тільки тихцем лаяти себе за сильне бажання вірити, навіть у цей період історії, в можливість поєдинку за всіма правилами дуелі. Але вони, ні, воно не дотримується правил. Самі статистичні коефіцієнти. Коли ж він перестав битися із супротивником і зіткнувся з Силою та Кількістю?