Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 19)

Він дивився, як тьмянішає сонце і тремтить на вітрі листя акацій навколо площі Мухаммеда Алі. Здаля хтось вигукнув його ім'я. Він повернувся і побачив Гожийферта, життєрадісного блондина у класичному костюмі й тропічному шоломі, завеликому розміри на два. Гожийферт широким кроком прямував до нього вулицею Шарифа-паші[169].

— Їжатець! — закричав Гожийферт. — Ти не повіриш, але я познайомився з чудовою дівчиною.

Їжатець запалив чергову цигарку й заплющив очі. У Гожийферта всі дівчата чудові. За два з половиною роки їхнього партнерства Їжатець звик до непрогнозованого збільшення кількості жінок, що з'являлися під руку з Гожийфертом: немов будь-яка європейська столиця була Марґітом[170], а кожна прогулянка розтягувалася на цілий континент. Навіть якщо Гожийферт і знав, що половину його платні щомісяця відсилають дружині до Ліверпуля, він цього не виказував і далі лишався безтурботним самовдоволеним зухом. Їжатець бачив досьє свого нинішнього помічника, але якийсь час тому вирішив, що принаймні дружина його точно не стосується. Гожийферт відсунув стілець і ламаною арабською підкликав офіціанта: «Гат фінган кахва бісуккар, я велед»[171].

— Гожийферт, — сказав Їжатець, — та не треба ото…

— Я велед, я велед, — ревів Гожийферт. Але офіціант був француз і не розумів арабської.

— Е… — мовив Гожийферт, — мені каву. Café, зрозумів?

— Щось нарив? — запитав Їжатець.

— Усе по першому розряду.

Гожийферт зупинився в готелі «Хедиваль» за сім кварталів звідси. Тимчасово затримувались кошти, і тільки один з них міг дозволити собі нормальне помешкання. Їжатець із приятелем жив у турецькому кварталі.

— Щодо дівчини, — сказав Гожийферт. — Ввечері в австрійському консульстві прийом. Її супутник — Гожийферт: лінгвіст, мандрівник, дипломат…

— Ім'я, — перебив Їжатець.

— Вікторія Рен. Подорожує з сім'єю, videlicet[172]: із сером Аластером Реном, Ч.К.К.О[173], і сестрою Мілдред. Мати померла. Завтра від'їжджають до Каїра. Круїз по Нілу, організований турагентством Кука.

Їжатець чекав.

— І ще пришелепкуватий археолог. — Гожийферт, здається, завагався. — Якийсь Бонґо-Шефтсбері. Молодий і без клепки. Нешкідливий.

— Ага.

— Ну-ну. Ти надто напружений. Менше кави треба пити.

— Можливо, — сказав Їжатець.

Гожийферту принесли каву. Їжатець продовжував:

— Сам знаєш, у будь-якому разі доведеться ризикнути. Як завжди.

Гожийферт неуважно посміхнувся і помішав каву.

— Я вжив заходів. Жорстока боротьба за увагу молодої леді між мною і Бонґо-Шефтсбері. Хлопець — ідеальний дурень. Жадає побачити руїни Фівів у Луксорі[174].

— Само собою, — сказав Їжатець. Він встав і накинув ольстер на плечі. Задощило. Гожийферт простягнув йому білий конвертик з австрійським гербом на зворотному боці.

— О восьмій, так? — запитав Їжатець.

— Точно. Ти повинен подивитися на дівчину.

І саме тоді, як те часто бувало, на Їжатця найшло. Професія у нього — для самітників, і вона постійно, хоч і не завжди, вимагала смертельної серйозності. Вряди-годи, як виявилося, йому необхідно поблазнювати. Трохи попустувати, як він сам казав.

Він вважав, що це робить його людянішим.

— Я прийду з накладними вусами, — доповів він Гожийферту, — перетворюся на італійського графа.

Він радісно виструнчився і потиснув невидиму ручку: «Carissima signorina»[175]. Вклонився і послав повітряний поцілунок.

