Томас Харрис – Мовчання ягнят (страница 21)
– Я не доктор. Треба десь розписатися?
– Ні, якщо ви вмієте тримати слово. Розпишетеся за зразок, якщо схочете його залишити, ось і все.
– Звісно, я вам допоможу. Я ж не
– Докторе Пілчер?
– Це правда, – сказав Пілчер. – Він не безсердечний.
– Таємниця?
– Ніхто не дізнається.
– Пілч також поки що не доктор. Ми з ним на одному науковому щаблі. Але зауважте, що він
– Цього жука знайшли за м’яким піднебінням убитої. Я не знаю, як він туди потрапив. Тіло дівчини виловили в річці Елк у Західній Вірджинії, і вона померла не більш ніж кілька днів тому.
– Це Баффало Білл, я чув по радіо, – сказав Роуден.
– Але ж ви не чули по радіо про комаху? – запитала Старлінг.
– Ні, але там сказали, що в річці Елк, – то ви тільки сьогодні звідти повернулися й тому так пізно приїхали?
– Так, – відповіла Старлінг.
– Ви, мабуть, утомилися, хочете кави? – запропонував Роуден.
– Ні, дякую.
– Води?
– Ні.
– Кóли?
– Щось не хочеться. Нам необхідно дізнатися, де тримали цю жінку та де її вбили. Ми сподіваємось, що цей жук має якесь особливе середовище існування, чи поширений на певній території, чи спить на якомусь конкретному дереві, – ми хочемо дізнатися, звідки ця комаха. Тобто деталь, яку знатиме тільки він і за якою ми зможемо розпізнати фальшиві зізнання. Він убив принаймні шістьох. Час нас їдьма їсть.
– Гадаєте, він утримує в полоні іншу жінку – просто зараз, цієї хвилини, поки ми роздивляємося його жука? – поставив Роуден запитання «в лоб». Його очі були широко розчахнуті, рот роззявлений.
Старлінг зазирнула йому до рота, і на секунду щось спливло в її спогадах.
–
Напруга в голосі, ось воно.
– Я не знаю, – повторила вона, пом’якшивши тон. – Він знову когось уб’є, щойно випаде нагода.
– Отож, і ми не будемо втрачати нагоди, – сказав Пілчер. – Не хвилюйтеся, ми до цього здібні. Ви потрапили в надійні руки, кращих не знайти.
Тоненьким пінцетом він дістав коричневий предмет зі склянки і виклав його під світло на білий аркуш. Навів на нього збільшувальне скло на гнучкій підставці.
Комаха була довгастою та скидалася на мумію. Її вкривала напівпрозора оболонка, що повторювала форми, наче саркофаг. Кінцівки були щільно притиснуті до тіла, немов вирізьблений барельєф. Маленьке личко мало мудрий вигляд.
– По-перше, такі комахи зазвичай не потрапляють у людське тіло природним шляхом, та й у воді їх не знайдеш, хіба випадково, – сказав Пілчер. – Не знаю, що вам відомо про комах або скільки ви хочете про них почути.
– Скажімо так, мені не відомо ніц. Тому розповідайте все.
– О’кей, це лялечка, недорозвинена комаха в хризаліді – коконі, в якому вона перебуває, поки перетворюється з личинки на дорослу особину, – сказав Пілчер.
– Покрита лялечка, Пілчу? – Роуден наморщив носа, щоб не впали окуляри.
– Гадаю, що так. Хочеш зазирнути в Чу[80] щодо постембріональних стадій? Гаразд, це лялечка великої комахи. Більшість вищих комах проходять стадію лялечки. Деякі таким чином зимують.
– Довідник чи дослідник, Пілчу? – спитав Роуден.
– Цур дослідник. – Пілчер переклав зразок на скельце мікроскопа й схилився над ним зі стоматологічним зондом у руці. – Поїхали: жодних видимих органів дихання в потиличній частині, дихальця на мезотораксі й кількох сегментах черевця. Почнемо з цього.
– У-у-гу-у, – мугикнув Роуден, гортаючи сторінки маленького довідника. – Функціональні мандибули?
– Нє-а.
– Парні галеа максили на вентро-мезоні?
– Так-так.
– Де вусики?
– Кріпляться до мезальної ділянки крилець. Дві пари крил, внутрішня повністю покрита. Вільні тільки три нижні сегменти черевця. Маленький гострий кремастер – я б сказав, лускокрилі.
– Тут так само написано, – сказав Роуден.
– Ряд комах, який складається з метеликів і молей. Поширені на великій території, – додав Пілчер.
– Буде важко, якщо крильця намокли. Піду по описи, – сказав Роуден. – А ви тут, певно, будете мене обговорювати поза очі – та що поробиш?
– Нічого не поробиш, – відказав Пілчер. – Роуден хороший, – звернувся він до Старлінг, щойно Роуден вийшов з кімнати.
– Не маю жодного сумніву.
– Та невже, – потішився Пілчер. – Ми з ним разом здобували дипломи бакалаврів, працювали й хапалися за будь-які гранти. Йому випав той, де треба було сидіти в шахті й чекати на ознаки протонної радіоактивності. Просто він надто довго просидів у темряві. З ним усе гаразд. Тільки не згадуйте про протонну радіацію.
– Намагатимусь уникати цієї теми.
Пілчер відвернувся від яскравого світла.
– Це великий ряд, лускокрилі. Понад тридцять тисяч метеликів і сто тридцять тисяч різновидів молі. Треба дістати її з хризаліди – доведеться, якщо ми хочемо звузити коло.
– О’кей. Зможете дістати її цілою?
– Гадаю, що так. Бачите, перед смертю вона сама почала вибиратися назовні. Ось тут у хризаліді є проріз неправильної форми. Багато часу не забере.
Пілчер розширив природний отвір в оболонці та вивільнив із неї комаху. Побгані крильця були вологі. Розгортати їх довелося обережно, наче промоклу зім’яту серветку. Жодних візерунків не проглядалося.
Повернувся Роуден із книжками.
– Готовий? – спитав Пілчер. – От, протораксичне стегно приховане.
– Як щодо тимпанальних мембран?
– Мембрани відсутні, – відповів Пілчер. – Ви не вимкнете світло, офіцере Старлінг?
Вона чекала біля вимикача на стіні, поки Пілчер діставав свій маленький ліхтарик. Він відійшов від стола та посвітив на зразок. Очі комахи сяяли в темряві, відбиваючи вузенький промінь.
– Совка, – сказав Роуден.
– Імовірно, але яка саме? – озвався Пілчер. – Увімкніть, будь ласка, світло. Це нічниця, офіцере Старлінг, або нічна міль. Скільки ми маємо совок, Роудене?
– Дві тисячі шістсот… описано близько двох тисяч шестисот.
– Але таких великих небагато. О’кей, покажи, на що ти здатний, друже мій.
Жорстке руде волосся Роудена затулило мікроскоп.
– Зараз переходимо до хетотаксії – вивчатимемо покрив комахи, щоб звузити пошуки до одного виду, – пояснив Пілчер. – Роудену нема в цьому рівних.
Старлінг відчула, як кімнатою прокотилася хвиля доброзичливості.
Роуден відповів на неї, розпочавши з Пілчером палку суперечку на тему, чи розташовані колом личинкові бородавки. Таким самим пристрасним було обговорення розташування волосків на черевці.