Томас Харрис – Мовчання ягнят (страница 42)

– Усі коштовності я поклала до себе в клатч, – пролунав голос позаду неї. – Здається, нічого не пропало.

Старлінг поглянула в дзеркало. У дверях спальні стояла сенаторка Рут Мартін. Вона мала змучений вигляд. Старлінг повернулася до неї:

– Вітаю, сенаторко Мартін. Не хочете прилягти на ліжко? Я майже закінчила.

Попри втому сенаторка Мартін справляла неабияке враження. Проти стриманий тон Старлінг розпізнала в ній невтомного бійця.

– Відрекомендуйтесь, будь ласка. Я гадала, що поліція тут уже закінчила.

– Я Кларіс Старлінг, ФБР. Ви розмовляли з доктором Лектером, пані сенаторко?

– Він назвав мені ім’я, – сенаторка Мартін запалила сигарету й оглянула Старлінг із ніг до голови. – Побачимо, чого воно варте. А що ви знайшли у скриньці для прикрас, офіцере Старлінг? Чого воно варте?

– Деяка документація, яку ми за кілька хвилин перевіримо, – ось і все, на що спромоглася Старлінг.

– У скриньці моєї дочки? Дайте подивитися.

Старлінг почула в сусідній кімнаті голоси й сподівалася, що їхню розмову перервуть.

– А містер Коплі з вами? Спеціальний агент із Мемфіса у…

– Ні, не зі мною, і це не відповідь. Без образ, офіцере, але я подивлюся-таки, що ви дістали зі скриньки моєї дочки. – Сенаторка повернула голову й гукнула через плече: – Поле, Поле, ти не міг би сюди підійти? Офіцере Старлінг, ви, певно, знайомі з містером Крендлером з міністерства юстиції. Поле, це та дівчина, яку Джек Кроуфорд заслав до Лектера.

Крендлер мав засмаглу лисину й спортивну, як на свої сорок, статуру.

– Містере Крендлер, я з вами знайома. Вітаю, – сказала Старлінг. Діджей[153] карного відділу, відповідальний за зв’язки з Конгресом, майстер із розпізнавання й усунення негараздів і, як мінімум, помічник заступника самого генерального прокурора, Господи-Боже, рятуйся, хто може.

– Офіцер Старлінг щось знайшла в доччиній шкатулці для прикрас і поклала до себе в коричневий конверт. Гадаю, нам варто на це поглянути, чи не так?

– Офіцере, – сказав Крендлер.

– Можна з вами поговорити, містере Крендлер?

– Звісно, що можна. Пізніше, – відповів він і простяг руку.

Щоки Старлінг палали. Вона розуміла, що сенаторка Мартін трохи не в собі, але вона ніколи не пробачить Крендлерові вираз сумніву на його обличчі. Ніколи.

– Тримайте, – сказала Старлінг і віддала йому конверт.

Крендлер глипнув на першу світлину й закрив конверт. Сенаторка Мартін прийняла конверт із його рук.

Було боляче спостерігати, як вона вивчає світлини. Коли сенаторка закінчила, то підійшла до вікна й стала там, піднявши обличчя до захмареного неба та заплющивши очі. У денному світлі вона здавалася старою, її рука тремтіла, коли вона намагалася затягтися сигаретою.

– Пані сенаторко, я… – почав Крендлер.

– Поліція обшукала цю кімнату, – сказала сенаторка Мартін. – Я певна, що вони знайшли ці фотографії, але мали досить здорового глузду, аби покласти їх назад і тримати рот на замку.

– Нічого вони не знайшли, – відказала Старлінг. Тій жінці було боляче, але ж чорт забирай. – Місіс Мартін, нам треба з’ясувати, хто цей чоловік, ви ж самі розумієте. Якщо це хлопець Кетрін – то й добре. Я за п’ять хвилин зможу це перевірити. Більше ніхто не побачить тих світлин, і Кетрін ні про що не дізнається.

– Я сама про це подбаю. – Сенаторка Мартін поклала конверт у сумочку, і Крендлер їй не заперечив.

– Пані сенаторко, це ви дістали прикраси з гумової капустини, що на кухні? – спитала Старлінг.

Помічник сенаторки Мартін Браян Ґоссадж просунув у двері голову:

– Перепрошую, пані сенаторко, вони вже встановили апаратуру. Можемо подивитися, як вони шукатимуть Вільяма Рубіна в базі ФБР.

– Ідіть, пані сенаторко Мартін, – сказав Крендлер. – За мить я до вас приєднаюся.

Рут Мартін вийшла з кімнати, так і не відповівши на запитання Старлінг.

