Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 17)

— Мовний бар'єр, — припустив Фрикадель.

Сол зістрибнув з електроплитки.

— Щойно, — сказав він, гніваючись, — пролунав гарний претендент на найтупіший жарт року. Ні, друзяко, це не бар'єр. Якщо хочеш знати — це щось подібне на витік інформації. Скажи дівчині: «Я кохаю тебе». Жодного клопоту з двома третинами фрази, це замкнений ланцюг. Тільки ти й вона. Але оте бридке слово з п'яти літер посередині — ось чого треба стерегтися. Неоднозначність. Надлишковість. Навіть недоречність. Витік. Шум та й годі. Шум спотворює твій сигнал, розладнує ланцюг.

Фрикадель засовався на місці.

— Ну, слухай, Соле, — пробурмотів він, — ти якось, не знаю, забагато від людей очікуєш. Тобто, ну, знаєш. Та й більшість слів — це ж переважно шум.

— Ха! Наприклад, половина твоєї промови.

— Ну, сам такий.

— Знаю, — похмуро посміхнувся Сол. — Паскудство, еге ж?

— Закладаюся, саме тому так багато адвокатів з розлучень. Овва!

— Ой, та я не з чутливих. Хоча твоя правда, — насупився він. — Вважають, що «найуспішніші» шлюби — як до минулої ночі в мене з Міріам — так чи інак засновані на компромісах. Однак ККД завжди невисокий, зазвичай маєш лише мінімальну основу для того, з чим можна працювати. Гадаю, це називається Спільністю[132].

— Ггррии.

— Саме так. Слівце трохи шумне, еге? Але для кожного з нас рівень шуму різниться, бо ти — холостяк, а я одружений. Чи був одружений. Та хай йому біс.

— Ну, звісно, — сказав Фрикадель, намагаючись якось зарадити, — ви використовували різні слова. Говорячи «людина», ти мав на увазі те, на що можна дивитися так, неначе воно комп'ютер. Це давало тобі змогу краще осмислити роботу, якось так. Але Міріам мала на увазі щось геть інше…

— Хай йому біс.

Фрикадель замовк.

— Я таки вип'ю оте, — невдовзі промовив Сол.

Облишивши карти, друзі Шандора тепер повільно глушили текілу. На канапі у вітальні одна зі студенток і Кривкуліс правили амурні теревені.

— Ні, — саме казав Кривкуліс, — я аж ніяк не принижую Дейва. Навпаки, я визнаю його заслуги, чувіха. Особливо те, що стосується нещасного випадку й усього іншого.

Усмішка дівчини згасла.

— Яке жахіття, — сказала вона. — А що за випадок?

— А ти не чула? — спитав Кривкуліс. — Коли Дейв був лише рядовим 2-го класу[133], його відправили зі спецзавданням в Ок-Рідж[134]. Щось там пов'язане з «Мангеттенським проектом». Якось він схопився за гаряченьке й отримав підвищену дозу радіації. Тож тепер він повсякчас змушений носити свинцеві рукавички.

Вона співчутливо похитала головою.

— Жах, для піаніста це просто облом.

Фрикадель залишив Солові пляшку текіли та збирався піти спати в комірку, коли вхідні двері розчинилися навстіж і до помешкання вдерлися п'ятеро військовослужбовців BMC США, кожен по-своєму огидний.

— Оце тут, — гукнув гладкий вугруватий молодший матрос[135], який десь загубив свою білу безкозирку. — Тут і розташований той тепленький блудель, про який командир говорив.

Його відштовхнув жилавий і кощавий на вигляд старшина 3-го класу[136] і почав розглядати вітальню.

— Твоя правда, Шмат, — сказав він. — Але вигляд не аж надто навіть для Американщини. Я в Італії й кращих шелихвісток бачив, у Неаполі.

— Агов, скільки просиш? — загримав величезний матрос з аденоїдами, який тримав мейсонський слоїк[137] з домашнім віскарем.

— О Боже, — сказав Фрикадель.

Зовні температура лишалася постійною: 37 градусів за Фаренгейтом. У теплиці стояла Обад і недбало пестила молоді гілочки мімози, дослухаючись до все потужнішої мелодії життєвих сил, грубої й дочасно невирізненої теми цих тендітних рожевих суцвіть, які, як кажуть, віщували родючий сезон. Музика зринала заплутаним плетивом: арабески впорядкованості, наче фуга, змагалися з імпровізованими акордовими дисонансами вечірки внизу, яка іноді сягала максимуму в піковій точці синусоїди шуму. Це добірне співвідношення сигналу й шуму, чий витончений баланс вимагав кожної калорії дівочої снаги, гойдалося в її маленькому і слабенькому черепі, поки вона спостерігала за Каллісто, що обережно тримав пташину. Тепер Каллісто намагався протистояти будь-якій думці про теплову смерть, пригорнувши до себе пухнасту грудку. Він шукав відповідності. Де Сад, звичайно. А ще змарніла й безнадійна Темпл Дрейк у маленькому паризькому саду наприкінці «Святилища»[138]. Заключна рівновага. «Нічний ліс»[139]. І танго. Будь-яке танго, але, можливо, понад усі інші — той сумний і хворобливий танець у «L'Histoire du Soldat» Стравінського. Він поринув у спогади: чим була для них після війни мелодія танго, яке саме значення він не відчитав у величних здвоєних автоматонах у cafés-dansants[140] чи в метрономах, які клацали в очах його партнерок? Навіть чисті й постійні швейцарські вітри не змогли вилікувати grippe espagnole: на це хворів Стравінський, на це всі перехворіли. А чи багато музикантів лишилося після Пашендейля[141], після Марни[142]? У цьому випадку кількість зменшилася до семи: скрипка, контрабас. Кларнет, фагот. Корнет, тромбон. Литаври. Так, ніби якась крихітна трупа saltimbanques[143], яка намагається видати ту ж інформацію, що й повний склад в оркестровій ямі. Навряд чи у всій Європі десь лишився повний склад. Хоча Стравінський спромігся передати в танго за допомогою скрипок і литавр ті ж виснаження і безповітряність, які бачили в зализаних юнаках, що намагалися наслідувати Вернона Касла[144], і у їхніх коханках, яким було просто байдуже. Ma maîtresse[145]. Селеста. Повернувшись до Ніцци після Другої світової, він виявив, що на місці тої кав'ярні розташований парфумерний магазин, який обслуговує американських туристів. На бруківці й у старому пансіонаті поруч не лишилося ані сліду її таємного перебування; жодних парфумів, що пасували б її диханню, насиченому солодким іспанським вином, яке вона завжди пила. Тому натомість він купив роман Генрі Міллера, поїхав у Париж і в поїзді читав книжку. Тож до прибуття уже принаймні був трохи в курсі. І побачив, що Селеста, решта й навіть Темпл Дрейк — то не все, що змінилося.