— Божевільний, — доброзичливо сказав Гожийферт.

— Pazzo son! — заспівав Їжатець тремтячим тенором. — Guardate, come іо piango ed imploro[176]…

Його італійська кульгала. Надто вже пробивалися інтонації кокні. Зграйка англійських туристів, тікаючи від дощу, зацікавлено озирнулася на нього.

— Досить, — скривився Гожийферт. — Пам'ятаю, якось у Турині… Torino[177]. Чи ні? У 93-му. Супроводжував я одну маркізу з родимкою на спині, і Кремоніні співав партію де Ґріє[178]. Їжатець, ти паплюжиш мої спогади.

Але фіґляр Їжатець ще й підстрибнув і клацнув підборами, а потім встав у позу: одна рука на грудях, стиснута в кулак, інша витягнута вбік. «Come io chiedo pietà!»[179].

Офіціант дивився на нього зі страдницькою посмішкою; дощ посилився. Гожийферт сидячи пив каву. Краплі стукали по його шолому.

— І сестричка в неї нічогенька, — казав він, спостерігаючи, що Їжатець виробляє на площі. — Мілдред, я вже казав. Але їй лише одинадцять.

Нарешті йому спало на думку, що його костюм вимокне. Він підвівся, поклав на стіл піастр і мільєм та кивнув Їжатцю, який тепер стояв і спостерігав за ним. На площі не залишилося нікого, крім кінної статуї Мухаммеда Алі. Скільки разів вони стояли отак віч-на-віч: неймовірно зменшені по горизонталі й вертикалі надвечірнім краєвидом будь-якої площі? Якби доказ божественного задуму ґрунтувався тільки на теперішній миті, то цими двома, напевно, можна було б легко пожертвувати, як неважливими шаховими фігурами на будь-якій ділянці європейської шахівниці. Однотонні (втім, один злегка схилився по діагоналі з поваги до боса), вони обидва уважно розглядали паркет посольства, шукаючи сліди Супротивника чи обличчя якоїсь статуї, щоб упевнитися у своєму призначенні (а може, на жаль, й у власній людяності); вони намагатимуться забути, що будь-яка міська площа, хай як її перетинай, усе одно залишиться неживою. Незабаром вони майже формально відвернулися один від одного, щоб розійтися в протилежні боки: Гожийферт — назад до готелю, а Їжатець — на вулицю Рас-ет-Тін у турецькому кварталі. До 8.00 він обдумуватиме Ситуацію.

Тепер усюди було кепсько. Сардар Кітченер[180], найновіший колоніальний герой Англії, який нещодавно переміг під Хартумом, просунувся на чотириста миль нижче по Білому Нілу[181], дорогою спустошуючи джунглі. Генерал Маршан[182], як подейкували, теж був поблизу. Британія не бажала допустити присутності Франції в долині Нілу. Месьє Делькассе[183], міністру закордонних справ новосформованого уряду Франції, було байдуже, почнеться війна під час зіткнення двох армій чи ні. А коли вони зіткнуться, то, як усі вже тепер зрозуміли, халепи не оминути. Кітченер отримав вказівки не наступати й уникати будь-яких провокацій. Якщо почнеться війна, Росія підтримає Францію, тоді як Англія тимчасово відновить дружні відносини з Німеччиною, а отже, й з Італією та Австрією[184].

