Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 58)

У тиші, поки він міняв платівки, вона промовила:

– Той чудовий тигр, цей будинок, ти повен несподіванок, Ді. Не думаю, що хтось насправді тебе знає.

– А ти питала?

– Кого?

– Когось.

– Ні.

– То як ти знаєш, що мене ніхто не знає?

Він зосередився на синтаксисі й вимові, і тон питання вийшов нейтральним.

– Ой, та кілька жіночок із «Ґейтвею» бачили, як я на днях сідала до тебе у фургон. Ото вони цікаві. Неждано-негадано в мене з’явилася компанія біля автомата з колою.

– Що вони хочуть знати?

– Просто хочуть соковитих пліток. А коли зрозуміли, що таких нема, то пішли геть. Намагались пересудів навудити.

– І що питали?

Реба збиралася перевести явний інтерес до жінок на себе й зробити це з гумором. Але не вийшло.

– Про все питали, – відповіла вона. – Ти їм видаєшся дуже загадковим і цікавим. Годі тобі, це ж комплімент.

– Вони тобі говорили, який у мене вигляд?

Він поставив питання недбало – дуже вміло, проте Реба знала, що тут ніхто не жартує. Тож вона відповіла прямо:

– Я їх не питала. Але так, вони розповіли, який у тебе, на їхню думку, вигляд. Хочеш почути? Дослівно? Як ні – то не питай.

Вона була певна, що він запитає.

Мовчанка.

Раптом Реба відчула, що лишилася в кімнаті сама, що місце, де раніше стояв Доларгайд, – порожніше за порожнє, що чорна діра поглинає все й не випускає з себе нічого. Реба знала, що він не міг піти з кімнати так, аби вона цього не чула.

– Певно, я таки розповім, – сказала вона. – Тобі притаманна така собі непорушна, бездоганна охайність, яка їм подобається. Вони розповідали, що в тебе надзвичайне тіло.

Ясна річ, на цьому не можна ставити крапку:

– Вони казали, що ти дуже вразливий щодо свого обличчя і що тобі не варто його соромитися. Окей, ось тобі фраза від тої дурепи з «Дентином»115, як її, Ейлін?

– Ейлін.

Ага, ось і зворотний сигнал. Реба почувалася астрономом за радіоантеною.

Реба була чудовим імітатором. Вона могла б із неймовірною точністю відтворити промову Ейлін, проте в присутності Доларгайда було б нерозумно імітувати чиюсь вимову. Тож вона процитувала Ейлін, мов із листа зачитала:

– «Непоганий у нього вигляд. Богом клянуся, я зустрічалася з багатьма хлопцями, які й до того не дотягували. Колись ходила на побачення з хокеїстом, він за “Синіх”116 грав, так у нього на губі була маленька вм’ятина, де ясно відійшло від коронки. В усіх хокеїстів така є. Це типу, ну, як у мачо, я так думаю. У містера Ді прекрасна шкіра і волосся, хоч я б і не сказала, що волосся його». Ти задоволений? О, і ще вона спитала мене, чи ти такий сильний, як на вигляд.

– І?

– Я сказала, що не знаю, – відповіла Реба, осушила склянку й підвелася. – Та де ж ти, в біса, є, Ді?

Вона зрозуміла, що Доларгайд став між нею і динаміком.

– Ага. Ось ти де. Хочеш знати, що я про це думаю?

Вона знайшла пальцями його рот і поцілувала, ніжно притиснувши його губи до міцно стулених зубів. Вона одразу збагнула, що він так зіщулився від сором’язливості, а не відрази.

Доларгайд був приголомшений.

– А тепер покажи мені, де тут ванна кімната.

Вона взяла його за руку й пішла з ним далі коридором.

– Назад я сама дорогу знайду.

