Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 9)

Потім Гойт зіграв невеселу партію у шафлборд із парою монтерів і диспетчером з Енергокомпанії Джоржії, роздивляючись при цьому людей у барі. У «Сьоме небо» щось зачастили ці кляті клерки з авіакомпаній. Усі як один із маленькими вусиками й печатками на мізинцях. Скоро вони тут повісять чортову мішень для дартсу, а «Сьоме небо» найменують пабом. Де в цьому світі шукати стабільності?

– Привіт, Гойте. Дай-но приєднаюся до тебе на пляшку пива.

То був його керівник, Біллі Мікс.

– Овва, Біллі, мені саме треба з тобою поговорити.

– У чому річ?

– Знаєш того старого сучого сина, Парсонза, що весь час нам надзвонює?

– Власне, він мені минулого тижня телефонував, – відповів Мікс. – То що там із ним?

– Сказав, що хтось перед мене знімає показники на маршруті. Начебто, моʼ, хтось вирішив, що я не виходжу на об’їзди. Ти ж не думаєш, що я ті показники в себе вдома пишу, атож?

– Та нє.

– Ти ж так не думаєш, правда? Я про те, що як хтось заносить мене в чорний список, то хай вийде й чесно про це скаже.

– Якби ти опинився в моєму чорному списку, то що я, по-твоєму, не наважився б тобі про це сказати?

– Наважився б.

– Гаразд, от що. Якби хтось перевіряв твій маршрут, то я би про це знав. Твоє начальство завше знає про такі речі. Ніхто тебе не перевіряє, Гойте. Не звертай уваги на того Парсонза, він просто старий та собакуватий. Телефонує мені минулого тижня й каже: «Вітаю, бо ви нарешті зметикували щодо того Гойта Льюїса». Я те повз вуха пропустив.

– Було б добре, якби ми подали на нього в суд через лічильник, – сказав Льюїс. – Сиджу сьогодні на алеї під деревом, наміряюся поїсти, а він до мене як підкрадеться – я аж підстрибнув. Він уже давно напрошується на гарненький прочухан.

– Я й сам був зупинявся в тому місці, ще коли ходив на об’їзди, – згадав Мікс. – І скажу тобі, хлопче, що бачив там одного разу місіс Лідс… ну, певно, негоже про таке говорити зараз, коли вона померла, та… один чи два рази вона засмагала в себе на задньому подвір’ї в купальнику. Ух-х! Мала такий гарненький животик, ну, знаєш, як у жінок після народження дітей буває. Так їх усіх шкода, чорт забирай.

– Ще нікого не піймали?

– Та нє.

– Дарма він до Лідсів пішов, коли в сусідньому будинку живе старигань Парсонз, – зауважив Льюїс.

– Ось що я тобі скажу: я своїй старій не дозволяю валятися на задньому подвір’ї в самому купальнику. Вона така: «Дурило ти, Біллі, хто ж мене побачить?» А я їй такий кажу, що ніколи не знаєш, який божевільний байстрюк може плигнути через живопліт із непокритим соромом. Копи з тобою вже говорили? Питали, чи не бачив кого?

– Ага, вони, мабуть, усіх на тому маршруті перелопатили. Листонош там, усіх. Та я весь той тиждень, аж до сьоʼдні, працював у Лавровому гаю, по той бік Бетті-Джейн-драйв, – відповів Льюїс, колупаючи етикетку на пивній пляшці. – То, кажеш, тобі минулого тижня дзвонив Парсонз?

– Ага.

– То, моʼ, він дійсно бачив, як хтось крутиться біля лічильника. Він би не став телефонувати в офіс, якби вигадав цю байку лиш сьогодні, щоб мене позлити. Ти кажеш, що нікого не посилав, і бачив він точно не мене.

– Моʼ, то телефоністи з Southeastern Bell щось перевіряли?

– Моʼ, й так.

– Але в нас там нема спільних стовпів.

– Гадаєш, треба дзвонити копам?

– І то не завадить, – відповів Мікс.

– Аж ніяк, Парсонзу піде на користь поспілкуватися з поліцією. Коли вони до нього заявляться, він накладе в штани.

5

Ґрем повернувся до будинку Лідсів уже під вечір. Зайшов через парадні двері, намагаючись не дивитися на розгром, що лишив по собі вбивця. Поки що він бачив матеріали справи, убійну залу й саме м’ясо – усі наслідки. Він чимало знав про те, як вони померли. А сьогодні мав на меті дізнатися, як вони жили.

Отож огляд на місці. У гаражі стояли непоганий катер на гідролижах, уже бувалий, проте доглянутий, та універсал. Там же були ключки для гольфу й трейловий велосипед. Електроінструменти, якими майже не користувалися. Іграшки для дорослих.

Ґрем дістав із сумки для гольфу ключку-ведж, і йому довелося опустити руки далеко вниз від рукоятки, аби здійснити незграбний розмах. Коли він знову притулив сумку до стіни, на нього війнуло запахом шкіри. Речі Чарльза Лідса.

Ґрем пройшовся будинком слідами Чарльза Лідса. У його робочому кабінеті висіли репродукції картин на мисливську тематику. Рядком вишикувався його набір «Великих книг»24. Щорічники Університету Сувані. На полицях Г. Аллен Сміт, Перельман і Макс Шульман. Воннеґут та Івлін Во. На столі – розгорнена книжка С. С. Форестера «Грайте на збори!»25.

