Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 15)
— Ну, — збентежено сказав Флендж, — по правді, я вже маю дружину, тобто я одружений.
Якусь мить вона дивилася на нього так, ніби він її вдарив ножем, а потім бурхливо заголосила.
— Та я ж лише сказав, що одружений, — запротестував Флендж. — Я ж не стверджував, що мені це особливо подобається.
— Деннісе, будь ласка, не гнівайся на мене, — заридала вона. — Не йди від мене. Скажи, що залишишся.
Флендж деякий час про це міркував. Його мовчання нагло порушила Гіацинт, яка зробила на ліжку сальто назад і почала бурхливо гасати. Різко жалісно зітхнувши, дівчина взяла щура, притисла до грудей і, наспівуючи, почала її погладжувати. Вона — як дитина, подумав Флендж. А щур — як її власна дитина.
А потім замислився: цікаво, а чому в нас із Сінді немає дітей.
І ще: дитина все залагоджує. Нехай світ стиснеться до м'яча в
Тож, звісно, тепер він знав.
— Звичайно, — сказав він. — Добре. Я залишуся.
Принаймні на певний час, подумав він. Вона звела на нього серйозний погляд. У її очах танцювали білі баранці хвиль; і він знав, що морські створіння кружлятимуть у підводній зелені її серця.
Ентропія
Борис щойно виклав мені свої погляди.
Він передбачає погоду.
Він каже, що погода надалі гіршатиме.
Лиха, смерті та розпачу дедалі більшатиме.
Анінайменших ознак бодай якихось майбутніх змін…
Ми мусимо йти нарівні, нога в ногу до в'язниці смерті.
Виходу немає. Погода не зміниться.
Унизу саме почалася сорокова година гулянки Фрикаделя Малліґена, що загрожувало розірванням контракту про оренду. На підлозі кухні серед розкиду літрових порожніх бутлів шампанського сиділи Шандор Рохас та трійця друзів і грали в «плюнь в океан»[97], збадьорюючись «Едсіком»[98] і пігулками бензедрину[99]. У вітальні Дюк, Вінсент, Кривкуліс і Пако вклякли над 15-дюймовим динаміком, прикрученим зверху до сміттєвого кошика, і слухали 27-ватону міць «Богатирських воріт у Києві»[100]. Усі вони були в темних окулярах в роговій оправі й заглиблено палили кумедні на вигляд цигарки, у яких містився не тютюн, як можна було очікувати, а фальсифікат cannabis sativa[101]. Цей гурт звався квартетом Дюка ді Анджеліса. Вони записувались у місцевій студії «Тамбу»[102] і пишалися тим, що вже мають довгогральну платівку «ґранд»[103] під назвою «Пісні космічного простору». Вряди-годи один з них струшував попіл у конус динаміка, і всі спостерігали, як він там витанцьовує. А сам Фрикадель спав біля вікна, притискаючи до грудей, неначе плюшевого ведмедика, порожню дволітрову сулію. Кілька дівчат-урядовців, які працювали на людей з Держдепартаменту й АНБ[104], упилися до нестями й розляглися на канапах і стільцях, а одна навіть спала головою в умивальнику.
Усе це відбувалося на початку лютого 57-го, а тоді всюди у Вашингтоні, Окрузі Колумбія, було багато експатріантів, які під час зустрічі щоразу розповідали, що колись вони таки точно поїдуть до Європи, але саме тепер видавалося, ніби всі вони працюють на уряд. Кожен убачав у цьому тонку іронію. Наприклад, вони влаштовували поліглотні вечірки, де новоприбулого, бувало, ігнорували, якщо він не міг одночасно розмовляти трьома-чотирма мовами. Вони кілька тижнів поспіль навідувалися до вірменських гастрономів і могли запросити покуштувати булгур із бараниною на малесенькій кухні, де на стінах висіли афіші боїв биків. Вони крутили романи з гарячими дівчатами з Андалусії чи Міді[105], які вивчали економіку в Джорджтауні[106]. Їхнім «Dôme»[107] була студентська пивничка «Старий Гайдельберґ» на Вісконсин-авеню, і навесні їм доводилося втішатися квітучими вишнями замість лип. Утім, таке життя, як вони казали, у певний летаргійний спосіб давало їм гарного копняка.
