Томас Харрис – Мовчання ягнят (страница 45)
– Так.
– А Ханна?
– Нас разом узяли. Один лютеранин, хазяїн великого ранчо, привіз їй сіно. У притулку вже був свій сарай. Ми орали нею город. Але треба було стежити за тим, куди вона йде. Бо вона не зачіпала підпори з лімською квасолею, але наступала на будь-яку низьку рослину, яку не відчувала ногами. А ще ми катали на ній дітей у візочку.
– Але вона померла.
– Ну так.
– Розкажіть про це.
– Це сталося минулого року, мені прийшов лист зі школи. Писали, що вона дожила десь до двадцяти двох років. До останнього дня тягала візочок із дітлахами й померла вві сні.
Здавалося, доктор Лектер розчарований.
– Як зворушливо, – сказав він. – А прийомний батько з Монтани вас не трахав, Кларіс?
– Ні.
– А намагався?
– Ні.
– То чому ви втекли з кобилою?
– Бо вони збирались її вбити.
– Ви знали коли?
– Не знала, коли саме. Але я постійно цим переймалася. Вона вже сильно погладшала.
– То що вас спровокувало? Чому того дня ви пішли в мандри?
– Не знаю.
– А я гадаю, що знаєте.
– Я постійно хвилювалася з цього приводу.
– Що вас спонукало, Кларіс? Коли ви вирушили?
– Рано. Ще затемна.
– Тоді вас щось розбудило. Що вас розбудило? Сон? Що вам снилося?
– Я прокинулася й почула, як кричать ягнята. Я прокинулася в темряві, і десь кричали ягнята.
– На ранчо забивали весняних ягнят?
– Так.
– Як ви вчинили?
– Я ніяк не могла їх урятувати. Я ж була просто…
– Як ви вчинили з кобилою?
– Я вдяглася, не вмикаючи світла, і вийшла надвір. Мені було страшно. Усі коні в загоні теж були перелякані й молотили землю. Я подмухала Ханні в ніс, і вона мене впізнала. Зрештою вона ткнулася мордою мені в руку. У сараї та прибудові біля кошари горіло світло. Голі лампочки, великі тіні. Приїхав авторефрижератор, гарчав холостим ходом. Я повела кобилу геть.
– Ви її сідлали?
– Ні. Їхнього сідла я не брала. Тільки недоуздок із мотузки.
– Коли ви помандрували в темряву, чи чули ви ягнят, які лишилися там, де було світло?
– Недовго. Їх було не більш ніж дванадцять.
– Ви й досі прокидаєтеся ночами, так? Прокидаєтесь у залізній темряві від криків ягнят?
– Інколи.
– Гадаєте, якщо ви самотужки впіймаєте Баффало Білла, якщо врятуєте Кетрін, то ви змусите тих ягнят замовкнути? Гадаєте, що таким чином ви і їх порятуєте, і більше не прокидатиметесь ночами від того, як кричать ягнята? Кларіс?
– Так. Не знаю. Може.
– Дякую, Кларіс.
Доктор Лектер здавався на диво умиротвореним.
– Скажіть, як його звати, докторе Лектер, – мовила Старлінг.
– Доктор Чилтон, – мовив Лектер у відповідь. – Гадаю, ви вже знайомі.
Якусь мить Старлінг не розуміла, що біля неї стоїть Чилтон. Він узяв її за лікоть.
Вона прибрала руку. З Чилтоном прийшли офіцер Пембрі та його великий напарник.
– До ліфта, – сказав Чилтон. Його обличчя взялося червоними плямами.
– Ви знали, що доктор Чилтон не має наукового ступеня з медицини? – спитав Лектер. – Будь ласка, не забувайте про це надалі.
– Ходімо, – сказав Чилтон.
– Ви тут не головний, докторе Чилтон, – відказала Кларіс.
Чилтона обійшов офіцер Пембрі:
– Ні, мем, тут я головний. Він зателефонував моєму босу – і вашому заразом. Вибачте, але я отримав наказ вивести вас із приміщення. А тепер ходіть зі мною.
– До побачення, Кларіс. Дасте мені знати, якщо ягнята колись припинять кричати?
– Так.
Пембрі тримав її під руку. Треба було або йти, або вириватися.
– Так, – сказала вона. – Я дам вам знати.
– Обіцяєте?
– Так.
– То чого б не добудувати склепіння? Заберіть папку зі справою, Кларіс, вона мені більше не потрібна.
Він простяг руку крізь ґрати, тримаючи вказівний палець на корінці папки. Старлінг перехилилася через загорожу й узяла її. На мить кінчик її вказівного пальця торкнувся пучки доктора Лектера. Його очі спалахнули від дотику.
– Дякую, Кларіс.
– Дякую, докторе Лектер.
Таким він і залишився в пам’яті Старлінг. Вона вловила момент, коли Лектер не кепкував. Він стояв у своїй білій клітці, вигнувшись, наче танцюрист, обхопивши себе руками й трохи нахиливши голову вбік.
Вона так швидко проїхалася по лежачому поліцейському в аеропорту, що вдарилася головою об дах автомобіля, і їй довелося бігти, щоб устигнути на літак, як наказав їй Крендлер.
Розділ 36
Пембрі та Бойл були досвідченими офіцерами, яких спеціально викликали з в’язниці штату «Заросла гора» як наглядачів доктора Лектера. Вони були спокійними та обережними і не відчували жодної потреби в тому, щоб доктор Чилтон пояснював, як виконувати їхні службові обов’язки.
Вони прибули в Мемфіс ще до Лектера та ретельно обшукали камеру. Коли доктора Лектера привезли до старого суду, вони його також обшукали. Обстеження тіла провів медбрат, не знімаючи з нього гамівної сорочки та перев’язів. Одяг ретельно оглянули, а шви перевірили металодетектором.