Томас Харрис – Мовчання ягнят (страница 22)

– Erebus odora, – зрештою сказав Роуден.

– Ходімо подивимось, – додав Пілчер.

Узявши з собою зразок, вони спустилися на ліфті до поверху, що одразу над великим опудалом слона, і повернулися до гігантського квадратного приміщення, заставленого блідо-зеленими коробками. Простору залу було поділено на два яруси, щоб надати більше місця смітсонівським комахам. Тепер учені й Старлінг рухалися неотропіками та наближалися до совок. Пілчер звірився з блокнотом і зупинився перед однією з шаф, що сягала йому по груди.

– З цими штуками треба поводитись обережно, – сказав він, знімаючи з шафи важкі металеві двері та ставлячи їх на підлогу. – Якщо впустиш такі собі на ногу, потім тижнями стрибатимеш.

Він пробігся пальцями по шухлядах, вибрав одну та витяг.

На таці Старлінг побачила малесенькі висушені яйця, гусінь у пробірці зі спиртом, кокон, знятий з особини, дуже подібної до її екземпляра, та дорослу комаху – велику чорно-коричневу міль із розмахом крил приблизно в шість дюймів[81], волохатим тілом та тоненькими вусиками.

– Erebus odora, – сказав Пілчер. – Міль «чорна відьма».

Роуден уже гортав сторінки:

– Тропічний вид, що восени долітає аж до Канади, – прочитав він. – Личинки живляться акацією, сенегалією Ґреґґа[82] та подібними рослинами. У природному середовищі трапляється у Вест-Індії та південних штатах США, на Гаваях вважається шкідником.

«Всраться й не жить», – подумала Старлінг.

– Здуріти можна, – сказала вона вголос. – То вони всюди.

– Всюди, але не постійно. – Пілчер схилив голову та вщипнув себе за підборіддя. – Роудене, вони можуть відкладати яйця двічі на сезон?

– Зачекай… так, на крайньому півдні Флориди та в Південному Техасі.

– Коли?

– У травні та серпні.

– Я тут подумав, – мовив Пілчер. – Ваша комаха розвинена трохи краще за нашу, вона свіжа. Навіть почала розривати кокон, щоб вилізти назовні. Якби ми були у Вест-Індії чи принаймні на Гаваях, то все було б зрозуміло, але тут зима. У цій частині країни ми ще три місяці чекали б на її вихід. Або це сталося випадково, в теплиці, або хтось її виростив.

– Виростив її як?

– У клітці, у теплому місці, згодовуючи личинкам листя акації, поки вони не наготуються загортатись у свої кокони. Це не дуже важко.

– Це популярне хобі? Якщо не брати до уваги професіоналів, таким багато людей займається?

– Ні, загалом це ентомологи, які намагаються вивести ідеальну особину, може, ще кілька колекціонерів. Також існує шовкове виробництво, там вирощують метеликів, але не таких.

– В ентомологів мають бути періодичні видання, журнали на професійну тематику, знайомі, які продають обладнання, – сказала Старлінг.

– Звісно, і більшість видань надходять саме нам.

– Я доберу для вас оберемочок, – запропонував Роуден. – Тут кілька людей підписалися на невеличкі вісники – тримають їх під замком і просять по четвертаку з носа, просто щоб поглянути на ті дурнуваті журнали. До них я вранці дістануся.

– Я попрошу, щоб по них зайшли. Дякую, містере Роуден.

Пілчер зробив ксерокопію даних про Erebus odora та віддав її Старлінг разом із комахою.

– Я вас проведу, – сказав він.

Вони чекали на ліфт, коли Пілчер промовив:

– Більшість людей люблять метеликів і ненавидять міль. Але міль… цікавіша, більш захоплива.

– Міль деструктивна.

– Деякі різновиди, більшість, але вони ведуть різноманітні способи життя. Як і ми, – сказав Пілчер і замовк на один поверх. – Існує міль, навіть більш ніж один вид, яка живе виключно за рахунок сліз. Окрім сліз, вона нічого не їсть і не п’є.

– Яких сліз? Чиїх?

– Сліз великих наземних ссавців, завбільшки з нас. Старе визначення молі – це «все, що поступово, тихо їсть, поглинає чи псує що-небудь». Щось руйнівне… То ви цим весь час займаєтеся – полюєте на Баффало Білла?

– Роблю що можу.

Пілчер провів по зубах язиком – той рухався за губами, наче кіт за фіранками.

– А ви коли-небудь вибираєтеся на бургери, чи пиво, чи на пристойне домашнє вино?

– Останнім часом – ні.

– А зараз зі мною не підете? Тут недалеко.

– Ні, але коли це все закінчиться, я пригощаю – і природно, що містер Роуден також може піти з нами.

– Нічого природного в цьому не бачу, – відповів Пілчер і біля виходу додав: – Сподіваюся, скоро ви розберетеся зі своєю справою, офіцере Старлінг.

Кларіс поспішила до машини, яка на неї чекала.

Арделія Мепп залишила для неї на ліжку пошту та половинку шоколадного батончика «Маундз». Мепп уже спала.

