Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 20)

Їжатець обійшов консульство, виглядаючи знайомих дипломатів: сера Чарлза Куксона, містера Г'юета, месьє Жерара, гера фон Гартманна, кавалера Романо, графа де Зогеба і так далі, й так далі. Повний порядок. Зібралися всі почесні особи. Бракувало тільки російського віце-консула месьє де Вільє. І, як не дивно, австрійського консула, графа Хевенгюллера-Метша. Вони десь разом?

Він повернувся до сходів, де сидів розпачливий Гожийферт і плескав язиком про свої небувалі пригоди в Північній Африці. Дівчина розглядала його, затамувавши подих, й усміхалася. Їжатець подумав, чи не варто заспівати: «Чи це та дівчина, яка була з тобою в Брайтоні; хто, хто та хто ж, скажи мені, ця подружка твоя?»[190]. Але натомість сказав:

— Я тут.

Гожийферт пожвавився і з відверто перебільшеним захопленням їх познайомив:

— Міс Вікторія Рен.

Їжатець усміхнувся, кивнув і почав нишпорити по кишенях, шукаючи цигарку.

— Здрастуйте, міс.

— Вона слухала про ту виставу, яку ми влаштували з доктором Джеймсоном і бурами[191], — сказав Гожийферт.

— Ви разом були в Трансваалі, — зачудовано підхопила дівчина.

Із цієї дівчиною вже можна робити все, що завгодно, подумав Їжатець. Проси, що схочеш.

— Ми вже досить давно разом, міс.

Вона розквітла й розхвилювалася; зніяковілий Їжатець стиснув губи, його щоки зблідли. Її рум'янець нагадував захід сонця у Йоркширі або принаймні смутне видіння Домівки, яку ані він, ані Гожийферт не дозволяли собі згадувати — а якщо видіння таки з'являлося, начувайся, — тому при ній говорили однаково ухильно.

За спиною Їжатця почулося басисте гарчання. Гожийферт зіщулився і, слабко всміхаючись, представив сера Аластера Рена, батька Вікторії. Те, що він не в захваті від Гожийферта, стало зрозуміло миттєво. Із ним була короткозора міцна дівчина років одинадцяти — сестра. Мілдред невдовзі повідомила Їжатцю, що вона приїхала до Єгипту збирати колекцію скам'янілостей; вона божеволіла через них не менше, ніж сер Аластер через величезні старовинні оргáни. Торік він об'їздив Німеччину й викликав невдоволення мешканців різних містечок із соборами тим, що наймав хлопчаків, змушував їх півдня гарувати, роздуваючи міхи, а потім їм недоплачував. Жахіття, додала Вікторія. Сер Аластер розповів, що на африканському континенті не знайдеш жодного пристойного органа (в чому Їжатець не мав жодних сумнівів). Гожийферт висловив свій захват шарманкою й запитав, чи доводилося серу Аластеру вправлятися в грі на цьому інструменті. Лорд у відповідь прогарчав щось зловісне. Краєм ока Їжатець зауважив графа Хевенгюллера-Метша, який вийшов із суміжної кімнати та щось мрійливо розповідав російському віце-консулу, тримаючи його під руку; месьє де Вільє вставляв у розмову короткі грайливі вигуки. Ага, подумав Їжатець. Мілдред видобула із сумочки великий камінь і запропонувала Їжатцю його роздивитися. Це був камінь з викопним трилобітом; вона знайшла його неподалік від місця розташування давнього Фаросу. Їжатець не знав, що відповісти — це його вічна проблема. У мезоніні облаштували бар, тож він ледь не злетів вгору сходами, зголосившись принести пунш (а для Мілдред, звісно, лимонад).

Поки він чекав біля бару, хтось торкнувся його руки.

— Гарненька дівчинка. — Він повернувся і побачив, що цю фразу вимовив один з тих двох, що були в Бріндізі.

Наскільки Їжатець пам'ятав, за п'ятнадцять років це були перші слова, з якими хтось із них звернувся безпосередньо до нього. Він лише стурбовано подумав, чи не припасено цей фортель на випадок виняткової критичної миті. Узяв напої, янгольськи всміхаючись, розвернувся і почав спускатися сходами. Зробивши два кроки, він перечепився й упав; усе покотилося, застрибало, пролунав дзвін розбитого скла, а сходи забризкало лимонадом і пуншем із шаблí. В армії його навчили падати. Він несміливо поглянув на сера Аластера Рена, який підбадьорливо кивнув.

— Якось бачив, як це робить хлопець із мюзик-голу, — сказав він. — Але ви, Їжатець, значно кращий за нього. Щира правда.

— Давайте ще раз, — сказала Мілдред.

Їжатець дістав цигарку, припасену на випадок, якщо захочеться закурити.

— Як щодо вечері у Фінка? — запропонував Гожийферт.

їжатець підвівся.

— Пам'ятаєш приятелів, яких ми зустріли в Бріндізі?

Гожийферт незворушно кивнув: жоден м'яз на його обличчі не здригнувся і не напружився; одне з його вмінь, яким Їжатець захоплювався. Та раптом:

— Ми йдемо додому, — це буркнув сер Аластер, різко смикнувши за руку Мілдред. — Поводьтеся добре.

Тож Їжатець виявив, що має бути компаньйонкою. Він запропонував ще раз збігати по пунш. Коли вони піднялися в мезонін, людина Кротомолда вже зникла. Їжатець просунув носак між балясинами й швидко оглянув обличчя внизу.

— Немає, — сказав.

Гожийферт простягнув йому келих пуншу.

— Уже не можу дочекатися, коли побачу Ніл, — сказала Вікторія, — піраміди, Сфінкса.

— Каїр, — додав Гожийферт.

