Томас Харрис – Мовчання ягнят (страница 43)
Старлінг трохи збилася з пантелику:
– То у вас є ще один агент, який упіймав трьох серійних убивць? Ви знаєте когось, хто б упіймав хоч одного? Не слід доручати їй цю справу, містере Крендлер.
– Певно, ви здібна дівчинка, інакше Кроуфорд з вами не возився б, тож повторюю ще раз: або ви щось робите зі своїм великим ротом, або я відправлю вас до лав друкарок. Хіба ви не розумієте: перша і єдина причина, з якої вас направили до Лектера, це добути новини, якими ваш директор скористається на Капітолійському пагорбі. Скромний звіт щодо кількох тяжких злочинів, ексклюзивний матеріал від Лектера – він згодовує конгресменам цю інформацію, наче цукерки дітям роздає, коли треба дістати фінансування. І конгресмени ковтають ці факти, смакують їх, немов страви в ресторані. Ви поза грою, офіцере Старлінг, і поза цією справою. Я знаю, що вам видали тимчасове посвідчення. Здайте його мені.
– Мені знадобиться посвідчення, щоб летіти зі зброєю. Револьвер належить Академії.
– Револьвер.
Сенатор Мартін, Ґоссадж, технік і кілька поліцейських згуртувалися навколо пристрою з дисплеєм і модемом, підключеним до телефону. Гаряча лінія Національного центру інформації про злочини стежила за прогресом, поки у Вашингтоні обробляли дані від доктора Лектера. Прийшли новини з Національного центру контролю за хворобами в Атланті: сибірку слонової кістки можна підхопити, якщо вдихати пил під час різьблення африканської слонової кістки, яка зазвичай використовується в декоративних руків’ях. У США це хвороба ножарів.
При слові «ножарі» сенаторка Мартін заплющила очі. Вони пересохли та пекли. Вона стиснула в кулаку «клінекс».
Молодий гвардієць, який пустив у дім Старлінг, приніс сенаторці чашку кави. Він так і не зняв капелюха.
Старлінг не збиралась ховатися, чорт забирай. Вона зупинилася перед жінкою та мовила:
– Щасти вам, пані сенаторко. Сподіваюся, з Кетрін усе гаразд.
Сенаторка Мартін кивнула, навіть не поглянувши в її бік. Крендлер підштовхував Старлінг до виходу.
– Я не знав, що їй сюди не можна, – вставив молодий гвардієць, коли Старлінг уже не було в кімнаті.
Крендлер вийшов із нею надвір.
– Я безмежно поважаю Джека Кроуфорда, – сказав він. – Передавайте йому, будь ласка, що нам дуже шкода з приводу… з приводу Белли та всього іншого. А тепер повертаймося до школи та берімося за підручники, так?
– До побачення, містере Крендлер.
Тоді вона лишилася сама на паркінгу, і голова її йшла обертом від відчуття, що вона геть нічого не розуміє в цьому світі.
Вона дивилася, як попід автопричепами й човнами походжає голуб. Він підібрав арахісову шкаралупу й поклав назад. Вологий вітер кучмив пір’я на голові.
Старлінг кортіло поговорити з Кроуфордом.
На керування підлеглими їй було начхати. Як на те пішло, то їй було начхати, чи то пак насрати, на посаду спеціального агента Старлінг. Якщо гра ведеться за такими правилами.
Вона подумала про бідолашну, товсту, нещасну мертву дівчину, яка лежала на столі похоронного бюро в Поттері, Західна Вірджинія.
Господи, Кімберлі були всюди, з чотирма вона вчилася в одному класі. І з трьома Шонами. Дівчина Кімберлі зі своїм ім’ям із мильних опер, яка намагалася чепуритися, проколола всі ті дірки у вухах, щоб стати привабливою, прикрашала себе. А Баффало Білл поглянув на її нещасні пласкі груди, наставив між ними дуло й прострелив у ній морську зірку.
Кімберлі, її нещасна, товста сестра, яка депілювала ноги воском. Воно й не дивно – судячи з її обличчя, рук і ніг, шкіра була її найкращою рисою.
Старлінг поглянула на годинник. До літака лишалося півтори години, і вона ще встигне зробити одну дрібничку.
Їй хотілося подивитися в очі доктору Лектеру, коли він промовлятиме «Біллі Рубін». Якщо вона витримає погляд тих дивних бордових очей, якщо вона довго вдивлятиметься туди, де темрява поглинає іскри, то, певно, зможе побачити щось корисне. Вона гадала, що зможе побачити там втіху.
Старлінг виїхала з парковки, лишивши по собі дванадцять футів паленої гуми.
Розділ 35
Кларіс Старлінг поспіхом правила між карколомним потоком автомобілів у Мемфісі, дві люті сльози застигли й висохли на її щоках. Тепер вона почувалася на диво легко та вільно. Предмети в полі зору набули неприродно чітких обрисів, і це свідчило про те, що вона готова пуститись у бійку, тож їй треба слідкувати за своїми діями.
