Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 23)
Екіпажі прибули до готелю «Шепард» майже одночасно. Усі, крім Їжатця, попрямували до будівлі.
— Зареєструй мене, — гукнув той Гожийфертові, — мені треба побачити друга.
«Друг» виявився швейцаром готелю «Вікторія», за чотири квартали на південний захід. Поки Їжатець сидів на кухні, сперечаючись про дичину зі скаженим шеф-кухарем, з яким познайомився в Каннах, швейцар перетинав вулицю, щоб з чорного ходу потрапити в британське консульство. За п'ятнадцять хвилин він вийшов з консульства і попрямував до готелю. Невдовзі на кухню надійшло замовлення на ланч. У слові «
У готелі вони взялися розшифровувати інструкції. У МЗС не підозрювали про підготовку замаху. Звісно. Звідки їм знати, коли їх хвилює тільки одне нагальне питання: хто контролюватиме долину Нілу. Їжатець задумався про те, що сталося з дипломатією. Він знав людей, які працювали під керівництвом Пальмерстона, скромного й веселого старого, для якого праця була забавою у піжмурки, коли щодня хтось когось ловить і торкається, а тебе самого може торкнутися холодна рука Привида.
— Отже, ми самі по собі, — зауважив Гожийферт.
— Ага, — погодився Їжатець. — Гадаю, працюватимемо так: станемо на місце злодія, щоб його зловити. Самі придумаємо, як розібратися з Кроумером. Звичайно, ретельно зважимо всі кроки. Тож хай їм навіть випаде нагода, ми будемо на місці вчасно та перешкодимо.
— Влаштувати облаву на генерального консула, — з ентузіазмом додав Гожийферт, — як на дичину. Чому ми не зробили цього, ще коли…
— Облиш, — завершив розмову Їжатець.
Тієї ночі Їжатець найняв кеб і до самого ранку катався містом. Кодована інструкція наказувала лише чекати слушного часу: Гожийферт скористався цим і поїхав з Вікторією на виставу італійського театру просто неба в саду Езбекія. Уночі Їжатець побував у Quartier Rosetti[212] в однієї дівчини, коханки дрібного клерка з британського консульства; у торговця коштовностями на вулиці Мускі, який фінансував махдистів, а тепер, коли рух зазнав краху, намагався ретельно приховувати свої симпатії; у незначного естета, який через проблеми з наркотиками втік з Англії в країну, що не видавала злочинців, до того ж він був далеким родичем слуги Рафаеля Борґа, британського консула; а ще в сутенера Варкумяна, який стверджував, що знає кожного каїрського найманого вбивцю. О третій ранку, поспілкувавшись з цією приємною компанією, Їжатець повернувся до свого номера. Біля дверей він завагався, бо почув за ними якісь рухи. Залишалося тільки одне: наприкінці коридору було вікно, а зовні — карниз. Їжатець скривився. Але ж усім відомо, що шпигуни постійно видираються вгору по карнизах, що височіють над вулицями екзотичних міст. Почуваючись останнім дурнем, Їжатець виліз на карниз. Глянув униз: летіти довелося б футів п'ятнадцять у непевні кущі. Він позіхнув і бадьоро, хай і незграбно, почав просуватися до рогу будівлі. Там карниз звужувався. Ставши однією ногою на один карниз, а другою — на інший так, що ріг будівлі розділяв його від брів до живота навпіл, він раптом втратив рівновагу й зірвався. У польоті він — так уже сталося — вилаявся, а потім з гуркотом гепнувся в чагарник і перекинувся. Поворушив пальцями. Лежачи, викурив півцигарки, потім звівся на ноги та побачив біля свого вікна дерево, на яке було легко залізти. Пихкаючи та сиплячи прокльони, він поліз нагору; сів верхи на одній з гілок і зазирнув усередину.
Гожийферт лежав на ліжку Їжатця з дівчиною, і в світлі вуличних ліхтарів її тіло видавалося змарнілим і білим. На тлі цієї білизни очі, рот і пипки видавалися маленькими темними синцями. Вона колихала Гожийферта, огорнувши його біляву голову мережею або мереживом сплетених пальців, а він плакав, вкриваючи її груди прожилками сліз.
— Пробач, — повторював він, — Трансвааль, поранення. Мені сказали, нічого серйозного.
