Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 57)

– Я пам’ятаю малюнки в книжках, що гортала в дитинстві, а ще раз бачила пуму в зоопарку біля дому.

– Тигр – це як суперпума, – сказав доктор. – Груди ширші, масивніша голова, важча статура й мускулатура. Це чотирирічний бенгальський самець. Завдовжки футів десять, від носа до кінчика хвоста, а важить вісімсот п’ятнадцять фунтів113. Лежить на правому боці під яскравими лампами.

– Я їх відчуваю.

– Він неймовірний, з оранжевими й чорними смугами, оранжевий такий яскравий, що майже витікає в простір навколо нього.

Раптом доктор Ворфілд злякався, що говорити про кольори – це жорстоко. Але кинув погляд на обличчя Реби й підбадьорився.

– Він за шість футів, чуєте його запах?

– Так.

– Може, містер Доларгайд вам уже розповідав, що якийсь йолоп тицьнув у нього крізь загорожу садовими ножицями, що лежали біля клітки. Тигр обламав об лезо довге ікло ліворуч на верхній щелепі. Окей, лікарю Гасслер?

– З ним усе гаразд. Треба зачекати ще хвилину-дві.

Ворфілд представив Ребі стоматолога.

– Любонько, ви – перший приємний сюрприз, що я отримав від Френка Ворфілда, – сказав Гасслер. – Не хочете дещо потримати в руках? Це золотий зуб, власне, ікло.

Він поклав ікло в долоню Реби.

– Важкий, правда? Кілька днів тому я зачистив зламаний зуб і зробив із нього відбиток. А сьогодні накладу оцей золотий. Звісно, я міг би виготовити й білий, але подумав, що так буде цікавіше. Доктор Ворфілд не дасть збрехати, я ніколи не пропускаю нагоди покрасуватися. Так нерозумно з його боку, що він не дозволяє повісити на клітку відповідне оголошення.

Чутливими, досвідченими пальцями Реба намацала конус, вигин і кінчик.

– Яка тонка робота!

Вона почула поруч глибоке повільне дихання.

– Ото діти лякатимуться, коли він позіхатиме, – сказав Гасслер. – І не думаю, що злодюжки спокусяться. А тепер – до забави. Ви ж не з боязких, так? Ваш м’язистий джентльмен стежить за нами, мов слідчий-детектив. Він же вас до цього не силує?

– Ні! Ні, я хочу.

– Ми стоїмо обличчям до його спини, – сказав доктор Ворфілд. – Він спить собі, десь за два з половиною фути від нас, на робочій лаві, що сягає по пояс. Ось що: я покладу вашу ліву руку… Ви ж праворука, так? Покладу вашу ліву руку на край столу, а ви досліджуйте правою. Не поспішайте. Я буду поруч, біля вас.

– І я теж, – додав лікар Гасслер.

Вони насолоджувалися процесом. Під потужними лампами її волосся пахло, наче свіжа деревна стружка на сонці.

Реба відчувала на маківці тепло. Від нього шкіру голови поколювало. Вона відчувала запах свого нагрітого волосся, мила на руках Ворфілда, спирту й дезінфекційного засобу і кота. Їй стало трохи млосно, але це швидко минуло.

Вона вчепилася за край столу й почала нерішуче простягати руку, поки пальці не торкнулися кінчиків хутра, що також нагрілися під світлом. Нижче – прохолодніший шар, ще нижче – глибинне безупинне тепло. Вона розкрила долоню й ніжно провела нею по густій шубі, відчуваючи, як хутро ковзає шкірою, вздовж і проти ворсу, як шкура совгається на широких ребрах – вниз і вгору.

Реба ухопила шкуру, і хутро запружинило між її пальцями. У такій безпосередній близькості від тигра її обличчя порожевіло, вона піддалася «блайндизмам» – недоладним рухам лицевих м’язів, від яких давно себе відучила.

Ворфілд і Гасслер побачили, що вона забулася, і зраділи. Вони дивилися на неї крізь хвилясте скло, крізь шибку нових відчуттів, до якої вона тулилась обличчям.

З тіні за Ребою спостерігав Доларгайд, могутні м’язи на його спині тремтіли. Ребрами прокотилася крапля поту.

– Тепер на другий бік, – мовив біля її вуха доктор Ворфілд.

