Томас Харрис – Мовчання ягнят (страница 44)
– Так, дозволено, – відповіла Старлінг. – Я вже допитувала його раніше.
– Ви знаєте правила? Не заходити за загорожу.
– Звісно.
Єдиною кольоровою плямою в залі була поліцейська дорожня загорожа – козли в яскравих жовтих і оранжевих смугах, оснащені круглими жовтими блимавками, наразі вимкненими. Загорожа стояла на навоскованій підлозі за п’ять футів[156] від дверей камери. Поряд на шарагах висіли речі доктора: хокейна маска та щось, чого Старлінг раніше ніколи не бачила, – канзаський костюм шибеників. Зроблений з товстої шкіри, з фіксатором для рук, що кріпився на поясі й замикався на подвійні застібки, то була найнадійніша гамівна сорочка на світі. Маска й чорний костюм, повішений за карк на шарагах, на тлі білої стіни справляли гнітюче враження.
Наближаючись до камери, Старлінг дивилася на доктора Лектера. Він читав, сидячи спиною до входу в клітку, за маленьким столом, прикрученим до підлоги. Перед ним лежали кілька книжок і копія поточної справи Баффало Білла, яку вона віддала йому в Балтиморі. А ще маленький касетний магнітофон, який припнули ланцюгом до ніжки стола. Як дивно бачити Лектера поза межами лікарні.
Старлінг уже траплялися подібні клітки, ще в дитинстві. Їх виготовляла компанія з Сент-Луїса на початку ХХ століття, і ніхто не міг зробити краще за них – розбірна камера з загартованої сталі, яка перетворювала будь-яку кімнату на в’язницю. Підлога складалася зі сталевих листів, що стелилися на ґрати, прути холодної кованки в стелі та стінах камери лініювали залу. Вікон не було. Клітка була бездоганно білою та яскраво освітленою. Перед унітазом стояла тонка паперова ширма.
Білі ґрати, наче ребра. Пригладжена чорна голова доктора Лектера.
Вона кліпнула, відганяючи образ.
– Доброго ранку, Кларіс, – сказав Лектер, не обертаючись. Він дочитав сторінку, позначив місце й розвернувся до неї на стільці, склавши руки на спинці та опустивши на них підборіддя. – Дюма стверджує, що як додати в бульйон ґаву, яку піймали восени, коли вона погладшала на ягодах ялівцю, то колір і смак страви значно покращаться[157]. А ви, як я бачу, вже наловили ґав, Кларіс?
– Я гадала, що вам би хотілося повернути малюнки та речі, які лишились у вашій камері, поки ви не отримаєте свій краєвид.
– Яка чуйність. Доктор Чилтон в екстазі від того, що вас із Джеком Кроуфордом усунули від справи. Чи вас послали упадати переді мною наостанок?
Офіцер на «суїцидальній» варті пішов поговорити з офіцером Пембрі, який стояв за своїм столом. Старлінг сподівалася, що вони нічого не почують.
– Ніхто мене не посилав. Я сама прийшла.
– Люди скажуть, що в нас роман[158]. Ви не хочете розпитати мене про Біллі Рубіна, Кларіс?
– Докторе Лектер, я в жодному разі не збираюся… спростовувати те, що ви сказали сенаторці Мартін, та, може, ви б мені порадили притримуватися вашої ідеї щодо…
–
– Я гадаю, що ви казали мені правду.
– Шкода, що ви хотіли мене обдурити, чи не так? – Доктор Лектер опустив голову, сховавши обличчя за ліктями, так що було видно тільки його очі. – Шкода, що Кетрін Мартін уже ніколи не побачить сонця. Сонце – то вогонь, що спалює матрац, на якому помер її Бог, Кларіс.
– Шкода, що наразі вам доводиться займатися звідництвом та злизувати при нагоді нечасті сльози, – сказала Старлінг. – Шкода, що нам не вдалося завершити справу, про яку ми говорили. Ваша ідея про імаго, про те, як воно влаштоване, була настільки… елегантною, що її важко викинути з голови. Але тепер вона нагадує руїни, наче півсклепіння замість цілої арки.
– Півсклепіння довго не простоїть. До речі, про склепіння – то вам і досі дозволяють вартувати? У вас забрали жетон?
– Ні.
– А що у вас під курткою, табельний годинник, геть як у батька?
– Ні, це швидкозарядна обойма.
– То ви ще й озброєні?
– Так.
– Тоді вам треба перекраяти куртку. Ви взагалі вмієте шити?
– Так.
– То ви її самі пошили?
– Ні. Докторе Лектер, ви ж до всього дошукуєтеся. Ви не могли особисто спілкуватися з тим «Біллі Рубіном» і так мало про нього дізнатися.
– Гадаєте, ні?
– Якщо ви з ним зустрічалися, то вам відомо все. Але сьогодні вам пригадалася лише одна деталь. Він перехворів на сибірку слонової кістки. Бачили б ви, як вони підстрибнули, коли Атланта сповістила, що це хвороба ножарів. Проковтнули, як ви того й хотіли. За це вас мали оселити в номері люкс у «Пібоді»[159]. Докторе Лектер, якщо ви його дійсно зустрічали, то вам відомо набагато більше. Проте мені здається, що ви з ним не бачились і вам про нього розповідав Распейл. Але ж інформація з других рук для сенаторки не підійде, чи не так?
Старлінг швидко озирнулася через плече. Один офіцер показував щось другому в журналі «Зброя та амуніція».
– У Балтиморі ви хотіли розповісти мені ще дещо, докторе Лектер. Я вважаю, що це важлива інформація. Розкажіть мені решту.
– Ви ж читали матеріали справ, Кларіс? Там є все, що вам потрібно знати, щоб його впіймати, якщо уважно придивлятися. Навіть Заслужений Інспектор Кроуфорд мав уже додуматись. А ви часом не читали
– Розкажіть мені як.
– Коли ви час від часу виявляєте контекстуальну обізнаність, я забуваю, що ваше покоління не вміє читати, Кларіс. Імператор радить звернутися до простоти, до першопричини кожної окремої речі. Питайте: чим є ця річ сама по собі, як вона влаштована? Чим спричинена її природа?
– Я не розумію ваших слів.
– Чим він займається, той чоловік, якого ви шукаєте?
– Він убиває…
– Ах, – різко вигукнув Лектер, на секунду відвернувшись від її хибних думок. – Це вторинне. Чим він займається в першу чергу, яку потребу задовольняє цими вбивствами?
– Злість, образа на суспільство, сексуальна не…
– Ні.
– Що тоді?
– Він жадає. Власне, він жадає стати тим, чим є ви. Це жадання в його природі. Як ми починаємо жадати, Кларіс? Ми самі обираємо об’єкти бажань? Напружте мозок перед тим, як відповідати.
– Ні. Ми просто…
– Ні. Саме так. Ми починаємо жадати те, що бачимо щодня. Невже ви не відчуваєте, як вас щодня обмацують очима знайомі та незнайомі люди, Кларіс? Навряд чи у вас виходить не зважати на такі речі. Невже ви самі не міряєте нікого поглядом?
– Гаразд, тоді скажіть, як…
– Тепер ваша черга розповідати
– Розказати вам що?
– Дві речі, які ви мені винні ще з минулого разу. Що сталося з вами та кобилою і як ви гамуєте свій гнів.
– Докторе Лектер, коли буде час, я…
– Для нас із вами час тече по-різному, Кларіс. Це єдина нагода, яка вам випаде.
– Згодом, послухайте, я…
– Я
– Було літо, і ми спали просто неба. Путівцями дійшли аж до Бозмана.
– У кобили було ім’я?
– Можливо, але вони не… таке не питають, коли відгодовують коней на забій. Я назвала її Ханною, мені здавалося, що то гарне ім’я.
– Ви її вели чи їхали верхи?
– І так, і так. Мені доводилося підводити її до парканів, щоб залізти на спину.
– То ви йшли та їхали верхи до Бозмана.
– Одразу за містом була платна конюшня, ранчо з кіньми на прокат, щось на кшталт наїзницької академії. Я спробувала влаштувати там Ханну. За тиждень у загоні треба було викласти двадцять доларів. За стійло ще більше. Там одразу збагнули, що вона сліпа. Я сказала, що то нічого, я сама її водитиму. Малі діти можуть на ній кататися, а я водитиму її по ранчо, поки батьки, ну, катаються по-справжньому. Я можу лишитися тут і вибирати гній зі стійл. Один із хазяїв, чоловік, погодився на все, що я запропонувала, а його дружина тим часом зателефонувала шерифові.
– Але ж шериф був звичайним поліцейським, як і ваш батько.
– Та я все одно його злякалася, спершу. У нього було велике червоне обличчя. Зрештою шериф виклав двадцять доларів за тиждень у загоні, щоб «владнати справи». Сказав, що за теплої погоди нема потреби в окремому стійлі. Про це пронюхали газети. Зчинили галас. Материна кузина погодилася мене відпустити. Закінчилося все тим, що я потрапила до Лютеранського притулку в Бозмані.
– Сирітський притулок?