Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 6)

– Звісно, він же її пересував, – відповів Кроуфорд. – На зап’ястках і за колінами були сліди від рук. Але геть усі знайдені відбитки лишилися після рукавичок із непористої гуми. Не хвилюйся, Прайс уже тут. Старий буркотун. Зараз він прямує до похоронного бюро. Морг видав тіла минулої ночі, але в похоронному ще не почали з ними нічого робити. Ти мов почавлений лимон. Поспав хоч трохи?

– Може, з годину. Думаю, він відчув потребу торкнутися її голими руками.

– Сподіваюся, ти правий, але лаборанти в Атланті присягаються, що на ньому весь час було щось на кшталт хірургічних рукавичок, – сказав Кроуфорд. – На осколках дзеркала такі самі гладенькі відбитки. Вказівний палець на зворотному боці уламка, засунутого між малими статевими губами, на лицьовому боці – змазаний відбиток великого пальця.

– Витер дзеркало, уже коли вставив осколок, певно, аби бачити своє бісове обличчя, – мовив Ґрем.

– Той уламок, що був у роті, залила кров. Те саме з очима. Рукавичок він не знімав ні разу.

– Місіс Лідс була привабливою жінкою, – сказав Ґрем. – Ти бачив сімейні фотографії, так? За інтимних обставин мені б хотілося торкнутися її шкіри, тобі хіба ні?

– Інтимних?

У голосі Кроуфорда прозвучала огида. Він не встиг її приборкати і раптом почав ритися в кишенях у пошуках дріб’язку.

– Інтимних – вони ж лишилися сам-на-сам. Усі інші вже померли. Він міг розплющувати їм очі, заплющувати, як заманеться.

– Як заманеться, – повторив Кроуфорд. – Її шкіру перевірили на відбитки, ясна річ. Нічого. Хоча на шиї знайшли розмазаний відбиток долоні.

– У звіті не сказано, чи порошили їй нігті.

– Боюся, нігті на руках замацали криміналісти, коли вишкрябали з-під них зразки. Збігаються з ранками, що лишилися від нігтів на її ж долонях. Убивцю вона не пошкрябала.

– Ноги в неї теж були гарненькі, – сказав Ґрем.

– Угу. Ходімо нагору, – відповів Кроуфорд. – Загони вже збираються.

У Джиммі Прайса було багато обладнання: дві важкі валізи плюс сумка для фотоапарата й тринога. Він здійняв грюкіт, проходячи крізь центральні двері похоронного бюро Ломбарда, що в Атланті. Прайс був хирлявим стариганем, і настрій його аж ніяк не покращився після довгої поїздки з аеропорту, коли таксі довелося пробиватися крізь вранішню годину пік.

Послужливий молодик із чепурною укладкою спішно провів його до кабінету, оздобленого в кремових і абрикосових тонах. Стіл був порожній, якщо не рахувати статуетки під назвою «Руки в молитві».

Прайс роздивлявся кінчики пальців, що стулилися в молитві, коли до кабінету зайшов сам містер Ломбард. Він із превеликою увагою перевірив посвідчення Прайса.

– Ваше управління в Атланті, чи агенція, чи як там це називається – звісно, мені звідти зателефонували, містере Прайс. Але минулого вечора нам довелося викликати поліцію, аби вони видворили одного нахабу, що намагався зробити кілька знімків для «Народного базікала», тож доводиться виявляти багато обачності. Певен, ви мене розумієте. Містере Прайс, тіла нам видали сьогодні десь о першій ночі, а похорон уже о п’ятій вечора. Ми просто не можемо його затримати.

– Це не забере багато часу, – сказав Прайс. – Мені потрібен один більш-менш тямущий помічник, якщо у вас такий знайдеться. Ви торкалися тіл, містере Ломбард?

– Ні.

– Тоді з’ясуйте, хто торкався. У них усіх треба взяти відбитки.

На ранковому брифінгу детективи в справі Лідсів обговорювали переважно зуби.

Голова детективів Атланти Р. Дж. (Бадді) Спрінґфілд, огрядний чоловік у сорочці без піджака, стояв із доктором Домініком Прінсі у дверях, поки до кімнати просотувалися двадцять три детективи.

– Ну, хлопці, посміхайтеся чимширше, як заходите, – примовляв Спрінґфілд. – Покажіть доктору Прінсі свої зубки. Отак, усі. Господи, Спарксе, то в тебе язик чи ти білку намагаєшся проковтнути? Проходимо, не спиняємось.

Перед столами в кімнаті для інструктажу висів інформаційний стенд, а до нього кнопками був пришпилений великий фронтальний знімок зубів, верхньої та нижньої щелеп. Ґрему він нагадав целулоїдну стрічку з вишкірами, що ліпляться на гелловінські гарбузи. Вони з Джеком сіли позаду, а детективи зайняли свої місця за шкільними партами.

Ґілберт Льюїс, комісар у справах громадської безпеки, та його співробітник із відділу інформації сиділи окремо від усіх на складаних стільцях. За годину Льюїс мав постати перед новинарями на прес-конференції.

Головував на зборах Спрінґфілд.