Дорогою з аеропорту вона вже проїжджала повз будівлю старого суду і тепер знайшла її без проблем.
Поліцейські штату Теннессі не бажали зайвий раз іти на ризик із Ганнібалом Лектером. Вони заповзялися забезпечити надійну охорону, не наражаючи його на небезпеку в міській в’язниці.
Знайшовся вихід із ситуації – колишній суд і в’язниця, масивна споруда в готичному стилі, зведена з граніту ще в ті часи, коли праця нічого не коштувала[154]. Тепер це була адміністративна будівля, пишно відреставрована цим успішним, свідомим своєї історії містом.
Сьогодні будівля скидалася на середньовічну фортецю, оточену поліцейськими.
На автостоянці зібралася суміш автомобілів з різних інстанцій – дорожньо-патрульна служба, департамент шерифа округу Шелбі, Бюро розслідувань штату Теннессі, пенітенціарне управління. Старлінг довелося пройти поліцейський пост іще до того, як їй дозволили припаркувати свою орендовану машину.
Доктор Лектер створив для охоронців додаткову проблему, яка надходила ззовні. Дзвінки з погрозами почалися ще вранці, коли в новинах з’явилась інформація про місце перебування Лектера. У його жертв були численні друзі та родичі, які б із радістю відправили його на той світ.
Старлінг сподівалась, що тут не буде місцевого агента ФБР, Коплі. Їй не хотілося його підставляти.
Вона помітила Чилтонову потилицю серед зграї репортерів, які стояли на траві біля сходів головного входу. У натовпі виднілися дві телевізійні міні-камери. Старлінг пошкодувала, що їй нема чим прикрити голову. Наблизившись до входу у вежу, вона відвернула обличчя від репортерів.
Гвардієць, який стояв на посту біля вхідних дверей, роздивився її посвідчення, перш ніж пропустити її у фойє. Фойє тієї вежі тепер нагадувало караульне приміщення. Міський поліцейський стояв біля єдиного ліфта, ще один був на сходах. Гвардійці штату, які полегшували завдання патрульних постів навколо будівлі, читали «Commercial Appeal»[155], вмостившись на диванах подалі від людського ока.
За стійкою навпроти ліфта стояв сержант. На бейджі стояло ім’я «С. Л. ТЕЙТ».
– Ви не з преси, – сказав сержант Тейт, коли побачив Старлінг.
– Ні, – запевнила вона.
– Ви з міністерства юстиції? – спитав він, вивчаючи посвідчення.
– З помічником заступника Генерального прокурора, Крендлером, – відповіла вона. – Я щойно від нього.
Сержант кивнув:
– Тут уже стільки копів перебувало, яких тільки хочете, з усього Західного Теннессі з’їхалися, щоб подивитися на доктора Лектера. Таке нечасто побачиш, хвала Господу. Перш ніж іти нагору, вам треба поговорити з доктором Чилтоном.
– Я зустріла його надворі, – сказала Старлінг. – Ми про це домовилися ще зранку в Балтиморі. Я тут маю розписатися, сержанте Тейт?
Сержант обмацав кутній зуб язиком.
– Ось тут, – відповів він. – Правила, як у в’язниці, міс. Відвідувачі мають здати зброю, хоч копи, хоч ні.
Старлінг кивнула. Вона виштовхувала патрони з барабана, поки сержант вдоволено спостерігав, як її руки вправляються зі зброєю. Вона передала йому револьвер руків’ям уперед, і він замкнув його в шухляді.
– Верноне, проведи її нагору.
Він набрав на телефоні три цифри та промовив у слухавку її ім’я.
Ліфт, встановлений у 1920-х роках, з рипінням піднявся на горішній поверх. За дверима виявилися сходовий майданчик і короткий коридор.
– Вам прямо, мем, – сказав гвардієць.
На матовому склі дверей був напис, виведений фарбою: «ІСТОРИЧНА СПІЛКА ОКРУГУ ШЕЛБІ».
Майже весь верхній поверх вежі займала восьмикутна біла зала з підлогою та багетами з полірованого дуба. Тут пахло воском і клейстером. Меблів було мало, в просторій залі відчувався конгрегаційний дух. Зараз вона мала набагато кращий вигляд, ніж коли слугувала офісом судового пристава.
На варті стояло двоє чоловіків у формі пенітенціарного управління штату Теннессі. Менший підвівся з-за свого стола, коли ввійшла Старлінг. Більший сидів на складаному стільці в іншому кінці зали, обличчям до дверей камери. Нагляд із метою упередити самогубство.
– Мем, вам дозволено говорити з в’язнем? – спитав офіцер за столом. На його бейджі стояло ім’я «Т. В. ПЕМБРІ», а на столі був телефон, дві палиці та балончик «Мейс». За ним у кутку виднілася соснина.