Шафа робочого кабінету містила рушницю для стендової стрільби, фотоапарат «Нікон», відеокамеру «Болекс Супер 8» та проектор.

У власності Ґрема не було майже нічого, окрім базового рибальського спорядження, «Фольксваґена», що дістався йому з третіх рук, і двох ящиків «монраше», і він відчув легку неприязнь до цих іграшок для дорослих і замислився – чому?

Ким був містер Лідс? Успішним адвокатом з оподаткування, футболістом Університету Сувані, струнким чоловіком, що любив посміятися, чоловіком, який піднявся й став до бою з перерізаним горлом.

Ґрем обійшов будинок слідами Лідса через дивне відчуття обов’язку. Якщо спочатку він дізнається щось про нього, то нібито отримає дозвіл поглянути на його дружину.

Ґрем відчував, що саме вона привабила монстра, так само як співочий цвіркун вабить до себе смерть від червоноокої мухи.

Отже, місіс Лідс.

Нагорі в неї була маленька гардеробна. Ґрем спромігся туди потрапити, не роззираючись у спальні. Жовта кімнатка, здається, лишилася неторканою, за винятком розбитого дзеркала над туалетним столиком. Пара мокасинів «Л. Л. Бін» стояла на підлозі перед шафою, немов вона щойно їх зняла. На гачку – домашній халат, наче його тільки-но туди повісили, а у шафі – невеличкий безлад, як і годиться жінці, яка доглядає багато інших шаф.

Щоденник місіс Лідс лежав на туалетному столику в скриньці з м’якою оксамитовою оббивкою. На кришку, разом із контрольним ярликом поліцейського управління, липкою стрічкою було почеплено ключ.

Ґрем сів на білий тонконогий стілець і наздогад розгорнув щоденник.

23 грудня, вівторок, у мами вдома. Діти й досі сплять. Коли мама засклила веранду на сонячному боці, то мені страшенно не сподобався новий вигляд будинку, проте зараз тут дуже затишно, можна сидіти в теплі й дивитися, як надворі сніжить. Скільки ще років вона витримає таке Різдво з повною хатою онуків? Сподіваюся, багато.

Учора була важка поїздка з самої Атланти, після Ралі пішов сніг. Довелося повзти поволі. Я й так утомилася, поки всіх позбирала. За Чепел-гілл Чарлі зупинив машину й вийшов. Відколов із гілки кілька бурульок, аби пізніше зробити мені мартіні. Повернувся до машини, високо піднімаючи ноги в кучугурах, йому на волосся й брови нападав сніг, і я згадала, що люблю його. Відчула, наче всередині щось розбилося, кольнуло й розлилося теплом.

Сподіваюся, парка йому буде в міру. Якщо він купив мені те вульгарне кільце для званих вечер, то я просто помру на місці. Відлупцюю Меделін по її великій целюлітній дупі за те, що вона так своїм хизувалася. Чотири достобіса великі діаманти кольору брудної криги. Лід у бурульках такий прозорий. Крізь віконце автівки зазирнуло сонечко, і відламана бурулька, що ми поставили її в склянку, перетворилася на маленьку призму. І на руці, у якій я тримала склянку, зʼявилася плямка, червона із зеленим. Я шкірою відчувала ті кольори.

Він спитав, що я хочу на Різдво, і я склала долоні ківшиком навколо його вуха й прошепотіла: «Хочу твого великого прутня, дурнику, й чимглибше».

У нього аж голомозина на голові почервоніла. Він завжди переймається, що діти почують. Чоловіки не довіряють шепоту.

Сторінку заплямував попіл від сигари одного з детективів.

Ґрем читав, доки не посутеніло, читав про те, як їхній дочці вирізали мигдалини, про переляк у червні, коли місіс Лідс намацала у себе в грудях ущільнення. («Боже милостивий, діти ще такі маленькі».)

Три сторінки по тому ущільнення виявилось невеличкою доброякісною кістою, що легко видаляється.

Сьогодні по обіді лікар Янович відпустив мене на волю. Ми полишили лікарню й подалися на ставок. Давно вже там не були. Завжди якось часу бракувало. Чарлі припас дві пляшки шампанського на льоду, і ми пили й годували качок, аж доки сонце не сіло. Якийсь час він стояв біля води, повернувшись до мене спиною, і, здається, плакав.

Сюзан сказала, що боялася, аби ми не привезли їй з лікарні ще одного братика. Я вдома!

Ґрем почув, як у спальні дзвонить телефон. Клацання й стугін автовідповідача. «Привіт, це Валері Лідс. Вибачте, наразі я не можу підійти до телефону, але якщо ви лишите своє ім’я та номер після гудка, я вам перетелефоную. Дякую».

Ґрем устиг подумати, що після сигналу залунає голос Кроуфорда, але почув лише протяжне гудіння. На іншому кінці повісили слухавку.

Він уже почув її голос. Тепер йому захотілося її побачити. Ґрем спустився в робочий кабінет.

У кишені в нього лежала шпуля з відеоплівкою «Супер 8», що належала Чарльзу Лідсу. За три тижні до смерті Лідс лишив її в місцевій аптеці, звідки її послали на проявку. Він так її й не забрав. Поліцейські знайшли в гаманці Лідса талон і отримали від аптекаря плівку. Детективи переглянули домашнє відео разом із сімейними фотографіями, які були відзняті в той самий час, і не виявили нічого цікавого.