Томас Харрис – Мовчання ягнят (страница 20)

– Залежить від того, чи він посмертний.

– Якщо так?

– Тоді він має криту вантажівку, або фургон, або універсал, щось довге.

– Чому?

– Тому що опік розташований на задній частині литки.

Вони перебували на перехресті Десятої вулиці та Пенсильванія-стрит, перед новою штаб-квартирою ФБР, яку ніхто й ніколи не називає Будівлею Дж. Едґара Гувера.

– Джеффе, можеш мене висадити тут, – сказав Кроуфорд. – Прямо тут, не з’їжджай униз. Залишайся в машині, Джеффе, тільки відкрий багажник. Ходімо, покажете мені, Старлінг.

Вона вийшла слідом за Кроуфордом, поки він діставав із багажника передавач і валізу.

– Він перевозив її у якійсь машині, достатньо довгій, щоб тіло лежало на спині на повний зріст, – сказала Старлінг. – Тільки так задня частина литки могла опинитися на підлозі над вихлопною трубою. А в машині такого типу вона лежала б на боці в позі ембріона, і…

– Ага, я так само думаю, – відповів Кроуфорд.

Тоді вона зрозуміла, що він вивів її з машини, щоб поговорити з нею сам-на-сам.

– Коли я сказав тому помічникові, що нам не слід обговорювати справу при жінці, вам це допекло, чи не так?

– Звісно.

– То я дим в очі пускав. Хотів достукатися до нього наодинці.

– Я знаю.

– О’кей.

Кроуфорд захлопнув багажник і відвернувся. Але Старлінг не могла цього так облишити.

– Для мене це важливо, містере Кроуфорд.

Він знову повернувся до неї, навантажений факсимільним апаратом і валізою, приділяючи їй усю свою увагу.

– Ті копи знають, хто ви такий, – сказала вона. – Вони слідкують за вашою поведінкою.

Вона стояла непорушно, тоді стенула плечима й розкрила перед ним долоні. Ось так, то була правда.

Кроуфорд щось зважив на терезах свого холодного розуму.

– Слушне зауваження, Старлінг. А тепер беріться за жука.

– Так, сер.

Вона дивилася, як він ішов геть, чоловік середнього віку з вантажем валіз, скудланий після перельоту, з манжетами, брудними після річкового берега, наче повертався до себе додому займатися хатніми справами.

Тоді вона могла за нього вбити. То був один із найбільших талантів Кроуфорда.

Розділ 14

Смітсонівський національний музей природознавства вже кілька годин як зачинився, але Кроуфорд зателефонував заздалегідь і біля входу з Конститьюшн-авеню на Кларіс Старлінг чекав охоронець.

У зачиненому музеї світло було приглушене, повітря нерухоме. Лише колосальна статуя вождя Південних морів, що стояла обличчям до входу, була досить високою, аби слабке світло зі стелі падало на її лице.

Провідником Старлінг був чорношкірий чоловік в охайному однострої смітсонівських охоронців. Вона подумала, що він чимось нагадував вождя, коли обернувся обличчям до світильників у ліфті. Пуста фантазія принесла хвилинне полегшення, наче хтось розтер м’язи, зведені судомою.

Другий ярус над величезним опудалом слона, цілий поверх, недоступний для відвідувачів, займають кафедри антропології та ентомології. Антропологи кажуть, що це четвертий поверх. Ентомологи стверджують, що третій. Кілька вчених із відділу сільського господарства готові довести, що шостий. Кожен табір займає своє місце в цій старій будівлі, з усіма її прибудовами й переділками.

За охоронцем Старлінг увійшла в тьмяний лабіринт коридорів, де під стінами височіли дерев’яні шафи з антропологічними зразками. Про вміст шухляд можна було здогадатися тільки за маленькими етикетками.

– У цих коробках тисячі людей, – сказав охоронець. – Сорок тисяч екземплярів.

Він намацував ліхтариком номери кабінетів і ковзав променем по етикетках, поки вони просувалися далі.

Колиски даяків[79] і церемоніальні черепи поступилися місцем попелицям, і Старлінг із охоронцем перейшли від Людини до старішого та краще впорядкованого світу Комах. Тепер попід стінами коридору стояли металеві шафи, пофарбовані у світло-зелений колір.

