Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 16)
Кривкуліс засумував.
— Їй-бо, Фрикадель, тобі вже нічого не хочеться.
— Настрій собачий, треба похмелитися, — сказав Фрикадель. — Лиш на це сподівання. А сік ще є?
Він поповз на кухню.
— Шампанського, думаю, точно немає, — сказав Дюк.
— А коробка текіли за морозником ще лишилася.
Вони поклали платівку на той бік, де був Ерл Бостік[120]. Фрикадель зупинився в дверях кухні, пильно вдивляючись у Шандора Рохаса.
— Лимони, — сказав він, ретельно все обміркувавши. Фрикадель доповз до холодильника і видобув звідти три лимони й декілька кубиків льоду, знайшов текілу й почав відновлювати лад у своїй нервовій системі. Він почав з лимонів, одразу ж порізався і був змушений чавити їх двома руками, а ногою трощити формочку з льодом, але, на превелике диво, десь хвилин за десять він уже радісно всміхнувся, бо вийшов велетенський текіловий сауер[121].
— На вигляд просто нямка, — сказав Шандор Рохас.
— Може, й мені такий зробиш?
Фрикадель закліпав на нього очима.
—
— Чуєте, — вигукнув він за мить, ні до кого конкретно не звертаючись. — Чуєте, що кажу, здається, тут наче якась дівчина спить головою в умивальнику.
Він поторсав її за плече.
— Якого, — озвалася дівчина.
— Тобі ж тут не дуже зручно, — сказав Фрикадель.
— Ну, — погодилася вона. Дівчина поткнулася до душу, увімкнула холодну воду й, схрестивши ноги, всілася під бризками.
— Так краще, — всміхнулася вона.
— Фрикадель! — заволав із кухні Шандор Рохас. — Тут хтось у вікно пхається. Думаю, це грабіжник. Професійний вікнолаз.
— Та не переймайся, — відповів Фрикадель. — Ми ж не на першому поверсі.
Але помчав на кухню. Зовні на пожежних сходах стояла кудлата згорьована постать і шкрябала нігтями по шибці. Фрикадель відчинив вікно.
— Сол, — сказав він.
— Нібито вимок, — сказав Сол. Коли він залізав, із нього аж крапало. — Гадаю, ти чув.
— Міріам тебе кинула, — сказав Фрикадель, — а так більше нічого не чув.
Раптом у вхідні двері шквально застукали.
— Та заходьте вже, — гукнув Шандор Рохас.
На порозі стояли три студентки філософського факультету Університету Джорджа Вашинґтона. У кожної в руці було по галону к'янті. Шандор підхопився і помчав до вітальні.
— Ми почули, що тут вечірка, — сказала блондинка.
— Свіжа кров! — закричав Шандор. Він був колишнім борцем за свободу в Угорщині, який, поза всякими сумнівами, мав найважчу хронічну форму того, що певні критики з середнього класу називають «донжуанством в окрузі Колумбія».
— Покладіть вино в морозник, — сказав він, — і доброго ранку.
У зеленій пітьмі кімнати Обад, вигнувши шию, нахилилась, наче золота пружна гілка, над великими аркушами[124] і щось недбало на них шкрябала.
— Замолоду в Прінстоні, — диктував їй Каллісто, пригорнувши пташеня до сивих грудей, — Каллісто дізнався про мнемонічний спосіб, що допомагав запам'ятати закони термодинаміки: перемогти неможливо; все погіршиться перед тим, як покращиться; а хто казав, що все покращиться. У 54 роки, зіткнувшись з уявленнями Ґіббса про Всесвіт, він несподівано усвідомив, що ця студентська приказка врешті-решт виявилася пророчою. Веретенистий лабіринт рівнянь став для нього видінням остаточної теплової смерті космосу. Він, звісно, і до цього знав, що жоден теоретичний двигун і жодна система не працюють зі стовідсотковою ефективністю; знав і про теорему Клаузіуса, яка стверджувала, що в замкнутих системах ентропія постійно зростає. Проте, поки Ґіббс і Больцман[125] не привнесли до цього принципу методів статистичної механіки, він не усвідомлював його жахливого значення: лише тоді він зрозумів, що замкнута система — галактика, двигун, людина, культура тощо — має стихійно розвиватися до Найімовірнішого Стану. Тож на смутному схилі своєї осені він мусив радикально переоцінити все, що вивчив до того; на всі міста, пори року та випадкові пристрасті його днів тепер треба було подивитися в новому і невловимому світлі. Він не знав, чи здатен виконати це завдання. Він усвідомлював усі небезпеки помилкового спрощення і сподівався, що має досить сил, щоб опиратися витонченому декадансу знесиленого фаталізму. Він завжди був за енергійний, італійський варіант песимізму: як Мак'явеллі, він дав силам
Довкола нього вимальовувалися нечіткі форми теплиці, а біля серця тріпотіло ще одне бідолашне дрібне серденько. Контрапунктом до його слів дівчина чула пташиний щебет, уривчасті автомобільні клаксони, що лунали тут і там вологого ранку, а ще альт Ерла Бостіка, який у рідкісні дикі піки здіймався крізь підлогу. Такі натяки на анархію постійно загрожували архітектонічній чистоті її світу: прогалини, нарости, скісні лінії, зсуви та нахили площин — до всього цього вона мала щоразу прилаштовуватися, аби ціла будівля не розсипалася на безлад відокремлених і безглуздих сигналів. Колись Каллісто описав цей процес як різновид «зворотного зв’язку»: щоночі вона заповзала у сон виснажена й відчайдушно рішуче налаштована ніколи не втрачати пильності. Навіть у ті короткі періоди, коли вони з Каллісто кохалися, одна співуча струна її спрямованості підносилася над грою смичка на двох одночасно затиснутих струнах напружених нервів.
