Томас Пинчон – Нетямущий учень (страница 14)
— Якого… — почав Паць. — А хто збирається влізти?
Фленджеві стало незатишно.
— Ніхто, — відказав Болінґброк — хіба що вони. Вони вряди-годи намагаються сюди влізти. Та все ніяк. Тут є шмат труби — його можна використати, якщо залізуть. — Він загасив лампу і завалився на ліжко.
— Ага, — сказав Паць, — але вони — це хто?
— Цигани, — позіхнув Болінґброк. Власний голос його заколисував. — Вони тут живуть. Тут, на сміттєзвалищі. Виходять тільки вночі.
Він замовкнув і незабаром захропів.
Флендж знизав плечима. Якого біса. Гаразд, тут довкруги цигани. Він згадав, що в його дитинстві вони зазвичай отаборювалися десь на північному узбережжі на безлюдних ділянках пляжу. Однак він гадав, що тепер вони всі позникали, і чомусь зрадів, дізнавшись, що це не так Це пасувало його напівусвідомленому почуттю доречності: все правильно, тут сміттєзвалище, тож тут мають жити цигани — так само він міг повірити в правильність Болінґброкового моря і його здатність охоплювати та бути підживлювальним розчином чи середовищем для кінних таксі та Посвинятто. Не кажучи вже про того молодого пройдисвіта Фленджа, який йому зрідка нагадував про те, що нинішній Флендж різко, як те море, перетворився на щось не таке рідкісне чи дивне. Він провалився в легкий, неспокійний сон, а обабіч контрапунктно похропували Болінґброк і Паць Бодін.
Він не знав, чи довго спав; Флендж прокинувся в цілковитій темряві з якимсь нутряним відчуттям того, що зараз друга або третя ранку чи принаймні той безрадісний час, не призначений для людського сприйняття, який скоріше належить котам, совам, підглядайлам і всім тим, кому не спиться вночі. Надворі досі віяв вітерець; Флендж прислухався до вітру, щоб почути звук, що його збудив. Цілу хвилину було тихо, а потім хвиля вітру нарешті його принесла. Дівочий голос.
— Англо, — казала дівчина, — Англо із золотавим волоссям. Вийди. Вийди потайною стежкою і знайди мене.
— Якого, — промовив Флендж. Він заторсав Паця. — Агов, друже, там якась баба.
Паць розплющив каламутне око.
— Чудово, — пробурмотів він. — Тягни її сюди, я буду другим.
— Ні, я про те, що це, певно, одна з тих циганок, про яких говорив Болінґброк.
Паць захропів. Флендж навпомацки дістався Болінґброка.
— Агов, чувак, — промовив Флендж, — вона отам, надворі.
Болінґброк не відповів. Флендж заторсав сильніше.
— Вона отам, — повторив він, починаючи панікувати. Болінґброк перевернувся на інший бік і сказав щось незрозуміле. Флендж сплеснув руками:
— Якого…
— Англо, — наполегливо кликала дівчина, — вийди до мене. Знайди мене, а то я зникну навіки. Вийди, високий Англо із золотавим волоссям і блискучими зубами.
— Гей, — сказав Флендж, не звертаючись ні до кого конкретно, — це ж я, хіба ні?
Не зовсім — негайно спало йому на думку. Скоріше його
— Вона хоче, щоб я вийшов. Що робити, агов?
Паць розплющив обидва ока.
— Сер, — сказав він, — рекомендую вам вийти та доповісти про ситуацію. Якщо вона нічогенька, то, повторюся, тягніть її сюди та дайте й рядовим поштурмувати.
— Так точно, так точно, — мляво повторював Флендж. Він пробрався до дверей, відсунув засув і вийшов надвір.
— О, Англо, — почув він голос, — ти вийшов. Іди за мною.
— Гаразд, — сказав Флендж.
Він почав торувати собі шлях через стоси шин, молячись, щоб жодна Болінґброкова міна-пастка не вибухнула. Якимсь дивом він майже дістався відкритого простору, поки все не пішло шкереберть. Він точно не знав, де саме зробив хибний крок, але раптом зрозумів, що таки потрапив у халепу, і звів очі саме вчасно, щоб побачити, як величезний стос зимових шин захитався, нахилився, на мить завис на тлі зірок і завалився на нього. Певний час це було останнє, що він пам'ятав.
Він отямився від доторку прохолодних пальців до чола й улесливого голосу:
— Прокидайся, Англо. Розплющ очі. З тобою все гаразд.
Він розплющив очі та побачив дівчину, її обличчя, стривожені й широко розплющені очі над ним і зірки, що заплуталися в її волоссі. Він лежав біля входу до яру.
— Ну ж бо, — усміхнулася вона, — вставай.
— Авжеж, — відповів Флендж.
