Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 8)

Кроуфорд і Ґрем уже спускалися центральними сходами, коли перед ними вискочив маленький чоловічок, крутнувся й зробив знімок. З-за фотоапарата визирнуло його лице.

– Вілле Ґрем! – сказав він. – Пам’ятаєш мене, я Фредді Лаундз? Висвітлював справу Лектера для «Базікала». І пейпербек теж мій.

– Пам’ятаю, – мовив Ґрем.

Вони з Кроуфордом, не зупиняючись, продовжили спускатися сходами, а Лаундс ішов трохи попереду й збоку від них.

– Коли тебе залучили, Вілле? Що вже маєте?

– З тобою, Лаундзе, я не розмовлятиму.

– Як тобі цей хлопець порівняно з Лектером? Він їх уби…

– Лаундзе, – Ґрем підвищив голос, і Кроуфорд хутко став перед ним. – Лаундзе, ти брехливе гівно, а «Народним базікалом» можна хіба що дупу підтирати. Тримайся від мене подалі.

Кроуфорд схопив Ґрема за руку:

– Забирайся, Лаундзе. Іди собі. Вілле, ходімо поснідаємо. Нумо, Вілле.

Швидкою ходою вони зайшли за ріг.

– Вибач, Джеку. Терпіти не можу цього покидька. Коли я лежав у лікарні, він туди прокрався і…

– Знаю, – сказав Кроуфорд. – Я тоді дав йому прочухана, та марно.

Кроуфорд пам’ятав фотографію, яку «Народне базікало» опублікувало під кінець справи Лектера. Поки Ґрем спав, Лаундз зайшов до нього в лікарняну палату. Відкинув простирадло й сфотографував тимчасову колостомію Ґрема. Газета надрукувала ретушовану світлину з чорним квадратом, що затуляв Ґремів пах. Заголовок був такий: «Коли коп нутром чує».

У кав’ярні було світло й чисто. Руки в Ґрема тремтіли, і він проливав каву на блюдце.

Він бачив, що сигаретний дим Кроуфорда заважає парочці, яка сиділа в сусідній кабінці. Закохані їли в пепсиновій тиші, обурення висіло в повітрі разом із димом.

За столиком біля дверей сварилися дві жінки, вочевидь мати й дочка. Вони тихо перемовлялися, злість спотворювала їхні обличчя. Ґрем відчував цю злість на власному обличчі й шиї.

Кроуфорд скаржився, що завтра зранку йому треба свідчити на суді у Вашингтоні. Він боявся, що той суд може затримати його на кілька днів. Запалюючи наступну сигарету, він крізь вогонь позирнув на руки й колір обличчя Ґрема.

– Атланта і Бірмінгем пропустять цей відбиток великого пальця по своїх злочинах сексуального характеру, – сказав Кроуфорд. – Ми можемо те саме зробити. А Прайсу і раніше вдавалося знаходити справу за єдиним відбитком. Він запрограмує «ШУКАЧА» – ми в цій сфері далеко просунулися відтоді, як ти пішов.

«ШУКАЧ», автоматизована програма обробки й розпізнавання відбитків пальців, мала шанс відшукати той великий палець у дактилоскопічній картці з якоїсь непов’язаної справи.

– Коли ми його впіймаємо, то за ґрати посадимо саме завдяки цьому відбитку й зубам, – продовжував Кроуфорд. – Що ми зараз маємо робити, так це розібратися, яким він може бути. Метаємо ласо`, та чимширше. Ну, розрадь мене. Скажімо, ми заарештували ймовірного підозрюваного. Ти заходиш у кімнату й бачиш його. Яка риса його зовнішності чи характеру тебе не здивує?

– Не знаю, Джеку. Чорт, він для мене безликий. Можна багато часу витратити на пошук людей, яких ми вигадали. Ти вже говорив із Блумом?

– Учора ввечері телефоном. Блум сумнівається, що той схильний до суїциду, і Геймліх також. Блум тут пробув усього кілька годин, іще першого дня, та в них із Геймліхом є всі матеріали справи. На цьому тижні Блум займається кандидатами на ступінь доктора філософії. Просив передати тобі привіт. У тебе є його номер у Чикаго?

– Так, є.

Ґрему подобався доктор Алан Блум, маленький кругленький чоловічок із сумними очима, добрий психіатр-криміналіст, можливо, найкращий. Ґрем цінував те, що Блум ніколи не виказує до нього професійного інтересу. З психіатрами таке нечасто буває.

– Блум казав, що не здивується, як ми отримаємо від Зубного ельфа звістку. Він може написати нам листа, – сказав Кроуфорд.

– На стіні в чиїсь спальні.

– Блум гадає, що в нього може бути каліцтво або ж він вважає себе потворним. Проте порадив не надавати цьому великого значення. «Я не хочу лаштувати тобі опудало на лови, – ось що він сказав. – То тільки відволікатиме й розпорошуватиме зусилля». Сказав, що його так у магістратурі навчили говорити.

– Він правий, – відповів Ґрем.

– Ти можеш щось про нього розповісти, інакше б не знайшов того відбитка, – сказав Кроуфорд.