Старлінг отримала нагоду роздивитися Крендлера, поки він зачиняв двері до спальні. Його костюм символізував тріумф одноголкового швацького ремесла, зброї при ньому не було. Нижні півдюйма на його підборах утратили блиск від постійного ходіння по м’яких килимах, а краї підошов так і лишилися гострими.

Якусь мить він стояв, поклавши долоню на дверну ручку та опустивши голову.

– Гарний обшук, – сказав він, коли обернувся до Старлінг.

Але її так дешево не купити. Вона дивилася йому у вічі.

– Непоганих нишпорок готують у Куантіко, – сказав Кроуфорд.

– Принаймні не крадіїв.

– Це я знаю, – відповів він.

– Сумніваюсь.

– Припиніть.

– Тримайте нас у курсі щодо світлин і гумової капустини, гаразд? – сказала вона.

– Так.

– Що то за ім’я таке, «Вільям Рубін», містере Крендлер?

– Лектер стверджує, що так звати Баффало Білла. Ось наше послання до відділу ідентифікації та НЦІЗ. Погляньте.

Він передав Старлінг розшифровку бесіди між Лектером і сенаторкою Мартін, розмазану копію з матричного принтера.

– Є ідеї? – спитав Крендлер, коли вона закінчила читати.

– Йому ж не доведеться відповідати за свої слова, – відповіла Старлінг. – Він каже, що це білий чоловік на ім’я Біллі Рубін, який перехворів на сибірку слонової кістки. Ви ж не доведете, що він навмисне бреше, хай би що трапилося надалі. У найгіршому разі він просто помиляється. Сподіваюся, що ця інформація правдива. Але він може забавлятися з нею, містере Крендлер, він цілком на це здатний. Ви коли-небудь… зустрічали його?

Крендлер похитав головою та гучно видихнув крізь ніздрі.

– Доктор Лектер скоїв дев’ять убивств, про які нам відомо. Він уже нікуди не піде, хоч як би там було, – навіть якби він почав воскрешати мертвих, його вже не випустять. Тож йому не лишається нічого, крім забав. Саме тому ми його розіграли…

– Мені відомо, як ви його розіграли. Я слухав Чилтонів запис. Я не кажу, що це неправильно, я кажу, що з цим покінчено. Поведінкова психологія може гратися з тим, що має, – займайтеся транссексуалами, і подивимося, що у вас вийде. А ви вже завтра будете у своїй школі в Куантіко.

Отакої.

– Я знайшла ще дещо.

Аркуш кольорового паперу пролежав на ліжку, ніким не помічений. Старлінг дала його Крендлеру.

– Що це таке?

– Схоже на папірець із Плуто, – відказала Старлінг.

Вона змовкла, щоб Крендлер мусив питати. Він зробив питальний жест рукою.

– Я майже цілком упевнена, що це промокашка з кислотою. ЛСД. Може, з середини сімдесятих чи раніше. Зараз це рідкість. Варто дізнатися, де вона її роздобула. І треба провести аналіз, щоб не було сумнівів.

– Можете забрати її з собою до Вашингтона й віддати в лабораторію. За кілька хвилин ви звідси поїдете.

– Якщо ви не хочете чекати, то можна зробити це просто зараз, із польовою валізою криміналіста. Якщо в поліцейських знайдеться базовий набір для визначення наркотичних речовин, то це тест «J», потребує лише двох секунд, ми можемо…

– Повертайтесь до Вашингтона, повертайтесь до школи, – сказав Крендлер, відчиняючи двері.

– Містер Кроуфорд доручив мені…

– Ваші доручення полягають у тому, що казатиму вам я. Наразі Джек Кроуфорд вам не начальник. Від цієї миті все ваше керівництво – в Академії, а всі ваші справи – в Куантіко, ви мене зрозуміли? Є рейс на другу десять. Не проґавте.

– Містере Крендлер, доктор Лектер говорив зі мною після того, як відмовився розмовляти з поліцією Балтимора. Може, він так вчинить знов. Містер Кроуфорд гадав…

Крендлер знову зачинив двері, грюкнувши ними надто сильно.

– Офіцере Старлінг, я не маю перед вами звітувати, але послухайте мене. Поради від поведінкової психології мають консультативний характер, так було завжди. Так буде й надалі. У будь-якому разі, Джек Кроуфорд має перебувати на лікарняному з догляду за хворим родичем. Я дивуюся, що йому взагалі вдалося так плідно попрацювати. Він необачно ризикнув, приховав це від сенаторки Мартін, то йому й підрізали крильця. З таким послужним списком незадовго до закінчення кар’єри навіть вона не зможе йому сильно нашкодити. На вашому місці я б не хвилювався щодо його пенсії.