Голова боліла. Усе тіло пульсувало. Нарешті він спромігся підвестися й лише тоді гарненько її роздивився. У світлі зірок вона мала вишуканий вигляд: чорна сукня, оголені руки й ноги, сама худа, шийка вигнута і витончена, фігура така струнка, що майже скидалася на тінь. Темне волосся обрамлювало обличчя і лежало на спині, ніби чорна туманність; чималі очі, кирпатий ніс, коротка верхня губа, гарні зуби, миле підборіддя. Вона була наче мрія, наче янгол. А заввишки — десь три з половиною фути. Флендж почухав голову.
— Як життя? — спитав він. — Мене звуть Денніс Флендж. Дякую, що врятувала.
— А я — Нерісса, — сказала вона, звівши на нього очі.
Він і гадки не мав, що далі казати. Зненацька коло можливих тем для розмови стало дуже обмеженим. Хоча, в нього сяйнула божевільна думка, вони могли б, певно, обговорити проблеми карликів чи щось подібне.
Вона взяла його за руку.
— Ходім, — сказала і повела його за собою до яру.
— Куди ми йдемо? — запитав Флендж.
— До мене додому. Невдовзі світанок.
Флендж замислився.
— Стривай, зажди хвилинку, агов, — сказав він. — А як же мої друзі? Я ж гість Болінґброка, він образиться.
Вона не відповіла; він знизав плечима. Якого біса. Вона вивела його через яр вгору на схил. На самому вершечку вежі з ріні стояла людина і спостерігала за ними. У темряві ширяли та сновигали інші фігури; звідкись лунали звуки гітари, співу і незавершеної бійки. Вони підійшли до купи мотлоху, яку він проминув, коли йшов по матрац, і почали продиратися крізь викинутий хаос осяяного зірками металу й порцеляни. Нарешті вона зупинилася біля холодильника «Дженерал Електрик», який лежав на боці, і відчинила дверцята.
— Сподіваюся, ти не застрягнеш, — сказала вона, пролізла всередину і зникла.
О Боже, подумав Флендж, а я саме вагу набрав, отакої. Він теж проліз; холодильник був без задньої стінки.
— Зачини за собою двері, — гукнула вона десь знизу, і він, ніби у якомусь трансі, підкорився.
Ударив промінь світла, вочевидь, від її ліхтарика й освітив йому шлях. Він і гадки не мав, що купа мотлоху сягала такої глибочіні. Місцями його затискало доволі щільно, але десь тридцять футів йому вдавалося плазувати, обходити та підлізати під різноманітні стоси абияк звалених побутових електроприладів, поки не дістався отвору в 48-дюймовій бетонній трубі. Там на нього вже чекала вона.
— Далі буде легше, — сказала Нерісса.
Десь чверть милі він повз, а вона спускалася положистим схилом. Поміж мерехтливих тіней від хисткого променя ліхтарика він бачив й інші тунелі, які відходили вусібіч. Вона помітила його допитливий погляд.
— Вони довгенько це робили.
Нерісса розповіла, що все сміттєзвалище пронизане мережею тунелів і кімнат, які ще в 30-ті проклала терористична група «Сини червоного апокаліпсису», готуючись у такий спосіб до революції. За рік чи два, коли їх усіх скрутили федерали, сюди переїхали цигани.
Нарешті вони дійшли до глухого кута, де на всипаній гравієм долівці були дверцята. Нерісса відчинила, і вони спустилися вниз. Вона запалила свічки, і полум'я явило кімнату, завішену гобеленами та картинами, з неосяжним, укритим шовковими простирадлами двоспальним ліжком, одежною шафою, столом і холодильником. Флендж мав багато запитань. Дівчина розповіла йому про систему повітропостачання, каналізацію і лінію електропередач, що ніколи не викличе жодних підозр у «Лонґ-Айленд Лайтінінґ»; про сміттєвоз, на якому вдень їздить Болінґброк, а вони на ньому вночі крадуть їжу і припаси; про напівзабобонний страх Болінґброка перед ними і його нехіть повідомити про них владу, щоб не втратити роботу через звинувачення в алкоголізмі, а то й у чомусь гіршому.
Флендж тільки тепер помітив, що на ліжку сидить сірий пухнастий щур і допитливо до нього придивляється.
— Гей, — сказав він, — тут щур на ліжку.
— Її звуть Гіацинт, — повідомила Нерісса. — Поки ти не прийшов, вона була моїм єдиним другом.
Гіацинт неприхильно закліпала оченятами.
— Яка гарненька. — Флендж хотів було її попестити.
Щуриха завищала і позадкувала.
— Вона сором'язлива, — пояснила дівчина. — Ви потоваришуєте. Дай їй трохи часу.
— Ха, це мені щось нагадує. А я надовго маю тут залишатися? Чому ти мене привела?
— Багато років тому стара Віолетта з пов'язкою на оці наворожила мені долю. Вона сказала, що моїм чоловіком буде високий Англо зі світлим волоссям, сильними руками та…
— Ну, звісно, так і є. Але всі ми, англи, маємо такий вигляд. Таких високих і білявих англів довкруги багато блукає.
Вона закопилила губу й заплакала.
— Ти не хочеш зі мною одружитися?