— Обад, — сказав він, — голова болить.

Звук його голосу викликав у пам'яті дівчини відповідний уривок мелодії. Те, як вона рухалася до кухні по рушник і холодну воду, та його погляд, що її супроводжував, сформували дивний і заплутаний музичний канон; його вдячне зітхання, коли вона поклала йому на лоб компрес, розпочало, здавалося, нову тему, чергову низку модуляцій.

— Ні, — знову повторив Фрикадель, — ні, боюсь, що ні. Це не дім розпусти. Мені дійсно шкода.

Шмат був невблаганний.

— Але ж старший казав, — не вгавав він.

Матрос запропонував обміняти самогон на гарну дівчину. Фрикадель навіжено озирався навсібіч, мовби шукаючи допомоги. Посеред кімнати квартет Дюка ді Анджеліса саме переживав історичну мить. Вінсент сидів, а інші стояли: вони без інструментів відпрацьовували рухи гурту, який виступає.

— Я оце хотів, — почав було Фрикадель.

Дюк декілька разів похитав головою, слабко всміхнувся, запалив цигарку й нарешті побачив погляд Фрикаделя.

— Тихіше, чувак, — прошепотів він.

Вінсент замахав руками, стиснувши кулаки; потім різко завмер і знову повторив те саме. Це тривало кілька хвилин, поки Фрикадель похмуро тягнув своє питво. Флот відійшов на кухню. Нарешті, за якимсь невидимим сигналом, гурт припинив тупотіти, а Дюк посміхнувся і сказав:

— Ну, ми бодай завершили всі разом.

Фрикадель блиснув на нього очима.

— Оце хотів сказати, — почав він.

— У мене нова задумка, чувак, — сказав Дюк. — Ти ж пам'ятаєш свого тезку? Пам'ятаєш Джеррі?

— Ні, — відповів Фрикадель. — Якщо допоможе, я пам'ятатиму квітень[146].

— А взагалі, — сказав Дюк, — то була «Любов на продаж»[147]. Одразу видно рівень твоєї обізнаності. Суть у тому, що то були Малліґен, Чет Бейкер і їхня банда, ще в ті часи, давним-давно. Тямиш?

— Баритон-саксофон, — відповів Фрикадель. — Щось про сакс?

— Але без піаніно, чувак. Без гітари. Чи там акордеона. Розумієш, що це означає?

— Не зовсім, — сказав Фрикадель.

— Ну, по-перше, треба сказати, що я ж не Мінґус[148] і не Джон Льюїс[149]. Теорія ніколи не була моїм коником. Тобто такі штуки, як читання та інше, для мене завжди були заскладними…

— Це я знаю, — сухо сказав Фрикадель. — Вони забрали твій профспілковий квиток, бо на пікніку клубу «Ківаніс»[150] ти змінив тональність у пісні про день народження.

— То був «Ротарі»[151]. Але якоїсь миті мене осяяло; коли в тому першому квартеті Малліґена не було піаніно[152], це могло означати лише одне.

— Жодних акордів, — сказав Пако, контрабасист з дитячим обличчям.

— Він намагається сказати, — мовив Дюк, — що в їхніх акордах не було жодних тонічних звуків. Нема до чого прислухатися, коли граєш звуки послідовно. А основні в цьому разі треба додумувати.

Жахливе усвідомлення сяйнуло на обличчі Фрикаделя.

— І якщо логічно продовжити…

— То треба додумувати все інше, — із простосердною гідністю виголосив Дюк. — Основні тони, лінії — все.

Фрикадель побожно поглянув на Дюка.

— Але ж…

— Ну, — скромно сказав Дюк, — над кількома ідейками ще треба попрацювати.

— Але ж… — не вгавав Фрикадель.

— Просто послухай, — сказав Дюк. — Схопиш суть.

І вони знову вийшли на орбіту, ймовірно, десь поблизу поясу астероїдів. Невдовзі Кривкуліс ніби взявся губами за мундштук і почав ворушити пальцями, а Дюк ляснув себе по чолу.