– Тридцять мільйонів комах, ще й павуки на додачу. Тільки не мішайте павуків із комахами, – порадив охоронець. – Павукові люди через це просто казяться. Вам туди, в той кабінет, де горить світло. І не намагайтеся вийти звідси самостійно. Якщо вони не запропонують провести вас до виходу, зв’яжіться зі мною за цим номером через комутатор. Я по вас прийду.

Охоронець віддав Старлінг картку й пішов.

Вона опинилася в самому серці кафедри ентомології, у круглій залі високо над величезним опудалом слона. В одному з кабінетів горіло світло, а двері були прочинені.

– Час, Пілчу! – Чоловічий голос бринів від хвилювання. – Ходи вже. Час!

Старлінг зупинилася на порозі. За лабораторним столом сиділи двоє чоловіків і грали в шахи. Обом було близько тридцяти, один чорнявий і худий, другий пухкенький, з жорстким рудим волоссям. Здавалося, всю їх увагу захопила шахова дошка. Якщо вони помітили Кларіс, то не показали цього. Якщо помітили, що дошкою повільно йде велетенський жук-носоріг, кривуляючи між фігурами, то також не дали знаку.

Тоді жук заповз за край дошки.

– Час, Роудене, – вмить сказав худий.

Пухкенький зробив хід слоном і одразу ж розвернув жука та пустив його чалапкати в зворотному напрямку.

– Якщо жук укоротить собі дорогу, звернувши з дошки, то час усе одно закінчиться? – запитала Старлінг.

– Авжеж, закінчиться, – голосно відповів пухкенький, не підводячи голови. – Авжеж, закінчиться. А ви як граєте? Женете його через усю дошку? З ким ви граєте, з лінивцем?

– Я привезла зразок, з приводу якого телефонував спеціальний агент Кроуфорд.

– Не доберу, чого ж ми не чули вашої сирени, – сказав пухкенький. – Ми тут цілу ніч чекаємо на якогось жука, щоб ідентифікувати його для ФБР. Бо ж тільки на жуках і знаємось. Ніхто нічого не казав про зразок спеціального агента Кроуфорда. Нехай показує свій зразок особисто сімейному лікарю. Час, Пілчу!

– Я б залюбки долучилася до вашої гри, але якось іншим разом, – сказала Старлінг, – бо справа термінова, тож перейдемо до неї просто зараз. Час, Пілчу!

Чорнявий озирнувся до Старлінг і побачив, що вона стоїть із валізою, похилившись на одвірок. Він поклав жука в коробку на шмат трухлявого дерева та прикрив його листям латуку.

Коли він підвівся, стало видно, який він високий.

– Я Ноубл Пілчер, – сказав він. – Це Альберт Роуден. Вам потрібно ідентифікувати комаху? Будемо раді вам допомогти.

У Пілчера було довге привітне обличчя, але чорні очі трохи дивні й посаджені надто близько, одне око трохи косило, і через це світло відбивалося в ньому під іншим кутом. Він не запропонував потиснути руки.

– А ви?..

– Кларіс Старлінг.

– Поглянемо, що ви нам принесли.

Пілчер підніс склянку до світла. Роуден підійшов подивитися.

– Де ви таке добули? Невже встрелили своєю пушкою? А його матусі не бачили?

Старлінг спало на думку, що Роудену не завадило б отримати добрячого стусана ліктем у щелепу.

– Ш-ш-ш, – сказав Пілчер. – Розкажіть, де ви його знайшли. Воно на чомусь висіло – на гілочці чи листочку – або лежало в землі?

– Зрозуміло, – відповіла Старлінг, – вам нічого не пояснили.

– Завідувач попросив нас лишитися після роботи та ідентифікувати жука для ФБР, – сказав Пілчер.

– Наказав, – зауважив Роуден. – Наказав нам лишитися після роботи.

– Ми постійно цим займаємось для митниці та відділу сільського господарства, – відповів Пілчер.

– Але не посеред ночі, – відказав Роуден.

– Я маю розповісти вам дещо стосовно кримінальної справи, – заговорила Старлінг. – Так можна робити, якщо ви не розголошуватимете інформацію, поки справу не буде розкрито. Це важливо. Від цього залежать людські життя, і то не просто слова. Докторе Роуден, ви можете мені серйозно пообіцяти, що збережете таємницю?