Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 22)
О 7:40 він стояв на платформі Gare і спостерігав за тим, як службовці турагентства Кука і Ґейза звалюють у купу валізи та дорожні скрині. За двома рядами колій зеленів невеликий парк з пальмами й акаціями. Їжатець сховався в тіні вокзальної будівлі. Незабаром прибула решта. Він зауважив, що Бонґо-Шефтсбері та Лепсіус обмінялися ледь помітними знаками. Ранковий експрес зупинився саме навпроти якоїсь бійки на платформі. Їжатець обернувся поглянути на Лепсіуса, який переслідував араба, що, мабуть, поцупив його валізу. Гожийферт уже встиг втрутитися. Його світлу шевелюру скуйовдив вітер, поки він мчав через платформу. Він наздогнав араба в дверній проймі, відібрав валізу і здав злодія гладкому поліцейському в тропічному шоломі. Отримавши валізу назад, Лепсіус мовчки позирнув на Гожийферта своїми зміїними очима.
У потязі компанія розділилася по двох сусідніх купе. Вікторія, її батько та Гожийферт опинилися в тому, що межувало із заднім майданчиком. Їжатець відчував, що сер Аластер більше радів би його компанії, однак хотів упевнитися в Бонґо-Шефтсбері. Потяг рушив назустріч сонцю о восьмій годині п'ять хвилин. Їжатець відкинувся назад, слухаючи базікання Мілдред про мінералогію. Бонґо-Шефтсбері не промовив ані слова, поки потяг, проїхавши повз Сіді-Ґабер[204], не повернув на південний схід.
Тоді він спитав:
— Ти ще граєш в ляльки, Мілдред?
Їжатець витріщився у вікно, зрозумівши, що станеться щось неприємне. Він побачив процесію темних верблюдів з погоничами, що повільно рухалася по насипу вздовж якогось каналу. На віддалі біліли маленькі вітрила барж.
— Граю, коли не шукаю камені, — відказала Мілдред.
Бонґо-Шефтсбері провадив далі:
— Закладаюсь, що в тебе немає ляльок, які вміли б ходити, говорити та стрибати на скакалці. Чи таки є?
Їжатець намагався зосередитися на групі зледащілих арабів вдалині на насипі: вони випарювали сіль з озера Мареотіс[205]. Поїзд мчав щодуху. Незабаром Їжатець загубив арабів далеко позаду.
— Ні, — із сумнівом в голосі відповіла Мілдред.
Бонґо-Шефтсбері вів далі:
— А ти хоч раз бачила таких ляльок? Вони дуже гарні, а всередині у них працює годинник. Вони все вміють робити ідеально, бо такий механізм у них всередині. Вони геть не подібні до справжніх хлопчиків і дівчаток. Справжні діти плачуть, погано поводяться, не бажають слухатися. Ляльки набагато кращі.
Праворуч тепер були жовтуваті бавовняні поля й хати-мазанки. Вряди-годи який-небудь фелах плентався до каналу по воду. Боковим зором Їжатець стежив за довгими й змарніло-нервовими руками Бонґо-Шефтсбері, що спокійно лежали на колінах.
— Звучить дуже добре, — сказала Мілдред.
Хоч вона й розуміла, що її заговорюють, голос дівчини затремтів. Можливо, її щось налякало у виразі обличчя археолога.
Тепер Бонґо-Шефтсбері спитав:
— Хочеш побачити таку ляльку, Мілдред?
Це було вже занадто. Адже він звертався до нього, Їжатця, а дівчинку просто використовував. Навіщо? Щось тут було не так.
— А вона у вас із собою? — боязко поцікавилася дівчинка.
Пересилюючи себе, Їжатець відірвався від вікна і глянув на Бонґо-Шефтсбері.
Той посміхнувся:
— О, так.
Він підтягнув рукав піджака, щоб зняти запонку. Почав засукувати рукав сорочки. Потім показав дівчинці оголену по лікоть руку. Їжатець відсахнувся, встигнувши подумати: хай мене качка копне, Бонґо-Шефтсбері божевільний.
На внутрішньому боці незасмаглого передпліччя був вшитий чорний блискучий мініатюрний електричний перемикач; тумблер міг бути в двох положеннях. Тонкі срібні дроти відходили від клем угору по руці й зникали під рукавом.
Молодь зазвичай легко вірить у страхітливе. Мілдред затремтіла.
— Ні, — сказала вона, — ні, ви не лялька.
— Але я лялька, — посміхаючись, запротестував Бонґо-Шефтсбері. — Мілдред. Ці дроти йдуть у мій мозок. Коли перемикач стоїть у цьому положенні, я поводжуся так, як оце зараз. А якщо поставити отак…
Дівчинка відсахнулася і закричала:
— Папа!
— …то я працюю на електриці, — заспокійливим тоном пояснював Бонґо-Шефтсбері. — Просто й зрозуміло.
— Припиніть, — сказав Їжатець.
Бонґо-Шефтсбері різко повернувся до нього.
— Чому? — прошепотів він. — Чому? Через неї? Переймаєшся через її переляк, так? Або через себе?
Їжатець неохоче відступив.
— Не слід лякати дитину, сер.
— Основні принципи. Та йди ти.
Здавалося, він образився і ледь не плакав.
У проході почувся шум. І тоді ж скрикнув від болю Гожийферт. Їжатець підхопився, відштовхнув Бонґо-Шефтсбері та поквапився в коридор. Двері на задній майданчик були прочинені: перед ними билися, сплівшись тілами й вчепившись один в одного, Гожийферт і якийсь араб. Їжатець побачив, як блиснуло дуло пістолета. Він обережно подався вперед, кружляючи й обираючи зручну мить. Коли шия араба виявилася незахищеною, Їжатець різко копнув його в горло, влучивши в трахею. Араб упав на підлогу. Гожийферт підібрав пістолет. Важко дихаючи, відкинув чуба:
— Дяка.