– Гаразд. Так, режим тиші, годі язиками гріховодити. Якщо ви вже підчитали зранку зведення, то побачили, що прогресу в справі – нуль. Побудинкове опитування розширюється ще на чотири квартали від місця злочину. Облік та ідентифікація позичили нам двох клерків, які допоможуть зіставити броню авіаквитків і прокат автівок у Бірмінгемі й Атланті. Ті, хто збирає інформацію щодо аеропортів і готелів, сьогодні знову роблять обходи. Так, сьогодні знов. Ловіть усіх покоївок, стюардів і адміністраторів за стійками. Він мав десь почиститися, може, лишив по собі безлад. Якщо знайдете того, хто цей безлад прибирав, то випроваджуйте з номеру пожильців, опечатуйте і прожогом телефонуйте в пральню. Цього разу в мене дещо для вас є, можна буде показувати людям. Докторе Прінсі?

Доктор Домінік Прінсі, головний медичний експерт округу Фултон, вийшов до стенда й зупинився під знімком зубів. Підняв угору гіпсовий зубний зліпок.

– Джентльмени, ось який вигляд мають зуби нашого злочинця. Робітники Смітсонівського інституту у Вашингтоні відтворили зліпок за відбитками, які ми зняли з укусів на тілі місіс Лідс, а також із чіткого сліду від зубів, що лишився на шматочку сиру в холодильнику Лідсів, – заявив Прінсі й продовжив: – Як бачите, різці в нього конусоподібні – ось цей зуб і цей.

Прінсі спочатку показав на зліпку, що тримав у руці, а потім – на знімку на стенді.

– Зуби утворюють нерівну лінію, а від цього різця відколотий шматочок. На другому – борозна, ось тут. Скидається на «швацьку щербину», яка утворюється від перегризання нитки.

– Кривозубий сучий син, – пробурмотів хтось.

– А як ви знаєте напевно, що саме злочинець укусив той сир, док? – спитав високий детектив із першого ряду.

Прінсі не любив, коли його називали «доком», проте стерпів.

– Сліди слини на сирі й укусах збігаються за групою крові, – відповів він. – Кров і зуби жертв не підходять.

– Добре, докторе, – сказав Спрінґфілд. – Зараз видамо детективам знімки зубів, аби вони не з порожніми руками ходили.

– А чи не хочете подати знімок у газети? – заговорив співробітник відділу інформації, Сімпкінз. – Типу оголошення: «Чи не бачили ви таких зубів?»

– Перешкод цьому не бачу, – відповів Спрінґфілд. – Що скажете, комісаре?

Льюїс кивнув. Але Сімпкінз іще не закінчив:

– Докторе Прінсі, преса питатиме, чому на отримання цього зубного знімка пішло цілих чотири дні. І чому цей аналіз довелося робити у Вашингтоні.

Спеціальний агент Кроуфорд уважно вивчав кнопку на своїй кульковій ручці.

Прінсі зашарівся, проте відповів спокійним голосом:

– Сліди від укусів викривляються, якщо тіло доводиться транспортувати, містере Сімпсон…

– Сімпкінз.

– Сімпкінз, нехай. Ми не могли зробити цей зліпок із самих укусів на тілі жертви. У цьому й полягає важливість сиру. Сир відносно твердий, але з нього важко знімати відбитки. Треба спершу його змастити, аби в гіпс не потрапила зайва волога. Зазвичай спроба тільки одна. Смітсонівський інститут уже виконував такі завдання для криміналістичної лабораторії ФБР. Вони мають краще обладнання для відтворення лицьової дуги, а ще в них є анатомічний артикулятор. Їх консультує судово-експертний одонтолог. У нас цього всього немає. Щось іще?

– Чи справедливо тоді буде стверджувати, що затримка виникла саме через лабораторію ФБР, а не через місцеві органи?

Прінсі накинувся на нього:

– Справедливо буде стверджувати те, містере Сімпкінз, що федеральний слідчий, спеціальний агент Кроуфорд, знайшов цей сир у холодильнику два дні тому – після того як ваші люди вже обшукали місце злочину. Він прискорив роботу лабораторії на моє прохання. Справедливо буде стверджувати, що я радію з факту, що шматок від того клятого сиру відкусив не один із ваших працівників.

Утрутився комісар Льюїс, кімнатою для інструктажу прокотився його гучний голос:

– Ніхто не ставить під сумнів ваші судження, докторе Прінсі. Сімпкінзе, останнє, що нам зараз потрібно, – це мірятися з ФБР цюцюрками. Повернімося до справи.

– У нас усіх спільна мета, – сказав Спрінґфілд. – Джеку, ви, хлопці, нічого не бажаєте додати?

Кроуфорд узяв слово. Обличчя, що звернулися до нього, важко було назвати дружніми. З цим щось треба було робити.

– Хочу трохи розрядити атмосферу, пане голово. Багато років тому тривало затяте суперництво за медалі й визнання. Обидві сторони, федеральна та місцева, мали одна на одну зуб. Через це утворилася шпарина, крізь яку вислизали злодюжки. Наразі це не є політикою Бюро, це не мій підхід. Чхати я хотів на те, хто отримає медаль. І слідчий Ґрем також. Якщо хтось іще не зрозумів – це він сидить отам, позаду. Якщо того химерника завтра переїде сміттєвоз, то мене й такий варіант задовольнить, аби тільки злочинець не гуляв на волі. Гадаю, ви такої ж думки.

Кроуфорд оглянув детективів, сподіваючись, що задобрив їх. Сподіваючись, що вони не стануть приховувати корисні свідчення. Тепер до нього заговорив комісар Льюїс: