Томас Харрис – Мовчання ягнят (страница 46)

Бойл і Пембрі порозумілися з Лектером, говорячи йому на вуха тихими ввічливими голосами, поки відбувався обшук:

– Докторе Лектер, ми з вами заживемо в злагоді. Ставитимемось до вас так само, як і ви до нас. Поводьтесь як джентльмен, і отримаєте на десерт ескімо. Але й цяцькатися ми з вами не збираємось, шановний. Тільки спробуйте вкусити, то залишитесь із голими яснами. Здається, вам тут справляють приємності. Ви ж не хочете самі собі все пересрати?

Доктор Лектер приязно примружив очі. Навіть якби він мав намір відповідати, то йому б усе одно завадив дерев’яний кілочок, вставлений між кутніми зубами, поки медбрат світив йому в рот ліхтариком і обмацував щоки пальцем у рукавичці.

Біля щік металодетектор запищав.

– Що там? – спитав медбрат.

– Пломби, – відповів Пембрі. – Відтягніть йому губу. А незлий у вас пробіг на задніх зубах, еге ж, доку?

– Як на мене, то його вже можна списати на металобрухт, – звірився Бойл Пембрі, коли вони замкнули доктора Лектера в камері. – Не завдасть нам багато клопоту, ті’ко як у нього не поїде дах.

У клітці Лектера, такій надійній та міцній, бракувало висувної таці для їжі. Протягом ланчу панувала неприємна атмосфера, яка настала після візиту Старлінг. Доктор Чилтон завдав усім невигоди, змусивши Бойла та Пембрі пройти довгу процедуру одягання на слухняного доктора Лектера гамівної сорочки та ножних перев’язів, поки він стояв спиною до ґрат, а Чилтон наготував балончик «Мейса», перш ніж камеру відчинили, щоб занести тацю з їжею.

Чилтон жодного разу не вимовив імен Бойла та Пембрі, хоча на них були бейджі, і звертався до них безособово, як-от «ти, ану».

Почувши, у свою чергу, що Чилтон ніякий не доктор медичних наук, Бойл зауважив Пембрі, що він «просто якийсь довбаний шкільний учитель».

На вечерю доктор Чилтон не з’явився, і, за приголомшеного сприяння доктора Лектера, Бойл і Пембрі занесли тацю до його клітки, користуючись власною методикою. Вона чудово спрацювала.

– Докторе Лектер, сьогодні вам більше не знадобиться той смокінг, – сказав Пембрі. – Я попрошу вас сісти на підлогу. Суньтеся назад, поки не зможете встромити крізь ґрати руки, простягніть їх за спину. Ось так. Ще трохи посуньтеся та вирівняйте руки за спиною, розігніть лікті.

Пембрі надійно скував руки доктора Лектера за ґратами так, щоб між ними був один вертикальний прут, а над ними – найнижчий горизонтальний.

– Боляче, але не сильно, еге ж? Знаю, що боляче, та за хвилину наручники зникнуть, а ми з вами позбудемось зайвого клопоту.

Доктор Лектер не мав змоги підвестися, навіть сісти навпочіпки, а оскільки йому довелося випростати ноги на підлозі, то він не міг ними битися.

Тільки коли доктор Лектер був намертво прип’ятий до ґрат, Пембрі повернувся до стола по ключ від камери. Пембрі просунув палицю в кільце на поясі, поклав у кишеню балончик «Мейс» і повернувся до клітки. Він відчинив двері, а Бойл заніс тацю. Замкнувши двері, Пембрі відніс ключ назад до стола і тільки потім зняв наручники з доктора Лектера. Він одразу повернувся до ґрат, і за секунду Лектер уже міг вільно пересуватися по камері.

– Бачите, як ми легко впорались? – сказав Пембрі.

– Дуже зручна процедура, дякую, офіцере, – відповів доктор Лектер. – Ви ж розумієте, я просто намагаюсь якось перебутися.

– Як і всі ми, брате, – озвався Пембрі.

Доктор Лектер бавився з їжею, писав, малював і маркером із м’якою голівкою виводив кривульки у своєму блокноті. Він перевернув касету в магнітофоні, прикріпленому до ніжки стола, та натиснув на кнопку пуску. Ґленн Ґульд виконував на піаніно «Ґольдберґ-варіації» Баха. Музика, прекрасна та непідвладна часу й фатуму, заповнила білу клітку та кімнату охоронців.

Для доктора Лектера, який нерухомо сидів за столом, час уповільнився та розтягнувся, як це буває під час бойових дій. У його уяві ноти віддалялися одна від одної, не порушуючи темпу. Навіть срібні пасажі Баха розкладалися на окремі ноти, відбиваючись від сталі, що оточувала доктора Лектера. Він підвівся і з абстрагованим виглядом спостерігав, як паперова серветка ковзнула з його колін на підлогу. Серветка довго падала, вона торкнулася ніжки стола, вирівнялась, похилилась убік, завмерла та перевернулася перед тим, як опуститися на сталеву підлогу. Не завдавши собі клопоту її підняти, Лектер рушив в інший кінець камери, зайшов за паперову ширму й присів на кришку унітаза – єдине місце, де він міг побути на самоті. Слухаючи музику, він похилився головою до раковини, обхопивши рукою підборіддя й примруживши свої дивні бордові очі. Його цікавила структура «Ґольдберґ-варіацій». Ось воно, знову – раз у раз повторювалась басова секвенція з сарабанди. Він кивав у такт музиці, проводячи язиком по кінчиках зубів. Спочатку весь верхній ряд, потім весь нижній. То була довга й цікава прогулянка, наче приємна мандрівка Альпами.