— Той самий? — запитав Їжатець.
— Ні. У залізничній поліції хлопці свідомі. Та й, знаєш, їх реально розрізняти. Це інший.
— Тоді прикриємо його.
Він глянув на араба.
—
Араб повернувся до Їжатця, спробував посміхнутися, але очі мав зацьковані. На горлі синіла мітка. Говорити він не міг. З'явилися занепокоєні сер Аластер і Вікторія.
— Напевно, це друг того хлопця, якого я схопив на Gare, — невимушено пояснив Гожийферт. Їжатець допоміг арабу підвестися.
—
Араб відразу зник.
— Ви його що — відпустите? — обурився сер Аластер.
Гожийферт відрізнявся великодушністю. Він виголосив невеличку промову про милосердя і «підставити другу щоку», що Вікторія сприйняла доброзичливо, зате її батька мало не знудило. Усі знову зайняли місця у своїх купе, хоча Мілдред вирішила залишитися з сером Аластером.
За півгодини потяг зупинився в Даманхурі[206]. Їжатець побачив, як Лепсіус виходить за два вагони попереду і заходить до станційної будівлі. Навколо розкинулися зелені простори дельти. За дві хвилини вийшов той самий араб і навскоси майнув до дверей буфету; там він зіткнувся з Лепсіусом, що виносив пляшку вина. Араб потирав слід на шиї і, мабуть, щось хотів сказати Лепсіусу. Агент люто поглянув на нього і дав запотиличника.
— Ніякого бакшишу, — заявив він.
Їжатець сів зручніше і заплющив очі, навіть не поглянувши на Бонґо-Шефтсбері. Й ані пари з уст. Потяг знову рушив. Отже. Що ж вони називають чистим? Це аж ніяк не дотримання Правил. Хіба що вони змінили курс. Вони ніколи раніше не вели такої нечесної гри. Чи це означало, що зустріч у Фашоді виявиться важливою, може, навіть Тою самою? Він розплющив очі та поглянув на Бонґо-Шефтсбері, який поринув у книгу «Промислова демократія» Сідні Джея Вебба[207]. Їжатець знизав плечима. Були часи, коли його побратими-професіонали вчилися ремеслу на практиці. Вивчали шифри, розгадуючи їх, обдурювали митників, а деяких супротивників убивали. Нове покоління читало книжки: це були хлопці, сповнені теорії та (як він вирішив) віри лише в досконалість власного внутрішнього механізму. Він здригнувся, згадавши перемикач із врубним контактом, що присмоктався, неначе комаха-паразит, до руки Бонґо-Шефтсбері. Кротомолд, мабуть, був найстарішим активним агентом, але в питаннях професійної етики вони з Їжатцем таки належали до одного покоління. І тому Їжатець сумнівався, що Кротомолд схвалив би молодика навпроти.
Двадцять п'ять миль проїхали мовчки. Експрес проминав ферми, які виглядали дедалі заможнішими; фелахів, які дедалі швидше працювали на полях; маленькі фабрики, безліч стародавніх руїн і високі квітучі тамариски. Ніл розлився; вдалині виднілася блискуча мережа каналів і невеличких повноводих ставків, створених задля зрошування пшеничних і ячмінних полів, що тягнулися аж до обрію. Поїзд підійшов до рукава Нілу під назвою Розетта; перетнув його по довгому й вузькому металевому мосту, увійшов на територію вокзалу Кафр-ез-Зайят[208], де й зупинився. Бонґо-Шефтсбері згорнув книгу, підвівся і вийшов з купе. За кілька секунд увійшов Гожийферт, тримаючи за руку Мілдред.
— Йому здалося, що ти хочеш поспати, — сказав Гожийферт. — Я мав би здогадатися. Я забалакався із сестрою Мілдред.
Їжатець пирхнув, заплющив очі й провалився в сон ще до того, як поїзд рушив далі. Прокинувся він, коли до Каїра лишалося півгодини.
— Усе спокійно, — повідомив Гожийферт.
Далеко на заході окреслилися піраміди. Ближче до міста почали з'являтися сади та вілли. Поїзд дістався центрального вокзалу Каїра десь опівдні.
Невідь-як Гожийферт і Вікторія примудрилися опинитись у фаетоні та виїхати раніше, ніж решта компанії спустилася на платформу.
— Хай мені, — здивувався сер Аластер, — що то було, викрадення чи втеча?
Бонґо-Шефтсбері походжав із геть обдуреним виглядом. Виспавшись, Їжатець почувався ніби на відпочинку.
—
Гуркітливо підкотила напіврозвалена строката карета на чотири особи, і Їжатець вказав на фаетон:
— Два піастри, якщо їх наздоженете.
Візник посміхнувся; Їжатець поквапно заштовхав усіх у карету. Сер Аластер заперечував, бурмочучи щось про містера Конана Дойла. Бонґо-Шефтсбері зареготав, і вони галопом подалися по крутій кривій ліворуч через міст ель-Лемун, а далі стрімголов по Шаріа Баб ель-Хадід. Мілдред гримасувала туристам, які йшли пішки або їхали на віслюках, сер Аластер невпевнено всміхався. Їжатець бачив, що у фаетоні попереду крихітна і витончена Вікторія тримає Гожийферта під руку й відкидає голівку, дозволяючи вітру грати її волоссям.