Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 18)
— Йолоп! — заволав він. — Лейтмотив — новий, починаємо з нього, я ж написав його вночі, пам'ятаєш?
— Звісно, — відповів Кривкуліс. — Новий мотив. Я вступаю в програші. У всіх твоїх мотивах я вступаю в переході.
— Правильно, — сказав Дюк. — Тоді якого ти…
— Що — якого? — спитав Кривкуліс. — Чекаю 16 тактів і вступаю…
— 16? — запитав Дюк. — Ні-ні, Кривкуліс. Ти чекаєш вісім. Хочеш, щоб я проспівав? Цигарка, де помади знак, до романтичних місць літак.
Кривкуліс почухав потилицю.
— Тобто «Ці дурниці»[153]?
— Так, — сказав Дюк, — так, Кривкуліс. Браво.
— А не «Я пам'ятатиму квітень»? — запитав Кривкуліс.
—
— Я вирішив, що ми її граємо трохи повільніше, — сказав Кривкуліс. Фрикадель тихо засміявся.
— Повертаємося до старої креслярської дошки, — сказав він.
— Ні, чувак, — сказав Дюк, — повертаємося до безповітряної порожнечі.
І вони знову злетіли, але тепер видавалося, що Пако грає в соль-дієзі, а решта — в мі-бемолі, тож їм знову довелося починати все спочатку.
На кухні моряки та дві студентки з університету Джорджа Вашинґтона виспівували «Нумо всі зійдем і насцимо на „Форрестол“»[155]. Біля морозника двома мовами, у дві руки тривала гра в
Фрикадель стояв і споглядав все це, ліниво чухаючи живіт. Як він зрозумів, було лише два виходи, на які можна погодитися: (а) замкнутися в комірці, а вони, може, зрештою самі розійдуться або (б) спробувати всіх одного за одним вгамувати. (а), безумовно, було привабливішою альтернативою. Однак потім він задумався про комірку. Темно, душно, й сиди сам-один. Він не звик бути на самоті. І раптом потім ця команда з чудового човника «Лолліпоп»[160], чи як там його, таки зважиться і жартома виб'є двері комірки. А якщо так станеться, він буде щонайменше збентежений. Інший варіант був ще більшим гемороєм, але, певно, кращим у довгостроковій перспективі.
Тож він вирішив спробувати врятувати свою вечірку від сходження до повного хаосу, що загрожувало розірванням контракту про оренду: він видав морякам вино і розтягнув у різні боки гравців у
Нагорі Каллісто, який раніше почувався безпомічним, не відчув, що ледь помітне серцебиття пташини слабне і тихшає. Біля вікна Обад заблукала на попелищі свого улюбленого світу; температура не змінювалася, небо набуло барви темно-сірої уніформи. Потім щось унизу — дівочий крик, перекинутий стілець, склянка на підлозі, точно ніколи не відомо — пронизало його особисте часовикривлення, і він нарешті відчув тремтіння, скорочення м'язів, те, як пташка ледь помітно закидає голівку; і його серце забилося несамовитіше, нібито намагаючись компенсувати втрачене.
— Обад, — слабко гукнув він, — пташина помирає.
Заглиблена в себе дівчина плавкими рухами перетнула теплицю і вдивилась у руки Каллісто. Вони обидва лишались у такій позі першу, а далі й другу хвилину, поки серцебиття нарешті не стихло витонченим дімінуендо. Каллісто повільно підвів голову.
— Я ж тримав її, — запротестував він, безсилий перед цим дивом, — віддав їй тепло свого тіла. Я ж нібито майже передавав їй як не життя, то принаймні відчуття життя. Що ж сталося? Невже тепло не передалося? Хіба більше вже немає…
Він не договорив.
— Я щойно визирнула у вікно, — сказала вона.
Він перелякано відсахнувся. Дівчина стояла якусь мить, вагаючись; вона вже давно відчула його одержимість і якось зрозуміла, що тепер ці постійні 37 стали вирішальними. Потім раптово, начебто ухваливши єдине і неминуче рішення, вона хутко, поки Каллісто нічого не сказав, рушила до вікна; зірвала портьєри й розбила скло двома витонченими ручками — ті відразу закривавили й заблистіли від скалок — і відсмикнула їх. Потім обернулася до чоловіка на ліжку, щоб разом з ним чекати, поки настане мить рівноваги, поки назовні й усередині не запанують назавжди 37 градусів за Фаренгейтом і дивна зависла домінанта їхніх осібних життів не розв'яжеться в тоніку темряви й остаточну відсутність будь-якого руху.