Зчинити бучу завжди було найбільшою розвагою Кротомолда — розмірковував Їжатець. Йому тільки й треба, щоб врешті-решт почалася війна. Не просто маленька випадкова пересварка під час боротьби за поділ Африки, а біп-біп, ату-нуте, бий-на-сполох — й Армагеддон для всієї Європи. Раніше Їжатця спантеличувало, що його антипод так пристрасно бажає війни. Тепер, після п'ятнадцяти років гри в кота й мишку, він приймав це за належне і вирішив особисто запобігти Армагеддону. Він відчував, що така розстановка сил могла скластися тільки в західному світі, де шпигунство дедалі рідше було справою одинаків і все частіше — кооперативним підприємством; де події 1848 року, а також діяльність анархістів і радикалів по всьому європейському континенту, здається, довели, що тепер історію творять маси, а не virtù[185] окремих князів: її створюють тенденції, напрямки та безособові криві на блідо-синій решітці ліній. Тож між шпигуном-ветераном і il semplice inglese неминуче повинно було виникнути одноборство. Вони зійшлися віч-на-віч, бозна-де — в пустельних краях. Гожийферт знав про цю особисту боротьбу, та й підлеглим Кротомолда, безсумнівно, було про неї відомо. Всі вони грали ролі дбайливих секундантів, які захищають суто національні інтереси, тоді як їхні боси кружляли десь угорі на недосяжному рівні й обмінювалися випадами. Так сталося, що номінально Їжатець працював на Англію, а Кротомолд — на Німеччину, але це була випадковість: мабуть, вони обрали б ті самі сторони, навіть якби наймачі помінялися місцями. Їжатець знав, що вони з Кротомолдом зліплені з одного тіста: товариші-мак'явеллісти, що загралися в політиків італійського Відродження у світі, який давно пішов далеко вперед. Ролі, які вони собі обрали, перетворилися лише на спосіб самоствердження, насамперед в очах тих професіоналів, які ще пам'ятали флібустьєрську спритність лорда Пальмерстона[186]. На щастя для Їжатця, Міністерство закордонних справ було доволі старосвітським і надало йому майже повну свободу дій. Навіть якби там щось запідозрили, він навряд чи про це дізнався б. Коли його особиста місія збігалася з дипломатичною політикою, Їжатець відправляв до Лондона звіт, і нібито ніхто не скаржився.

Нині для Їжатця ключовою фігурою був лорд Кроумер[187], британський генеральний консул у Каїрі, надзвичайно майстерний і доволі обережний дипломат: він намагався уникати будь-яких нерозважливих дій, зокрема війни. Чи міг Кротомолд готувати замах? Видавалося, що поїздка до Каїра — просто відрядження. І, звичайно, все мало виглядати якомога невинніше.

Австрійське консульство розташовувалося навпроти готелю «Хедиваль», і святкування там були найстандартніші. Гожийферт сидів на нижній сходинці широких мармурових сходів з дівчиною не більше як вісімнадцяти років, що, як і сукня на ній, виглядала не до ладу розкішно й провінційно. Через дощ парадний костюм Гожийферта побрижився, піджак тиснув під пахвами й не сходився на животі, світле волосся сплутав пустельний вітер, обличчя почервоніло, а сам він зніяковів. Дивлячись на нього, Їжатець усвідомив, як виглядає сам: дивакувато, аномально, своє вечірнє вбрання він придбав того року, коли махдисти покінчили з генералом Ґордоном[188]. На таких зібраннях Їжатець відчував себе безнадійно passé[189] і часто починав гру, у якій був, так би мовити, «Ґордоном без голови», який повернувся з того світу; серед блиску зірок, стрічок і екзотичних орденів це виглядало принаймні по-чудернацьки. І точно застаріло: сардар встиг відвоювати Хартум, повстання приборкали, і народ про все забув. Одного разу в Ґрейвзенді він побачив легендарного героя-«китайця» на фортечному валу. Їжатцю тоді було років десять, і ця подія мала його просто засліпити. Так і сталося. Але між тим днем і зустріччю в готелі «Брістоль» щось змінилося. Тієї ночі він розмірковував про Кротомолда і про невловиме передчуття апокаліпсису; і ще він думав про те, що відчуває себе чужинцем. Але він не згадував самотнього й загадкового Китайського Ґордона в гирлі Темзи, якого бачив за часів своєї юності; кажуть, «китаєць» посивів за один день, поки чекав смерті в обложеному Хартумі.