Старлінг перенесла свою портативну друкарську машинку до пральні, поставила її на поличку для одягу та заправила в неї аркуші з копіювальним папером. Дорогою до Куантіко вона встигла подумки систематизувати факти про Erebus odora, тому швидко впоралася зі звітом.

Потім вона доїла «Маундз» і написала Кроуфорду записку з пропозицією звірити список адрес, за якими отримують ентомологічні видання, з розкритими справами про напади – від ФБР та відділків із тих міст, які розташовані найближче до місць викрадень, а також зі справами про важкі та сексуальні злочини у Метро-Дейд, Сан-Антоніо, Г’юстоні та інших районах, де та міль найбільше поширена.

Також вона торкнулася іншої теми, яку довелося піднімати вже вдруге: «Спитаймо доктора Лектера, чому він вирішив, що злочинець почне знімати скальпи».

Вона віднесла записку нічному черговому і з вдячністю впала в ліжко. Денні голоси й досі шепотіли в її вухах – тихіше, ніж дихання Мепп із сусіднього ліжка. У вирі темряви вона побачила маленьке мудре обличчя молі. Ті осяйні очі колись дивилися на Баффало Білла.

Серед космічного похмілля, після відвідин Смітсонівського музею, до неї прийшла думка, яка стала кодою минулого дня: «У цьому дивному світі, половина якого занурена в пітьму, я маю впіймати істоту, що живиться слізьми».

Розділ 15

У Східному Мемфісі, штат Теннессі, Кетрін Бейкер Мартін і її ліпший хлопець сиділи пізно ввечері в нього на квартирі, дивилися кіно по телевізору та покурювали з бонґа, заправленого гашишем. Перерви на рекламу ставали довші й частіші.

– У мене є нямки, хочеш попкорну? – спитала вона.

– Я принесу, давай ключі.

– Сиди. Все одно треба перевірити, чи дзвонила мама.

Вона підвелася з дивану – висока молода жінка, ширококоста й тілиста, замалим не огрядна, з гарним обличчям і густим чистим волоссям. Вона знайшла своє взуття під кавовим столиком і вийшла надвір.

Цей лютневий вечір видався скоріше сирим, ніж холодним. Легкий туман, що прийшов від річки Міссісіпі, завис над паркінгом на рівні грудей. Просто над головою вона побачила старий місяць, блідий і тонкий, наче кістяний риболовний гачок. Від погляду в небо запаморочилося у голові. Вона рушила через автостоянку навпростець, неухильно прямуючи до своїх вхідних дверей, що виднілися за сотню ярдів[83] попереду.

Біля квартири Кетрін припаркувався коричневий вантажний фургон, став між будиночками на колесах та човнами на причепах. Вона помітила машину, бо та була схожа на фургони зі служби доставки, які часто привозили подарунки від її матері.

Коли вона проходила повз фургон, у тумані ввімкнулась лампа. Торшер із абажуром, який стояв на асфальті за фургоном. Під лампою було м’яке пухке крісло, обтягнуте ситцем у червоні квіти, великі червоні квіти, що цвіли в тумані. Складалося враження, неначе крісло зі світильником виставили напоказ у меблевого салону.

Кетрін Бейкер Мартін кілька разів кліпнула й пішла собі далі. Їй на думку спало слово «сюрреалізм», і винуватий у тому бонґ. З нею все гаразд. Хтось виїжджає або заїжджає. Виїжджає. Заїжджає. У Стоунгінджевих Віллах завжди хтось кудись переїжджає. У вікні її квартири колихнулася штора, і Кетрін побачила на підвіконні кота, який вигинав спину й терся боком об скло.

Вона тримала напоготові ключ і, перед тим як вставити його в шпарину, озирнулася. З багажного відсіку фургона вибрався чоловік. При світлі ліхтаря вона розгледіла, що одна його рука в гіпсі й тримається на перев’язі. Дівчина зайшла додому та замкнула за собою двері.

Кетрін Бейкер Мартін обережно визирнула з-за штори й побачила, як чоловік намагається занести крісло у фургон. Він обхопив його здоровою рукою та спробував підштовхнути коліном. Крісло перекинулось. Він його вирівняв, послинив палець і витер на ситці пляму від бруду з автостоянки.

Кетрін вийшла надвір.

– Я вам допоможу, – промовила вона з правильною інтонацією – чемно й не більше.

– Правда? Дякую. – Дивний, напружений голос. Акцент не місцевий.

Торшер підсвічував його обличчя знизу, викривляючи риси, але Кетрін добре роздивилася його тіло. На чоловікові були випрасувані штани кольору хакі та якась жовто-коричнева сорочка, розстібнута на веснянкуватих грудях. На підборідді та щоках геть не було волосся – гладенькі, наче в жінки, а над вилицями, в тінях від лампи, зблискували маленькі цятки очей.

Він також її роздивився, Кетрін завжди це добре відчувала. Чоловіки часто дивувалися її розмірам, коли підходили ближче, і деяким вдавалося приховати подив краще за інших.

– Добре, – сказав він.

Чоловік відгонив неприємним запахом, і вона з огидою помітила, що до його жовто-коричневої сорочки пристали волоски, такі завиті, на плечах і під пахвами.