Під розою[161]
Пополудні жовті хмари почали збиратися над площею Мухаммеда Алі[162], пустивши кілька пагінців у бік Лівійської пустелі. Південно-східний вітер тихо повівав вулицею Ібрагіма й далі через площу, несучи в місто пустельну прохолоду.
Хай дощить, подумав Їжатець: скоро почнеться. Він сидів на терасі кав'ярні за столиком з кованого заліза, палив турецькі цигарки й пив третю чашку кави. Свій ольстер[163] він кинув на спинку суміжного стільця. Сьогодні на ньому був легкий твідовий костюм і фетровий капелюх, обгорнутий мусліном, щоб захистити шию від сонця: із сонцем треба обережніше. Однак тепер насунулися хмари, і воно потьмяніло. Їжатець засовався на стільці, дістав з кишені жилета годинник, звірився з ним і поклав на місце. Укотре озирнувся, оглядаючи європейців, що кружляли площею: одні поспішали в банк «Оттоманський Імперіал», інші затрималися біля вітрин крамниць або сиділи в кав'ярнях. Вираз його обличчя був старанно пропрацьований: не нервуватися, виглядати, ніби ти в передчутті розпусних пригод — з таким виразом він міг тут чекати побачення з дамою.
Усе задля тих, кого це не обходить. Їх бозна-скільки. На практиці їхня кількість зводилася до тих, кого винайняв ветеран розвідки Кротомолд. До нього постійно чіплялося це «ветеран розвідки». Мабуть, то був пережиток колишніх часів, коли таким епітетом нагороджували за будь-який вияв героїзму й мужності. Чи, може, саме тепер — століття стрімголов добігає кінця, а з ним занепадають і традиції шпигунства, де все трималося на негласному кодексі честі, а умови довоєнної поведінки визначалися (як дехто казав) на ігрових майданчиках Ітона — така «наліпка» була способом визначити свого в цьому специфічному
Минулого тижня в Бріндізії[166] вони, як завжди, були безжалісні й невідступні. Це забезпечувало їм певну моральну перевагу, адже вони таки усвідомили, що Їжатець не спроможний відповісти тим самим. Тож тишком-нишком вони плели свої доріжки так, щоб геть випадково перетинати його шлях. Вони також віддзеркалювали його особисту тактику: мешкали в найвідвідуваніших готелях, сиділи в «туристських» кав'ярнях, завжди подорожували респектабельними громадськими маршрутами. Звісно, саме це засмучувало його найбільше. Будь-яке використання іншими тої безневинної вигадки, яку він колись вимудрував для себе, — особливо агентами Кротомолда — він ніби прирівнював до порушення авторських прав. Наче пірати, вони викрали б, якби могли, його дитячий погляд і навіть янгольську усмішку його пухких губ. Майже п'ятнадцять років він уникав їхньої прихильності — аж до того зимового вечора 83-го, коли у вестибюлі неапольського готелю «Брістоль» на нього чекала, здається, заледве не вся шпигунська масонська ложа. Адже падіння Хартума[167] і посилення кризи в Афганістані[168] призвели до того, що вже можна було назвати справжнім апокаліпсисом. І тоді вийшов він, адже завжди знав, що на якомусь етапі гри це має статися, і йому довелося стати лицем до вже літнього лиця самого Кротомолда, призера чи маестро, відчути старечу турботливу руку на своїй руці та почути наполегливий шепіт:
— Усе прямує до розв'язки; можливо, ми всі будемо задіяні, усі ми. Пильнуйте.
Що відповісти? Та чи й можливо? Тільки допитливе, майже відчайдушне розглядання — хай би був найменший натяк на нещирість. Звичайно, він не побачив жодного, а тому швидко відвернувся, паленіючи, не в змозі приховати певної безпомічності. Тож, програвши в черговій сутичці через власну запальність, Їжатець цими засушливими днями 98-го року відчував непритаманну йому холодну злість. Вони й далі дотримуватимуться цієї виграшної стратегії: не чинити замаху на Їжатця, не порушувати Правил і не позбавляти себе задоволень.
Тепер він сидів і гадав, чи не слідував за ним в Олександрію один з тих двох з Бріндізі. Він перебрав варіанти: на кораблі у Венеції жодного з них не було. Австрійський пароплав компанії Ллойда з Трієста також заходив у Бріндізі — оце хіба що на нього вони могли сісти. Сьогодні понеділок. Їжатець відплив у п'ятницю. Пароплав з Трієста відправлявся в четвер і прибував пізно в неділю. Тому (а) за поганих обставин він має шість днів, (б) за найгірших — вони знали. І якщо так, вони відпливли на день раніше за Їжатця й уже були тут.