Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 7)

– Слідчий Ґрем уже має досвід у подібних справах.

– Так, сер.

– Не хочете нічого додати, містере Ґрем, запропонувати щось?

Кроуфорд підвів брови на Ґрема.

– Можете стати тут, перед нами? – спитав Спрінґфілд.

Ґрем пошкодував, що не отримав нагоди поговорити зі Спрінґфілдом наодинці. Уперед йому виходити не хотілося. Та він усе одно вийшов.

Скуйовджений та обпечений сонцем, Ґрем аж ніяк не був схожим на федерального слідчого. Спрінґфілд подумав, що він більше скидається на маляра, якому довелося одягнути костюм на судове засідання.

Детективи засовалися, переносячи вагу з однієї сідниці на іншу.

Ґрем повернувся обличчям до аудиторії, світло-блакитні очі разюче виділялися на тлі засмаглої шкіри.

– Лиш кілька зауважень, – сказав він. – Нема підстав припускати, що він колись був пацієнтом психіатричної клініки або ж його звинувачували в сексуальних домаганнях. Існує велика вірогідність, що нічого подібного на його рахунку не буде. Якщо він і має якісь порушення, то радше проникнення зі зламом до чужої оселі, а не сексуальні злочини. Можливо, він уже когось кусав під час незначних сутичок, як-от бійки в барі чи жорстоке поводження з дітьми. У цьому плані найбільшу допомогу нам нададуть працівники невідкладної допомоги та закладів опіки над дітьми. Варто перевірити кожен значущий укус, який вони зможуть пригадати, байдуже, кого саме вкусили та яким чином це сталося. У мене все.

Високий детектив із першого ряду підвів руку й одночасно з цим заговорив:

– Але поки що він кусав лише жінок, правильно?

– Нам відомо лише про жінок. Проте кусає він багато. Шість глибоких укусів на місіс Лідс, вісім – на місіс Джекобі. Істотно більше за середні показники.

– А які то – середні?

– У вбивствах на сексуальному підґрунті – три. Він полюбляє кусати.

– Жінок.

– Зазвичай укуси, що лишаються після сексуального насильства, мають у середині синець, засмок. Але не в цьому випадку. Доктор Прінсі зазначив це у своєму звіті про розтин, я сам бачив у моргу. Жодних засмоків. Для нього це може бути як способом боротьби, так і сексуальною поведінкою.

– Слабка зачіпка, – відказав детектив.

– Та перевірити варто, – сказав Ґрем. – Кожен укус вартий перевірки. Люди часто брешуть про те, як усе сталося. Батьки покусаної дитини кажуть, що то якась тварина винувата, і дозволяють зробити малому щеплення від сказу, покриваючи тим кусаку в родині, – ви всі таке бачили. Варто попитати по лікарнях – кого доправляли на щеплення від сказу. У мене все.

Стегнові м’язи Ґрема затріпотіли від утоми, коли він опустився на стілець.

– Попитати варто, і ми попитаємо, – сказав голова детективів Спрінґфілд. – Отже. Загін сейфів і складів18 опрацьовує район разом із відділом крадіжок. Розпитуємо про собаку. Оновлену інформацію та фотографію шукайте в теці. З’ясуйте, чи не бачив хто чужинця з тим песиком. Мораль і наркотики, як закінчите денний обхід, займіться «шкіряними» барами та «голубенькими». Маркус і Вітман – пильнуйте на похороні. Уже маєте всі світлини родичів і близьких друзів? Добре. Що там із фотографом? Гаразд. Після похорону передасте гостьову книгу Обліку й ідентифікації. Книга з Бірмінгема в них уже є. Решта завдань – у зведенні. До роботи.

– Ще дещо, – зауважив Льюїс, і детективи знову опустились на стільці. – Я чув, як офіцери в цьому штабі називають убивцю «Зубним ельфом»19. Мені байдуже, як ви його кличете між собою, розумію, що якесь прізвисько йому дати треба. Але щоб я не чув, як поліцейські йменують його Зубним ельфом на публіці. Звучить легковажно. Також не використовуйте це ім’я в будь-яких службових записках. Це все.

Кроуфорд і Ґрем пройшли за Спрінґфілдом до його кабінету. Голова детективів пригостив їх кавою, поки Кроуфорд зв’язувався з диспетчерською і занотовував повідомлення.

– Не мав нагоди поговорити з вами вчора, коли ви приїхали, – звернувся Спрінґфілд до Ґрема. – У нас тут, бляха, просто божевільня була. Вілл, так? Перейдемо на «ти»? Хлопці забезпечили тебе всім необхідним?

– Так, усе гаразд.

– У нас ні чорта нема, і ми це розуміємо, – сказав Спрінґфілд. – А, визначили манеру ходи з тих відбитків ніг, що знайшли на клумбах. Він обходив кущі й таке інше, тож, окрім розміру взуття і, можливо, зросту, відомо небагато. Лівий відбиток трохи глибший, імовірно, він щось ніс. Кропітка робота. Проте пару років тому нам вдалося піймати грабіжника за манерою ходи. Були ознаки хвороби Паркінсона. Це Прінсі зміркував. Цього разу нам не так таланить.

– У вас добра команда, – сказав Ґрем.

– Добра. Та, слава Богу, такі справи переважно до нас не належать. Хочу дещо з’ясувати: ви, хлопці, завжди разом працюєте – ти, Джек і доктор Блум? Чи збираєтеся тільки заради таких убивств?