— А втім, — продовжував Каллісто, — в ентропії чи вимірі розладу в замкнутій системі він виявив адекватну метафору, яку можна застосувати до певних явищ його світу. Наприклад, він побачив, що молоде покоління так само знудьговано реагує на Медісон-авеню, як його покоління — на Волл-стріт, а в американському «консьюмеризмі» виявив подібну тенденцію руху від найменш до найбільш імовірного, від диференціації до однаковості, від упорядкованої індивідуальності до своєрідного хаосу. Коротше кажучи, виявилося, що він переформульовував Ґіббсове пророцтво в соціальних поняттях і передбачив теплову смерть своєї культури, де ідеї, наче теплова енергія, більше не передаватимуться з моменту, коли всі точки врешті-решт матимуть однакову кількість енергії. І, таким чином, інтелектуальний рух припиниться.
Каллісто раптово звів очі.
— Перевір зараз, — сказав він.
Вона знову підвелась і поглянула на термометр.
— 37. Дощ ущух.
Він швидко нахилив голову і припав губами до тремтливого крильця.
— Значить, невдовзі зміниться, — він намагався говорити твердо.
Сол сидів на електроплитці, ніби велика лялька-мотанка, на якій дитина зганяла свою непоясненну лють.
— Що сталося? — запитав Фрикадель. — Якщо, звісно, хочеш розповісти.
— Звичайно, хочу, — сказав Сол. — Я все ж дещо зробив: вдарив її.
— Треба дотримуватися дисципліни.
— Ха-ха, якби ти там був. Ох, Фрикадель, ми чудово сварилися. А закінчилося все тим, що вона жбурнула в мене «Довідником з хімії та фізики», але схибила і влучила у вікно, і коли скло розбилося, то, певно, у ній теж щось розбилося. Уся в сльозах, вона прожогом вилетіла з дому під дощ. Навіть плащ забула.
— Вона повернеться.
— Ні.
— Ну, — за якусь мить додав Фрикадель, — без варіантів, це було щось надзвичайне. На кшталт хто кращий — Сал Мінео[127] чи Рікі Нельсон[128].
— Усе це, — сказав Сол, — усе це було через теорію комунікацій. І все це, звісно, вмерти як смішно.
— Анічогісінько не знаю про теорію комунікацій.
— Моя дружина теж. Якщо вже прямо казати — хто знає? У цьому вся сіль.
Коли Фрикадель побачив якусь подобу усмішки на обличчі Сола, то запитав:
— Може, текіли чи чогось іншого?
— Ні. Тобто вибач. Це таке поле, де легко можна пуститися берега. І потрапиш туди, де постійно треба визирати службу безпеки: за кущами, на розі вулиці. МУФТА — цілком таємний проект.
— Що воно таке?
— Мультиуніверсальний фактор-польовий табулятор, автономний.
— Ви через нього посварилися?
— Міріам знову начиталася наукової фантастики. А ще «Саєнтіфік Амерікен»[129]. Вона, здається, зависла, наче павук у павутині, через думку, що комп'ютери діятимуть як люди[130]. А я ще недоречно сказав, що тоді можна говорити й прямо протилежне — про людську поведінку як програму, згодовану машині IBM[131].
— Чом би й ні, — сказав Фрикадель.
— Дійсно, чом би й ні. А насправді це має вирішальне значення для комунікації, не кажучи вже про теорію інформації. Щойно я те сказав, вона зчинила галас. Забила на сполох. А
Фрикадель презирливо скривився:
— Може, вона подумала, що ти вдаєш із себе холодного, нелюдяного науковця, такого собі аморального типа?
— Боже мій, — сплеснув руками Сол. — Нелюдяного. Та куди вже більш людяного? Я ж переймаюся, Фрикадель, я переймаюся. Навіть зараз Північною Африкою блукають європейці, яким вирвали язики, бо вони говорили хибні слова. Тільки європейці чомусь думали, що це правильні слова.