Він повів її навколо столу, Реба пробігла рукою хвостом.

Доларгайду раптом сперло груди, коли її пальці ковзнули пухнастими яєчками. Вона накрила їх долонею, потім рушила далі.

Ворфілд підняв величезну лапу й поклав їй у руку. Реба відчула шерехатість подушечок, слабкий запах підлоги тигрової клітки. Доктор натиснув на палець, аби показався кіготь. Долоні Реби наповнили важкі, пружні мускули плечей.

Вона обмацала вуха тигра, широку голову та обережно, під наглядом ветеринара, торкнулася шорсткого язика. Від гарячого дихання волосся на руці стало дибки.

Зрештою доктор Ворфілд вклав їй у вуха стетоскоп. Опустивши руки на ритмічні груди, обернувши обличчя вгору, вона сповнювалася ясним громом тигрового серця.

Реба Макклейн – тиха, зашаріла, піднесена дорогою від зоопарку. Раз вона повернулася до Доларгайда й повільно вимовила:

– Дякую тобі… дуже дякую. Якщо ти не проти, то мені конче хочеться мартіні.

– Зачекай тут хвилинку, – сказав Доларгайд, припаркувавшись у себе на подвір’ї.

Реба раділа, що вони не повернулися до неї у квартиру. У набридле, безпечне місце.

– Не прибирайся. Заведи мене всередину й скажи, що все чисто.

– Зачекай тут.

Він заніс у будинок сумку з винової крамниці й провів швидкий оглядовий обхід. Зупинився на кухні й постояв там секунду, затуливши обличчя руками. Він не знав до пуття, що робить. Він відчував небезпеку, але не від жінки. Не міг дивитися на сходи, що вели нагору. Він мусив щось зробити й не знав як. Треба відвезти її додому.

До свого Становлення він нізащо б не наважився на це.

Тепер він розумів, що здатен на все. На все. На все.

Він вийшов надвір, у захід сонця, у довгу синю тінь фургона. Реба Макклейн трималася за його плечі, доки намацала ногами землю.

Вона відчула масив будинку. Визначила його висоту за луною, коли зачинилися дверцята фургона.

– Чотири кроки травою. Далі – покіт, – сказав Доларгайд.

Вона взяла його за руку. По його тілу пробігло тремтіння. Крізь бавовняну тканину проступив піт.

– То в тебе є покіт. Для чого?

– Тут жили літні.

– Але зараз – ні.

– Ні.

– Тут прохолодно, відчувається, що стеля висока, – сказала вона у вітальні.

Повітря, мов у музеї. Тут курилось пахощами? Удалині цокав годинник.

– Будинок великий, так? Скільки кімнат?

– Чотирнадцять.

– І старий. Тут старі речі.

Вона зачепила бахромчатий абажур і торкнулася його пальцями.

Сором’язливий містер Доларгайд. Реба чудово розуміла, що він розпалився, побачивши її з тигром. Здригнувся, мов кінь, коли вона взяла його за руку на виході з процедурної.

Який вишуканий вчинок, що він улаштував таке побачення. Мабуть, ще й красномовний, та вона була не певна.

– Мартіні?

– Дай-но я піду з тобою і сама зроблю, – сказала вона, знімаючи туфлі.

Реба налила в склянку вермут, відміряючи кількість пальцем. Згори – дві з половиною унції114 джину й дві оливки. Вона швидко знайшла в цьому будинку орієнтири – цокання годинника, гудіння кондиціонера на вікні. Тепла місцина на підлозі біля дверей на кухню, куди в другій половині дня лягали сонячні промені.

Доларгайд відвів її до свого великого крісла. Сам сів на диван.

Повітря мов наелектризоване. Наче флуоресценція в морі, коли кожен порух лишає по собі візерунок. Реба знайшла підставку для склянки біля крісла, Доларгайд поставив музику.

Доларгайду здавалося, що сама кімната змінилася. Ця жінка була першим бажаним гостем, який добровільно зайшов до цього буднику, і тепер кімната поділилася на дві половини – його і її.

Сонце згасало, грала музика – Дебюссі.

Він запитав її про Денвер, і вона трохи розповіла йому, та говорила байдуже, мов думала про щось інше. Він описав будинок і велике подвір’я з живоплотом. Особливої потреби розмовляти не було.