Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 56)

«Можна мені торкнутися твого обличчя?» – запитала міс Реба Макклейн.

Йому хотілося дещо розповісти Ребі Макклейн. Він бажав, аби вона отримала хоч натяк на те, що мало не зробила. Бажав, аби вона відчула хоч крихту його Слави. Але вона не зможе це здобути й вижити. Вона мусить вижити: його бачили з нею, і це заблизько від дому.

Він пробував поділитися з Лектером, та Лектер його зрадив.

І все одно йому хотілось поділитися. Поділитися з нею хоч трохи, так, щоб вона могла вижити.

34

– Я знаю, що справа в політиці, ти знаєш, що справа в політиці, але ти ж усе одно, по суті, цим і займаєшся, – сказав Ґрему Кроуфорд.

Був вечір, вони йшли повз торгових рядів Стейт-стрит до федерального штабу Чикаго.

– Зроби те, що завжди робиш: просто проведи кілька паралелей, а я сам закінчу.

Поліцейський департамент Чикаго запитав у відділу поведінкової психології ФБР детальний профіль жертв. Представники поліції сказали, що він потрібен їм для розташування додаткових патрульних нарядів на час повного місяця.

– Вони це роблять тільки для того, аби дупи прикрити, – сказав Кроуфорд, розмахуючи пачкою «тейтер тотс»108. – Усі жертви були заможними, тож їм треба виставляти патрулі в заможних кварталах. І вони знають, що виску не минути – з тих пір як спалахнув Фредді, адміністративні цабе борються за додаткові ресурси. Якщо патрулі кинуть на квартали, де живе верхівка середнього класу, а він подасться в Саут-Сайд109, то Боже поможи батькам міста. Але, якщо це станеться, вони зможуть перевести стрілки на клятих федералів. Я вже так і чую: «Це вони сказали так зробити. Вони говорили, що так треба».

– Не думаю, що є більше шансів на те, що він орудуватиме в Чикаго, ніж деінде, – сказав Ґрем. – Нема підстав так вважати. Чого дрочитися. А чому Блум не може скласти профіль? Він же консультант у поведінковій психології.

– Профіль потрібен не від Блума, а від нас. Перекидати провину на Блума їм невигідно. Окрім того, він і досі в лікарні. Мені дали вказівки. Хтось із Пагорба110 зателефонував у юстицію. Згори наказують, аби ми цим зайнялися. Просто зроби це, гаразд?

– Зроблю. Зрештою, це моя спеціальність.

– І я про те, – мовив Кроуфорд. – Просто роби, що робиш.

– Я б радше повернувся до Бірмінгема.

– Ні, – відказав Кроуфорд. – Ти мені тут потрібен.

На заході догорали залишки п’ятниці.

Лишалося десять днів.

35

– То ти розповіси мені, що це за «вилазка»? – спитала суботнього ранку Реба Макклейн у Доларгайда, коли вони вже десять хвилин їхали кудись у цілковитій мовчанці. Вона сподівалася на пікнік.

Фургон зупинився. Реба почула, як Доларгайд опускає вікно зі свого боку.

– Доларгайд, – мовив він. – Доктор Ворфілд мав попередити про мене.

– Так, сер. Покладіть оце, будь ласка, під двірник, коли вийдете з машини.

Вони повільно рушили вперед. Реба відчула легкий поворот дороги. У повітрі – дивні, важкі запахи. Десь просурмив слон.

– Зоопарк, – сказала вона. – Блискуче.

Вона б радше поїхала на пікнік. Але чорт із ним, і це згодиться.

– Хто такий доктор Ворфілд?

– Директор зоопарку.

– Твій друг?

– Ні. Тою плівкою ми зробили зоопарку послугу. Тепер вони хочуть віддячити.

– Як?

– Тобі дозволять торкнутися тигра.

– Дивина за дивиною!

– Ти коли-небудь бачила тигра?

Реба була рада, що він насмілився на це питання.

– Ні. Пам’ятаю пуму, ще з дитинства. У зоопарку в Ред-дір111 тільки вона й була. Гадаю, краще нам про це поговорити.

– Тигру лікують зуб. Його мають… приспати. Якщо забажаєш, то помацаєш його.

– Там буде натовп, люди чекатимуть?

– Ні. Ніякої публіки. Ворфілд, я і ще пара людей. Телебачення зайде, уже як ми підемо. Хочеш?

Дивна нагальність у питанні.

– От біса пухнастого, звісно хочу! Дякую… який чудовий сюрприз.

Фургон зупинився.

– Е-е, а як я знатиму, що він міцно спить?

– Полоскочи його. Як загиготить, тікай неоглядки.

Зайшовши до процедурної, Реба відчула під підошвами лінолеум. У кімнаті було прохолодно й лунко. Здалеку струменіло тепло.

Ритмічне човгання навантажених ніг, і Доларгайд відвів її вбік, поки вона відчула спиною стіни кута.

Тигр був тут, вона відчувала його запах.

Залунав голос:

– Тепер угору. Помалу. Униз. Докторе Ворфілд, можна ми лишимо під ним полотно?

– Так, оберніть подушку одним із тих зелених рушників і покладіть йому під голову. Я пошлю по вас Джона, коли ми закінчимо.

Кроки йдуть геть.

Реба чекала, поки Доларгайд щось їй скаже. Він мовчав.

– Він тут, – сказала вона.

– Його занесли десятеро чоловіків на полотні з лямками. Він великий. Десять футів112. Доктор Ворфілд слухає йому серце. Тепер зазирає під одну повіку. Ось він іде до нас.

Тіло приглушило звуки перед Ребою.

– Доктор Ворфілд, Реба Макклейн, – сказав Доларгайд.

Вона простягнула руку. Її потисла велика м’яка долоня.

– Дякую, що дозволили мені прийти, – сказала вона. – Це справжній подарунок.

– Радий, що ви змогли прийти. Розмаїтили мій день. Дуже вдячні за плівку, до речі.

Глибокий голос доктора Ворфілда видавав освіченого темношкірого чоловіка середнього віку. Певно, з Вірджинії.

– Маємо перечекати, аби пересвідчитись, що дихання й серцебиття чіткі й стабільні, а потім лікар Гасслер розпочне процедуру. Гасслер стоїть там, поправляє дзеркальце на голові. Між нами кажучи, він його носить тільки щоб перука не спала. Ходімо, познайомимось. Містере Доларгайд?

– Прошу.

Реба простягнула руку Доларгайду. Доторк трохи запізнився, був дуже легким. На щиколотках лишився піт з його долоні.

Доктор Ворфілд поклав її руку собі на лікоть, і вони повільно пішли вперед.

– Він міцно спить. Ви маєте якесь загальне уявлення?.. Я опишу стільки, скільки ви попросите, – сказав він і замовк, не певний, як краще висловитися.