– Тільки заради таких, – відповів Ґрем.

– Нічогенька зустріч. Комісар казав, що саме ти підсачив Лектера три роки тому.

– Ми всі там були, з поліцією штату Меріленд, – відказав Ґрем. – Його заарештували мерілендські співробітники.

Спрінґфілд був грубуватим і відвертим, проте не дурним. Він побачив, що Ґрему некомфортно, тож розвернувся на стільці й узяв нотатки.

– Ти питав про собаку. Ось відповідна інформація. Минулої ночі брату містера Лідса зателефонував ветеринар. Собака був у нього. Лідс і його старший хлопчик принесли пса до ветеринара за день до того, як їх убили. У тварини на животі була колота рана. Лікар прооперував, і з собакою все гаразд. Спершу ветеринар вирішив, що його підстрелили, та кулі не знайшов. Він уважає, що пса штрикнули чимось на кшталт ножа для льоду чи шила. Ми наразі опитуємо сусідів, чи не бачили вони, щоб хтось виробляв із собакою якісь штуки, і сьогодні ж перевіряємо в усіх місцевих ветеринарів, чи не приносили їм тварин зі схожими травмами.

– На собаці був нашийник із прізвищем Лідсів?

– Ні.

– У Джекобі в Бірмінгемі був собака? – спитав Ґрем.

– Саме з’ясовуємо, – відповів Спрінґфілд. – Стривай, я перевірю.

Він набрав внутрішній номер.

– Лейтенант Флетт відповідає за зв’язок із Бірмінгемом… так, Флетте. Що там із собакою Джекобі? Ага… угу. Хвилинку, – Спрінґфілд затулив рукою слухавку. – Собаки не було. У ванній кімнаті на першому поверсі виявили тацьку з котячим послідом. А самого кота не знайшли. Тварину глядять сусіди.

– Можете передати в Бірмінгем, аби вони подивилися на подвір’ї та за надвірними будівлями? – попросив Ґрем. – Якщо кота було поранено, то ймовірно, що діти його вчасно не відшукали, і тварину вже довелося ховати. Ви ж знаєте, як поводяться коти. Коли помирають, то заповзають у тихий закуток. А собаки приходять додому. І спитайте, будь ласка, чи був нашийник.

– Скажи їм, що як потрібен метановий зонд, ми пришлемо, – додав Кроуфорд. – Щоб багато не копали.

Спрінґфілд переказав прохання. Телефон задзвонив, щойно він повісив слухавку. Викликали Джека Кроуфорда. На дроті був Джиммі Прайс із похоронного бюро Ломбарда. Кроуфорд переключився на інший апарат.

– Джеку, маю частковий відбиток, певно, від великого пальця, і фрагмент долоні.

– Джиммі, ти світло очей моїх.

– Знаю. На частковому – шатровий дуговий візерунок, проте розмазаний. Подивимося, що вийде з ним зробити, коли я повернуся. Зняв із лівого ока старшого хлопця. Ніколи такого не робив. Та ніколи б і не побачив, якби він не виділявся на тлі тотальної гіфеми в результаті вогнепального поранення.

– За ним можна буде ідентифікувати?

– Шансів мало, Джеку. Якщо він є в реєстрі єдиного відбитка – можливо, але ж то як в ірландському тоталізаторі20, сам розумієш. Долоню зняв із великого пальця на лівій нозі місіс Лідс. Вона тільки для порівняння годиться. Пощастить, якщо вдасться знайти шість ознак. За свідків були помічник керівного спецагента, а також Ломбард. Останній, до речі, нотаріус. Зробили фотографії in situ21. Цього вистачить?

– Як щодо відбитків для виключення всіх працівників похоронного бюро?

– Я вже почорнилив Ломбарда та його розбишак, повна дактилоскопічна карта з кожного працівника, що б він там не казав – торкався тіла місіс Лідс чи ні. Вони й досі відшкрябують долоні й буркотять. Джеку, пусти мене додому. Я хочу попрацювати над відбитками у власній темній кімнаті. Хтозна, що в них тут у воді живе – черепахи чи інша зараза? Я за годину вже сяду на літак до Вашингтона й перешлю тобі відбитки факсом завтра в першій половині дня.

Кроуфорд на мить задумався.

– Окей, Джиммі, але не барися. Відправиш копії в поліцейські відділки Атланти й Бірмінгема та в місцеві штаби Бюро.

– Домовились. А тепер варто з’ясувати з тобою ще одне питання.

Кроуфорд закотив очі до стелі:

– Будеш дзизкати мені на вухо про відрядне, еге ж?

– Саме так.

– Сьогодні, Джиммі, друже мій, мені для тебе нічого не шкода.

Ґрем дивився у вікно, поки Кроуфорд переповідав їм про відбитки.

– Це надзвичайно, – ось і все, що зміг сказати Спрінґфілд.

На обличчі Ґрема не було жодних емоцій. Спрінґфілд подумав, що такі ж закриті обличчя мають в’язні на довічному терміні.

Він проводив Ґрема поглядом аж до дверей.

Кроуфорд і Ґрем саме виходили з кабінету Спрінґфілда, коли у фойє закінчилась прес-конференція за участі комісара у справах громадської безпеки. Репортери друкованих видань прямували до телефонів. Телевізійні репортери займалися «перебивками»: стояли самотою перед своїми камерами й промовляли найкращі питання, що вони чули на конференції, простягали в нікуди мікрофони, аби потім вклеїти відповіді з цілого виступу комісара.