— Так, — погодився Їжатець, — Каїр.

Ресторанчик Фінка розташований якраз на іншому боці вулиці де Розетт. Вони дременули через вулицю крізь дощ, і плащ Вікторії наповнився вітром, як повітряна куля; вона сміялася, радіючи краплям. У залі була винятково європейська публіка. Їжатець упізнав кілька облич з венеційського корабля. Після першого келиха білого «Феслауера» дівчина розбалакалася. Безжурна й невимушена, вона вимовляла звук о з таким придихом, немовби зараз знепритомніє від кохання. Вікторія була католичкою, вчилась у монастирській школі неподалік від дому в містечку Лардвік-на-Фені. Це була її перша подорож за кордон. Вона багато говорила про релігію; колись давно вона думала про Сина Божого так, як будь-яка юна особа розмірковує про бажаного парубка. Але незабаром зрозуміла, що він аж ніяк не належить їй одній, а натомість утримує чималий гарем дівчат у чорному, обвішаних вервицями. Неспроможна витримати таку конкуренцію, Вікторія за декілька тижнів полишила послушництво, але не саму церкву: статуї зі смутними обличчями, аромат свічок і ладану та ще дядечко Івлін стали подвійним центром її безтурботної орбіти. Її дядько, колишній невгамовний бурлака, раз на рік приїздив з Австралії, звідки замість подарунків привозив стільки незрівнянних байок, скільки сестри могли сприйняти. Вікторія не могла пригадати, щоб історії колись повторювалися. І головне, вона отримувала вдосталь матеріалу, щоб в проміжках між його візитами створювати власну уявну сферу впливу, з якою й у якій вона постійно грала: розвивала, досліджувала, маніпулювала. Особливо під час меси: адже осьде була сцена, вже готове драматичне поле, підхоже для вигадливої сівби. Дійшло до того, що Бог у неї носив крислатий капелюх і бився з тубільним дияволом десь на антиподах небесного склепіння — в ім'я і заради добробуту всіх Вікторій.

Якого ж розмаху сягає нині бажання когось пожаліти; Їжатець щоразу це відчував. Саме зараз він міг хіба що позирнути на Гожийферта і з певним захопленням подумати про те, якими огидними стають жалощі, коли в них загрузнеш: тож був геніальний хід — розповісти про Джеймсона. Цей знав, що треба. Він усе знає. Як і я.

Хтось має знати. Їжатець уже давно зрозумів, що жінки не мають монополії на так звану інтуїцію; у більшості чоловіків ця здібність дрімає — вона розкривається або болісно загострюється лише в таких професіях, як його. Але ж чоловіки — позитивісти, а жінки — здебільшого мрійниці, тому дар передбачення залишається переважно жіночим; тому так чи інак усім їм — Кротомолду, Гожийферту, двом з Бріндізі — доводилося частково бути жінками. Можливо, навіть встановлення порога співчуття, переступати який ніхто не наважувався, було своєрідним визнанням цього.

Але дечого, як-от заходу сонця в Йоркширі, не можна собі дозволяти. Їжатець збагнув це ще недосвідченим пташеням. До людини, яку треба вбити, або до людей, яким збираєшся заподіяти зло, жалю не відчуваєш. До агентів, із якими працюєш, також маєш відчувати лише нечітке esprit de corps[192]. Насамперед пам'ятай: не можна закохуватися. Якщо, звичайно, хочеш бути успішним шпигуном. У ранній юності Їжатець вів із собою бозна-яку відчайдушну боротьбу, але все ж залишився вірним згаданому кодексу. Подорослішавши, він навчився користуватися своїм метким розумом і був занадто чесним, щоб його приховувати. Він крав у вуличних торговців, у п'ятнадцять міг блискавично розкласти колоду, а міг і втекти, коли бійка видавалася недоцільною. Тож якось, крадучись повз стайні чи провулками Лондона середини століття, він збагнув найважливіше правило «гри заради гри», яке визначало основний вектор 1900 року. Тепер він сказав би, що будь-який маршрут з усіма відгалуженнями, аварійними зупинками та стокілометровими оманливими фінтами залишається тимчасовим або випадковим. Безумовно, він зручний і потрібний, але ніколи не вказує на приховану правду — що всі вони діють не в зрозумілій Європі, а радше на полишеній Богом території між тропіками дипломатії, які їм назавжди заборонено перетинати. Отже, йому довелося грати роль ідеального англійського колоніаліста, який, перебуваючи на самоті в джунглях, щоранку голиться, щовечора вдягається до званого обіду і відданий «Святому Георгію» та «Без пощадку»[193], неначе своїм коханим. У цьому, звісно, була своя цікава іронія. Так Їжатець сам собі показував язика, оскільки обидві супротивні сторони, його і Кротомолда, кожна по-своєму вже встигли вчинити непростиме: перейнятися місцевим духом. Ось і настав день, коли жоден з них уже не переймався, на який саме уряд працює. Неначе таким, як вони, вже годі уникнути — попри будь-які шалені злети та падіння — цієї запланованої на майбутнє Вирішальної Сутички. Щось мало відбутися: хтозна-що і навіть хтозна-коли — як дізнатися? У Криму, Шпіхерні, Хартумі[194] — яка різниця? Аж раптом у цьому процесі вони щось перестрибнули чи пропустили. Хтось засинає, втомившись від турбот, а тут: депеші до МЗС, парламентські резолюції; прокинувшись, він виявляє біля ліжка привида, який вишкірив зуби та щось торочить, до того ж він знає, що привид там і лишиться. Чи не тому вони сприйняли прийдешній апокаліпсис як нагоду для славної гульні чи як грандіозну можливість поглянути, як минає століття та водночас занепадають їхні кар'єри?