– Та він же лежав на видноті, Джеку. Не приписуй мені цього. Слухай, ти не дуже на мене надійся, гаразд?

– Ой, та впіймаємо ми його. Ти ж знаєш, що впіймаємо, так?

– Знаю. Тим або іншим чином.

– Тим – це яким?

– Знайдемо речові докази, що були пропустили.

– А іншим?

– Він убиватиме й убиватиме, доки не зчинить забагато галасу або ж доки господар не встигне дотягтися до рушниці.

– Які ще варіанти?

– Ти що, вважаєш, я зможу розпізнати його у велелюдній залі? Е ні, то тобі Еціо Пінца22 наспівав, і не думай. Зубний ельф робитиме свою чорну справу, доки ми не наберемося розуму або ж доки нам не пощастить. Він не зупиниться.

– Чому?

– Бо він уже розсмакував це заняття.

– Ось бачиш, дещо про нього ти таки знаєш, – сказав Кроуфорд.

Ґрем мовчав, поки вони не вийшли на тротуар.

– Почекай до наступної повні, – відповів він Кроуфорду, – а тоді й розкажеш мені, скільки я про нього знаю.

Ґрем повернувся до готелю й проспав дві з половиною години. Прокинувся вже після обіду, прийняв душ і замовив горня кави з сендвічем. Настав час докладно вивчити справу Джекобі з Бірмінгема. Ґрем відтер готельним милом свої окуляри для читання й влаштувався з текою біля вікна. Перші кілька хвилин він підводив голову на кожен звук, крок у коридорі чи далекий гул ліфтових дверцят. Згодом не звертав уваги ні на що, крім теки.

Офіціант із тацею постукав і почекав, тоді знов постукав і почекав. Зрештою він лишив ланч на підлозі біля дверей і сам підписав чек.

4

Гойт Льюїс, який знімав показники лічильників для Енергетичної компанії Джорджії, припаркував свій фургон під великим деревом на алеї й відкинувся на спинку крісла з коробкою для ланчу. Тепер, коли він сам готував собі їсти, відкривати цю коробку стало не так цікаво. Більше жодних записочок, жодних бісквітів «Твінкіз» на десерт.

Він уже з’їв півсендвіча, коли підскочив, зачувши у вусі гучний голос.

– Певно, цього місяця я спожив електрики на тисячу доларів, правильно міркую?

Льюїс повернувся й побачив у шибці вантажівки червоне обличчя Г. Дж. Парсонза. Парсонз був у бермудах, а в руці тримав дворову мітлу.

– Я вас не розчув.

– Певно, ви скажете, що цього місяця я спожив електрики на тисячу доларів. Цього разу ви мене розчули?

– Не знаю, скільки ви спожили, бо ще не знімав показники з вашого лічильника, містере Парсонз. А коли зніму, то занотую ось тут, на цьому папірці.

Парсонз злився через суми в рахунках. Він уже скаржився в Енергетичну компанію, що йому накидають зайвого.

– Я слідкую за тим, що споживаю, – сказав Парсонз. – І піду з цими даними до Комісії з комунальних послуг.

– Не хочете разом зі мною подивитися показники? Ходімо просто зараз і…

– Я знаю, як читати ті показники. Певно, і ви могли б навчитися, якби завдали собі клопоту.

– Помовчте хвилинку, Парсонзе, – відповів Льюїс, вибираючись із фургона. – Просто помовчте хвилинку, чорт забирай. Минулого року ви почепили на свій лічильник магніт. Ваша дружина пояснила, що ви на той час лежали в лікарні, тож я його просто зняв і нічого не сказав. Коли минулої зими ви залили в нього патоку, я вже доповів. І зауважив, що ви оплатили рахунок, який ми після цього виставили. Сума побільшала ще й після того, як ви самостійно замінили в себе всю проводку. Я вам тоді до посиніння намагався пояснити: десь у тому будинку відбувається витікання струму. А ви що, наймаєте електрика, аби він розібрався? Ні, натомість телефонуєте в офіс і валите все на мене. Мені скоро терпець урветься.

Льюїс аж побілів від злості.

– Я ще докопаюсь до коріння, – сказав Парсонз, задкуючи алеєю до свого подвір’я. – А вас, містере Льюїс, уже перевіряють. Я бачив, як хтось знімає показники на вашому маршруті, ще до вас. Незабаром вам доведеться ходити на роботу, як усім нормальним людям, – останню фразу він уже кинув через паркан.

Льюїс завів свій рипучий фургон і покотився далі алеєю. Тепер йому доведеться шукати інше місце, щоб доїсти ланч. Було шкода. Велике тінисте дерево вже багато років дарувало йому затишок під час перекусів.

І росло воно просто за будинком Чарльза Лідса.

О п’ятій тридцять вечора Гойт Льюїс на власній автівці приїхав до бару «Сьоме небо» й хильнув кілька бойлермейкерів23, аби на душі полегшало.

Він зателефонував колишній дружині, але примудрився сказати тільки: «Як би я хотів, щоб ти знову збирала мені ланч». На що вона відповіла: «Треба було раніше про це думати, містере Розумако», – і повісила слухавку.