Їжатець і гадки не мав, як це могло статися, і почав перебирати варіанти: (а) Гожийферт виявив благородство, (б) насправді він імпотент, а тому збрехав Їжатцю про довгий список своїх перемог, (в) він просто не мав наміру зв'язуватися з Вікторією. У будь-якому разі Їжатець, як завжди, почувався зайвим. Він завис ні в сих ні в тих, тримаючись однією рукою за гілку, поки недопалок не припік йому пальці, і Їжатець знову неголосно вилаявся. Усвідомивши, що та лайка була насправді не через недопалок, він розхвилювався. І не лише через слабкість Гожийферта. Він зістрибнув у кущі й влігся там, розмірковуючи, де проходить його межа, пишаючись, що тримається її уже двадцять років служби. І хоча дзвіночки були й раніше, він підозрював, що вперше оголилася його справжня вразливість. Поки він лежав навзнак у кущах, його раптом охопив забобонний жах. Упродовж кількох секунд він, здається, зрозумів: це точно Той самий. Апокаліпсис, безумовно, почнеться у Фашоді, якщо такої причини, як ця, виявилося досить, щоб він так ясно відчув власний близький апокаліпсис. Але незабаром поступово, з кожною новою затяжкою до Їжатця став повертатися звичний самоконтроль; нарешті він підвівся і, злегка похитуючись, поплентався спочатку до дверей готелю, а потім угору до свого номера. Цього разу він вдав, ніби загубив ключі, і знічено постукав, щоб дівчина мала час зібрати одяг і втекти до себе через міжкімнатні двері. Коли Гожийферт відчинив, Їжатець відчув збентеження, з яким уже зжився.
У театрі давали «Манон Леско». Наступного ранку, стоячи під душем, Гожийферт намагався співати «Donna non vidi mai»[213].
— Припини, — попросив Їжатець.
— Ти не хочеш почути, як це треба виконувати? — заревів Гожийферт. — Сумніваюся, що ти здатен чисто заспівати бодай «Та-ра-ра-бум-ді-я».
Та Їжатець і не сперечався. Він вирішив піти на безпечний компроміс.
—
Вийшло жахливо; складалося враження, ніби він колись працював у мюзик-голі. Але ж він точно не був де Ґріє! Де Ґріє, лише побачивши ту молоду леді у вікні диліжанса, що їде з Арраса, вже зрозумів би, що має статися. Цей шевальє не дозволяв собі фальстартів чи хибних випадів, не розгадував загадок, не мав вести подвійну гру. Їжатець йому заздрив. Одягаючись, він насвистував арію. Картина слабкості, побачена вночі, знову розквітла перед його очима. Він подумав: якщо я перейду межу, то назад шляху вже не буде.
О другій годині того самого дня генеральний консул вийшов з парадних дверей консульства і сів в екіпаж. Їжатець спостерігав за ним з вікна порожнього номера на третьому поверсі готелю «Вікторія». Лорд Кроумер був чудовою мішенню, проте цим не міг скористатися жоден найнятий ворогом убивця, поки друзі Їжатця були на сторожі. Археолог забрав Вікторію та Мілдред на екскурсію базарами та гробницями халіфів. Гожийферт тим часом сидів у закритому ландо коло самого вікна. Він обережно (як побачив Їжатець) поїхав за екіпажем консула, тримаючись на безпечній відстані. Їжатець вийшов з готелю і пішки попрямував по Шаріа ель-Магхрабі. На наступному розі він побачив праворуч церкву, де голосно лунав орган. Керуючись якоюсь раптовою примхою, він зайшов. Так і є — по клавішах тарабанив сер Аластер. Далекому від музики Їжатцю знадобилося хвилин п'ять, щоб усвідомити, з яким внутрішнім спустошенням виконавець нівечив клавіші та педалі. Музика помережала крихітний простір готичної будівлі заплутаним жилкуванням, що формувало дивні пелюстки. Це був буйний і якийсь південний листяний орнамент. Голова і пальці його не слухалися, чи тому, що він погано піклується про чистоту своєї доньки або про чистоту взагалі, чи то через музичну форму, чи то винен сам Бах — і чи Бах це був? Але звідки міг те знати трохи пошарпаний іноземець Їжатець, який не тямив у музиці. Однак і він зміг піти лише тієї миті, коли музика різко урвалась і в церкві було чути самі відлуння. Тільки тоді він непомітно вийшов на сонце, поправивши шийну хустку, немов у цьому й полягала різниця між цілісністю й розпадом.
Увечері Гожийферт доповів, що лорд Кроумер геть нічого не зробив заради власної безпеки. Їжатець, ще раз усе з'ясувавши з тим далеким родичем слуги, дізнався, що поголос уже ширився. Він знизав плечима і назвав генерального консула недоумком; завтра ж уже 25 вересня. Об одинадцятій він вийшов з готелю й екіпажем вирушив до
— Містер Їжатець. — Він звів очі. — Я за вами стежила.