У ванній Реба поправила волосся й пробіглася пальцями краєм раковини, шукаючи зубну пасту чи еліксир. Спробувала намацати дверцята шафки, проте відчула, що дверцят нема, є тільки голі завіси й полиці. Вона обережно торкалася предметів, що стояли на них, стереглася леза, аж потім знайшла пляшечку. Зняла кришку, понюхала на предмет еліксиру й трохи прополоскала рот.

Коли вона повернулася до вітальні, то почула знайомий звук – гуркіт перемотки на проекторі.

– Мені треба виконати невелику домашню роботу, – сказав Доларгайд, подавши їй новий келих мартіні.

– Звісно, – відповіла Реба, не знаючи, як на це реагувати. – Якщо я заважаю тобі працювати, то можу поїхати. Сюди таксі ходять?

– Ні. Я хочу, аби ти була тут. По правді. Мені тільки треба передивитися одну плівку. На це піде небагато часу.

Він хотів був відвести її до великого крісла. Проте Реба вже знала, де стоїть диван. І натомість пішла до нього.

– Фільм із саундтреком?

– Ні.

– То можна лишити музику?

– Угу-у.

Вона відчувала його увагу. Доларгайд хотів, аби вона залишилась, просто йому було лячно. А не варто. Гаразд. Реба присіла.

Мартіні було таким прохолодним, так освіжало.

Доларгайд сів на протилежному кінці дивана, через його вагу в склянці Реби закалатав лід. Проектор і досі перемотував.

– Я, мабуть, полежу кілька хвилин, якщо ти не проти, – сказала Реба. – Ні, не совайся, мені цілком вистачає місця. Розбуди, якщо я задрімаю, гаразд?

Вона лежала на дивані, тримаючи склянку на животі. Кінчики її волосся торкалися руки Доларгайда біля його стегна.

Він клацнув пультом, і почався фільм.

Доларгайд хотів подивитися свій фільм із Лідсами або Джекобі, поки ця жінка перебуває з ним у кімнаті. Він хотів переводити погляд із екрана на Ребу, з Реби на екран. Він знав, що їй нізащо цього не пережити. Жінки бачили, як вона сідає до нього у фургон. Навіть не думай про це. Жінки бачили, як вона сідає до нього у фургон.

Краще він подивиться фільм про Шерманів – родину, яку він відвідає наступною. Побачить натяк на прийдешнє полегшення, зробить це в присутності Реби, споглядаючи її стільки, скільки забажає.

На екрані виник надпис «Новий дім», викладений пенсами на картонці з-під сорочки. Довгий кадр з місіс Шерман і дітьми. Забави в басейні. Місіс Шерман тримається за драбину й позирає в камеру, мокрий живіт напинається, блищить над купальними трусиками, бліді хвилясті ноги розсуваються, мов ножиці.

Доларгайд був гордий таким самоконтролем. Він думатиме про цей фільм, а не про інший. Але подумки він почав розмовляти з місіс Шерман так, як розмовляв із Валері Лідс в Атланті.

Тепер ти мене бачиш, так

Ось так ти почуваєшся, як мене бачиш, так

Забави зі старим одягом. Місіс Шерман у широкому капелюсі. Вона перед дзеркалом. Мати розвертається і з грайливою усмішкою позує на камеру, звівши одну руку на потилицю. На шиї висить камея.

На дивані ворушиться Реба Макклейн. Вона ставить склянку на підлогу. Доларгайд відчуває вагу й тепло. Вона кладе голову йому на стегно. Потилиця в неї бліда, на ній зблискує світло від проектора.

Доларгайд завмер на дивані, рухає тільки великим пальцем, щоб зупинити фільм і відмотати назад. На екрані місіс Шерман позує перед дзеркалом у капелюсі. Розвертається до камери й усміхається.

Тепер ти мене бачиш, так

Ось так ти почуваєшся, як мене бачиш, так

Тепер ти відчуваєш мене? Так

Доларгайд тремтить. Штани стискають плоть. Він відчуває жар. Відчуває крізь тканину тепле дихання. Реба зробила відкриття.