Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 21)
— Ви так на нього схожі, — саме казала дівчина, — на мого дядька Івліна: високий, гарний — о! — геть нічого спільного з мешканцями Лардвіка-на-Фені.
— Ха-ха, — спромігся видушити із себе Гожийферт.
Зачувши якусь млявість у його голосі, Їжатець ліниво подумав про те, хто вона — брунька чи квітка; чи, може, віднесена вітром пелюстка, яка летить сама собою. Важко було розрізнити — і щороку ставало важче. Він не знав, чи то до нього нарешті почала підкрадатися старість, чи то її покоління мало якусь ваду. Його однолітки брунькували, квітнули, а відчувши в повітрі хворобу, закривалися, наче деякі квіти під час заходу сонця. Чи є сенс її про це питати?
— Боже мій, — сказав Гожийферт.
Звівши очі, вони побачили змарнілу постать у вечірньому вбранні нібито з головою розсердженого яструба. Голова зареготала, але злісний вираз нікуди не зник. Вікторія аж забулькотіла від сміху.
— Це Гю! — радісно вигукнула вона.
— Він самий, — пролунав голос ізсередини. — Допоможіть мені зняти цю штуку.
Послужливий Їжатець став на стілець і допоміг Г'ю зняти маску.
— Гю Бонґо-Шефтсбері, — безцеремонно сказав Гожийферт.
— Гармахіс[195], — Бонґо-Шефтсбері вказав на порожню керамічну голову сокола. — Бог Геліополя і верховне божество Нижнього Єгипту. Річ справжня: маску використовували в древніх ритуалах.
Він сів поруч з Вікторією. Гожийферт спохмурнів.
— Буквально означає «Гор на обрії», його ще зображують у вигляді лева з людською головою. Як Сфінкса.
— О, — зітхнула Вікторія, — Сфінкс.
Вона видавалася такою зачарованою, що це спантеличило Їжатця: гоже чи таки негоже так захоплюватися цими єгипетськими богами-покручами? Її ідеалом повинен бути або чоловік, або вже справжній сокіл, але ж не оця мішанина.
Вони вирішили не замовляти лікери, а зупинитися на «Феслауері», яке хоч і було немарочне, зате коштувало лише десять піастрів.
— Як далеко ви збираєтеся спускатися Нілом? — запитав Їжатець. — Містер Гожийферт казав, що вас цікавить Луксор.
— Гадаю, це абсолютно неосвоєна територія, сер, — відповів Бонґо-Шефтсбері. — Відтоді, як Ґребо[196] в дев'яносто першому році розкопав гробницю фіванських жерців, там практично не велося серйозних робіт. Звичайно, варто подивитися на піраміди в Гізі, але все це неймовірно застаріло після того, як років шістнадцять-сімнадцять тому містер Фліндерс Пітрі[197] дослідив їх уздовж і впоперек.
— Уявляю, — пробурмотів їжатець.
Звісно, ці дані можна було запозичити з будь-якого бедекера. Їжатець був певен, що принаймні ця активність і цілеспрямована зацікавленість в археології призведе до того, що сер Аластер сказиться ще до завершення круїзу, організованого агентством Кука. Хіба що Бонґо-Шефтсбері, як Їжатець і Гожийферт, не мав наміру їхати далі Каїра.
Їжатець наспівував арію з «Манон Леско», поки Вікторія кокетувала відразу з обома його сусідами, намагаючись не віддавати перевагу жодному. Людей у ресторані поменшало, а в консульстві на іншому боці вулиці було темно, і лише в горішніх кімнатах ще світилося два-три вікна. Можливо, за місяць вогонь буде в усіх вікнах; можливо, весь світ буде у вогні. Планується, що шляхи Маршана і Кітченера перетнуться під Фашодою в районі Бер-ель-Абіяд, десь за сорок миль від витоку Білого Нілу. Лорд Лансдаун[198], голова військового відомства, у таємній депеші, спрямованій до Каїра, передбачав, що зустріч відбудеться 25 вересня: і Їжатець, і Кротомолд бачили це повідомлення. Зненацька обличчя Бонґо-Шефтсбері пересмикнулося, немов через тік; і з відставанням секунд у п'ять Їжатець здогадався — скоріше інтуїтивно чи тому, що підозрював археолога, — хто саме стоїть в нього за спиною. Гожийферт, пригнічено й занепокоєно кивнув, але сказав доволі приязно:
— Лепсіус[199], вітаю. Втомилися від клімату Бріндізі?
Лепсіус. Їжатець навіть не знав його імені. Гожийферт, звісна річ, знав.
— Термінові справи викликали мене до Єгипту, — просичав агент.
Гожийферт смакував букетом вина. Але раптом промовив:
— А ваш супутник? Ми так сподівалися знову його побачити.
— Поїхав до Швейцарії, — відповів Лепсіус. — Гори, свіжі вітри. Одного дня досить, щоб відчути огиду до цього Півдня.
Вони ніколи не брешуть. Хто його новий напарник?
— Хіба що поїхати досить далеко на південь, — сказав Гожийферт. — Гадаю, якщо досить далеко спуститися по Нілу, можна повернутися до первісної чистоти.
Помітивши, що в Бонґо-Шефтсбері почався тік, Їжатець не зводив з нього очей. Тепер його худе, хворобливе, як і тіло, обличчя, не виражало геть нічого; але раз схибивши, він змусив Їжатця пильнувати за ним.
— Але ж там діє закон диких звірів? — запитав Лепсіус. — Жодного права власності, лише боротьба, і переможець отримує все. Славу, життя, владу і власність — усе.
— Можливо, — сказав Гожийферт. — Зате у нас в Європі цивілізація. На щастя. Закон джунглів скасовано.
Незабаром Лепсіус ретирувався, висловивши сподівання, що вони знову зустрінуться в Каїрі. Гожийферт був певен щодо цього. Бонґо-Шефтсбері, як і раніше, сидів нерухомий і непроникний.
— Дивний джентльмен, — сказала Вікторія.
— Хіба дивно, — зумисно недбало спитав Бонґо-Шефтсбері, — віддавати перевагу чистоті, а не бруду?
Так. Їжатець втомився від самовихвалянь ще десять років тому. Гожийферт ніби зніяковів. Так: чистота. Як після потопу, тривалого голоду, землетрусу. Чистота пустелі: білі кістки, кладовище загиблих культур. Так Армагеддон вичистить старий будинок Європи. Чи не робило це Їжатця поборником самих лише хитросплетінь, мотлоху і покидьків? Він згадав, як кілька років тому в Римі вночі відвідував зв'язкового, що жив за борделем неподалік від Пантеону. Кротомолд особисто стежив за ним, ставши на чати біля вуличного ліхтаря. Посеред бесіди Їжатець ризикнув визирнути у вікно. Якась шльондра саме пропонувала себе Кротомолду. Розмови не було чутно, проте можна було спостерігати, як повільна лють перекошує Кротомолдове обличчя, перетворюючи його на застиглу маску гніву; було видно, як він заніс тростину й почав методично бити дівчину, аж поки вона, геть обдерта, не завалилася біля його ніг. Їжатець першим подолав заціпеніння, відчинив двері та майнув на вулицю. Коли він підбіг до дівчини, Кротомолда вже не було. Він машинально її заспокоював, можливо, через абстрактне почуття обов'язку, поки вона ридма ридала, уткнувшись у його твідовий піджак.
—
Їжатець спробував забути цей епізод. Не тому, що йому було огидно, просто ця історія виявила його жахливу ваду: нагадала, що він ненавидів не Кротомолда, а збочене уявлення про те, що таке чистота; не дівчині він тоді співчував, а її людській природі. Йому спало на думку, що доля вибирає дивних агентів. Кротомолд якось міг любити й ненавидіти вибірково. Здавалося, що все перевернулося догори дриґом, адже Їжатець вважав за необхідне вірити в те, що коли вже хто призначив себе рятівником людства, то й любити це людство йому, ймовірно, слід лише абстрактно. Адже варто спуститися до рівня індивіда, і твоя висока мета втрачає чистоту. Відраза до збочень окремої людини може викликати лавиноподібну апокаліптичну лють. Як люди Кротомолда не стали б щиро турбуватися про його добробут, так і він ніколи не дійшов би до того, щоб їх ненавидіти. А гірше те, що Їжатцю не судилося це перевірити; натомість він так і лишиться невмілим Кремоніні, що співає партію де Ґріє, виражаючи почуття згідно з суворо вирахуваним музичним договором. Кремоніні, що ніколи не зійде зі сцени, де запал пристрастей і ніжність — то лише форте й піано, де Паризькі ворота в Ам'єні накреслені з математичною точністю й освітлені акуратними вогнями рампи. Він згадував свій виступ під полудневим дощем: він, як і Вікторія, потребував відповідних декорацій. Здавалося, що все надто європейське надихало його досягати висот беззмістовності.
Було вже пізно; лише двоє-троє туристів ще сиділи в різних кінцях кімнати. Вікторія зовсім не виказувала втоми, Гожийферт і Бонґо-Шефтсбері сперечалися про політику. За два столики від них нетерплячий офіціант валандався туди-сюди. Витончена статура і витягнутий вузький череп свідчили, що він копт, і Їжатець усвідомив, що офіціант був єдиним неєвропейцем, якого вони побачили за весь час, поки тут сиділи. Будь-який подібний дисонанс слід негайно помічати; Їжатець знову схибив. Він ще не призвичаївся до Єгипту, мав ніжну шкіру, а тому уникав єгипетського сонця, немовби щонайменша засмага могла надати йому рис вихідця зі Сходу. Країни за межами Континенту хвилювали його лише тією мірою, якою могли вплинути на долю Європи; ресторан Фінка для нього мало чим відрізнявся від забігайлівки «Voisin»[200].
Нарешті компанія встала, розрахувалася і вийшла. Вікторія побігла через вулицю Шарифа-паші вперед до готелю. З проїзду в австрійське консульство з-за їхніх спин з гуркотом виїхав закритий екіпаж і швидко зник у вологій пітьмі вулиці де Розетг.
— Хтось дуже поспішає, — зауважив Бонґо-Шефтсбері.
— Точно, — сказав Гожийферт. І потім мовив до Їжатця: — На Gare du Caire[201]. Поїзд відходить о восьмій.
Їжатець побажав усім доброї ночі й повернувся до свого