Зараз він обмацував ясна, повільно ковзав язиком у западині між щокою і верхньою щелепою, як це роблять деякі чоловіки, коли щось обмірковують. Ясна були прохолоднішими за язик. Прохолода йшла з западини. Язик знайшов маленьку металеву трубочку та зупинився.

Крізь музику він почув клацання й гудіння, коли почав підніматися ліфт. Багато музичних нот по тому дверцята ліфта прочинились і незнайомий Лектерові голос сказав:

– Мені тре’ забрати тацю.

Доктор Лектер почув, що до нього йде малий, Пембрі. Він спостерігав за ним крізь шпарини між панелями ширми. Пембрі став біля ґрат.

– Докторе Лектер. Сідайте на підлогу спиною до ґрат, як ми це робили раніше.

– Офіцере Пембрі, ви не проти, якщо я тут закінчу? Боюся, що від переїзду в мене виникли проблеми з травленням.

Поки він відповідав, минуло дуже багато часу.

– Гаразд, – відповів Пембрі й гукнув у кімнату: – Ми вас викличемо, коли візьмемо тацю.

– А можна на нього глянуть?

– Ми вас викличемо.

Знову ліфт, а потім – лише музика.

Доктор Лектер дістав із рота трубочку та висушив її шматком туалетного паперу. Руки рухались упевнено, долоні були абсолютно сухі.

За роки ув’язнення завдяки своїй невичерпній цікавості доктор Лектер навчився багатьох секретів тюремних ремесел. Протягом усього часу, що минув відтоді, як він понівечив медсестру в балтиморському лазареті, у його охорони сталося лише два проколи, і обидва рази – у вихідні Барні. Одного разу психіатр-дослідник позичив йому кулькову ручку й забув про неї. Не встиг чоловік вийти з підвального блоку, як Лектер розламав пластиковий корпус ручки та змив його в унітаз. Металева трубочка з чорнилами вмістилася в товстий шов по краю матраца.

Єдиною гострою поверхнею в його палаті був зазубень на головці болта, на якому ліжко кріпилося до стіни. Цього було досить. Після двох місяців тертя доктор Лектер зробив два паралельні прорізи у чверть дюйма кожен, які пролягали вздовж трубки з того кінця, де був отвір. Потім він перерізав на дві частини саму трубку – за дюйм від отвору – та змив довгий шматок із голівкою в унітаз. Барні не помітив мозолів, які з’явилися на пальцях Лектера після нічного тертя.

Шість місяців по тому санітар недогледів товсту канцелярську скріпку в документах, які доктор Лектер отримав від адвоката. Шматок сталевої скріпки завдовжки в дюйм пішов у трубочку, а решта – в унітаз. Маленьку трубку, гладеньку й коротку, було легко сховати у швах одягу, між щоками і яснами або ж у прямій кишці.

Тепер доктор Лектер сидів за паперовою ширмою та стукав маленькою металевою трубочкою по нігтю, доки звідти не випав шматок дроту. Дріт мав стати інструментом, і саме зараз починалося найважче. Доктор Лектер засунув дріт у трубочку до половини та, користуючись нею як важелем, із неймовірною обачністю почав згинати метал між двома прорізами. Інколи дріт ламається. Лектер обережно згинав метал своїми сильними руками, і той піддавався. Ось. Мініатюрний шматок металу розташувався під прямим кутом до трубочки. Тепер у нього була відмикачка для наручників.

Доктор Лектер склав руки за спину та п’ятнадцять разів передав ключ із однієї долоні в другу. Він знову сховав ключ у роті, поки мив руки та ретельно їх витирав. Потім переклав ключ язиком між пальцями правої руки, знаючи, що Пембрі дивитиметься на дивну лівицю, коли замикатиме наручники за спиною.

– За вашою командою, офіцере Пембрі, – мовив доктор Лектер. Він сів на підлогу камери та простяг руки за спину, просуваючи зап’ястки між ґратами. – Дякую, що почекали.

Речення здавалися надміру довгими, але їх урівноважувала музика.

Він чув, як Пембрі став позаду нього. Пембрі обмацав його зап’ясток, перевіряючи, чи він не намилений. Пембрі обмацав другий зап’ясток, перевіряючи, чи він не намилений. Пембрі затягнув наручники. Він пішов до стола по ключ від камери. Крізь звуки піаніно Лектер розчув дзеленчання кільця, на якому висів ключ, коли Пембрі діставав його з шухляди. Тепер він повертався, йшов крізь звуки, розсував повітря, в якому роїлися кришталеві ноти. Цього разу з ним прийшов Бойл. Доктор Лектер чув, як вони утворювали пробої в музичному відлунні.

Пембрі знову перевірив наручники. Доктор Лектер відчував запах від дихання Пембрі позаду себе. Тепер Пембрі відімкнув камеру й прочинив двері навстіж. Зайшов Бойл. Доктор Лектер повернув голову. Здавалося, що кімната перед його очима рухається дуже повільно, а деталі напрочуд чіткі: біля стола Бойл збирав розкидане приладдя від вечері Лектера, роздратовано кидаючи його на тацю. Магнітофон, у якому крутиться касета, серветка біля ніжки стола, прикрученого до підлоги. Крізь ґрати доктор Лектер краєм ока побачив внутрішній бік коліна Пембрі та вершечок палиці, що звисала з його пояса, поки охоронець стояв перед камерою та тримав двері.