Саме зараз скидалося на те, що у вечірки Фрикаделя відкривалося друге дихання. Надворі дощило. Дощ падав на толевий дах, розбивався на дрібний пил об носи, брови та губи дерев'яних ґаргулій попід карнизом, і по шибках стікала немовби слина. Напередодні сніжило, позавчора були ледь не штормові вітри, а ще до того сонце яскраво осявало місто, ніби у квітні, хоча на календарі був початок лютого. Дивна пора року була у Вашинґтоні — псевдовесна. На цей час припадають день народження Лінкольна, Китайський новий рік[108] і злиденний стан вулиць, бо до цвітіння вишень лишалося ще декілька тижнів, і, як висловилася Сара Вон[109], весна цьогоріч трошки запізниться. Загалом юрба, подібна до тої, що опівдні в будень збиралась у «Старому Гайдельберзі», щоб випити «Вюрцбурґер» і заспівати «Лілі Марлен»[110] (не кажучи вже про «Кохання Сигми Хі»[111]), складалася з неминучих і невиправних романтиків. І, як добре відомо кожному романтику, душа (
Останні баси «Богатирських воріт» прогуркотіли крізь підлогу і збудили Каллісто від неспокійного сну. Він одразу згадав про дрібну пташину, яку обережно притискав до грудей. Не підводячись із подушки, він повернув голову набік і усміхнувся, побачивши її синю опущену голівку й хворі, прикриті повіками оченята, запитуючи себе, скільки ще ночей доведеться її зігрівати, поки вона видужає. Він уже три дні її так тримав: це був єдиний відомий йому спосіб відживити пташину. Поруч із ним поворушилась і заскімлила дівчина, закривши рукою обличчя. До звуків дощу почали домішуватися перші дочасні й жалібні вранішні голоси інших птахів, що ховались у філодендронах і маленьких пальмах-віяльницях: клаптики багряного, жовтого і синього пронизували ці подібні до фантазій Руссо[114] тепличні джунглі, які Каллісто плекав цілих сім років. Такий собі крихітний загерметизований анклав постійності в міському хаосі, якому були чужі примхи погоди, національної політики та будь-які громадські заворушення. Методом спроб і помилок Каллісто встановив тут досконалу екологічну рівновагу, а з допомогою дівчини створив художню гармонію, тож коливання рослинного життя, рух птахів і людей поєднувалися, ніби в ритміці досконало збалансованого мобіля[115]. І, звісно, це святилище вже ніяк не могло обійтися без них; вони стали необхідними для його єдності. Усе, чого вони потребували від зовнішнього світу, їм приносили. На вулицю вони не виходили.
— Як вона? — прошепотіла дівчина.
Вона лежала обличчям до нього, подібна до жовто-брунатного знаку запитання, і повільно кліпала раптово величезними й темними очима. Каллісто провів пальцем під пір’ям на пташиній шийці, лагідно її пестячи.
— Думаю, видужає. Бачиш: вона чує, як її друзі прокидаються.
Дівчина почула дощ і птахів ще до того, як повністю прокинулася. Її звали Обад, вона була напівфранцузкою-напіваннаміткою[116] й мешкала на своїй дивній і самотній планеті, де хмари й запах цезальпіній[117], гіркота вина і випадковий доторк пальців до попереку чи пір'я до грудей — усе неминуче зводилося до звукових понять, до музики, що звучала в проміжках ревучої темряви дисонантності.
— Обад, — сказав він, — іди поглянь.
Вона слухняно підвелася; нечутно пройшла до вікна, відсмикнула портьєри й за мить сказала:
— 37. Досі 37.
Каллісто спохмурнів.
— І так від вівторка, — сказав він. — Без змін.
Генрі Адамс за три покоління до нього нажахано вдивлявся в Енергію; а тепер Каллісто опинився в подібному стані перед Термодинамікою, внутрішнім світом тої енергії. Він, як і попередник, усвідомлював, що Діва і динамо-машина[118] символізують рівнозначну кількість любові й енергії; насправді вони тотожні, і тому любов змушує не лише світ обертатися, а й кульку для
Та вже три дні поспіль, попри мінливу погоду, ртутний стовпчик лишався на позначці 37 градусів за Фаренгейтом. Каллісто, обачний щодо передвість апокаліпсису, заліз під ковдру. Він міцніше стиснув пташину, начебто прагнучи крізь біль відчути якщо не пульс, то бодай упевнитися, що температура зміниться.
Це сталося через останній удар по тарілці. Фрикаделя підкинуло, і він, здригнувшись, отямився тієї миті, коли над сміттєвим кошиком припинили синхронно похитувати головами. Якусь мить у кімнаті ще було чути фінальне сичання, а потім і воно розтануло в дощовому шепоті.
— Ггррии, — виголосив у повній тиші Фрикадель, дивлячись на порожню сулію.
Дуже повільно до нього повернувся Кривкуліс, усміхнувся і простягнув цигарку.
— Ну що — курнемо чаю, чувак? — запитав він.
— Ні-ні, хлопці, скільки мені ще вам казати. Не в мене. Уже час знати, що Вашинґтон аж кишить федералами.