Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 55)

– Звісно, але це коло позначає територію, куди він теоретично міг дістатися.

– Тож ти її звузив до Чикаго плюс усі міста всередині кола, включно з Мілуокі, Медісоном, Дебʼюком, Піорією, Сент-Луїсом, Індіанаполісом, Цинциннаті, Толедо й Детройтом – і це далеко не повний перелік.

– Ні, краще. Нам відомо, що він дуже швидко добув «Базікало». Імовірніше, що в понеділок уночі.

– Він це й у Чикаго міг зробити.

– Знаю, але поза межами міста існує небагато локацій, де «Базікало» можна дістати в понеділок уночі. Ось список від відділу розповсюдження «Базікала» – місця, куди газету доставляють літаками й вантажівками саме в ніч понеділка. Бачиш, у нас лишаються Мілуокі, Сент-Луїс, Цинциннаті, Індіанаполіс і Детройт. «Базікало» розповсюджується по аеропортах і десь дев’яноста газетних кіосках, що працюють двадцять чотири години на добу, це якщо не рахувати кіосків у Чикаго. Я їх перевіряю через наші місцеві офіси. Може, якийсь кіоскер запам’ятав дивного клієнта, що приходив у понеділок уночі.

– Може. Добрий хід, Джеку.

Ґрем, очевидно, міркував про щось інше.

Якби Ґрем був штатним агентом, то Кроуфорд пригрозив би йому довічною посадою на Алеутах. Натомість він сказав:

– Сьогодні по обіді мені телефонував брат. Розповів, що Моллі поїхала з його будинку.

– Ага.

– Сподіваюся, у безпечне місце?

Ґрем був певен, що Кроуфорд чудово знає, куди подалася Моллі.

– До бабусі й дідуся Віллі.

– Ну, вони будуть раді бачити малого.

Кроуфорд почекав. Ґрем не став нічого коментувати.

– Маю надію, що все гаразд?

– Я працюю, Джеку. Щодо цього можеш не хвилюватися. Та ні, слухай, просто їй там стало не по собі.

З-під стосу похоронних світлин Ґрем витягнув плаский конверт, перетягнутий стрічкою, і почав розв’язувати вузол.

– Що це?

– Це від Байрона Меткафа, юриста Джекобі. Переслав Браян Зеллер. Усе окей.

– Стривай, дай я подивлюся.

Кроуфорд крутив у своїх волохатих пальцях конверт, поки не знайшов марку й підпис «С. Ф. “Semper Fidelis”107 Ейнсворт» – голова відділу вибухівки ФБР, який засвідчував, що конверт пропустили крізь флуороскоп.

– Завжди перевіряй. Завжди перевіряй.

– Я завжди перевіряю, Джеку.

– Це тобі Честер приніс?

– Так.

– Перед тим як віддати, він показав тобі марку?

– Перевірив і показав.

Ґрем перерізав стрічку.

– Це копії всіх документів щодо судового затвердження заповіту й претензій на нерухомість Джекобі. Я попросив Меткафа їх надіслати, аби ми могли порівняти їх із документами Лідсів, коли отримаємо.

– Цим займається наш юрист.

– Це потрібно мені. Я не знаю Джекобі. Вони нещодавно переїхали в місто. Я прибув до Бірмінгема через місяць, і їхні речі позникали. Лідсів я відчуваю. Джекобі – ні. Я маю їх пізнати. Хочу поговорити з людьми, з якими вони приятелювали в Детройті, хочу провести ще пару днів у Бірмінгемі.

– Ти мені тут потрібен.

– Послухай, Лаундза він викрав чисто щоб познущатися. Ми зробили так, аби він розізлився на Лаундза. Єдиний зв’язок із Лаундзом створили ми самі. У справі Лаундза дуже мало наявних речдоків, і з ними розбирається поліція. Лаундз для нього – прикрість і докука, а от Лідси й Джекобі – саме те, що йому потрібно. Ми мусимо виявити між ними зв’язок. Якщо ми колись його піймаємо, то саме таким чином.

– Тож ти маєш документи Джекобі, – сказав Кроуфорд. – Що ти в них шукаєш? Яку зачіпку?

– Будь-яку, чорт забирай. Наразі, Джеку, міркую в медичному напрямку.

Ґрем витягнув із конверта форму від Служби внутрішнього оподаткування.

– Лаундз був у інвалідному візку. Медицина. За шість тижнів до вбивства у Валері Лідс була операція – пам’ятаєш із її щоденника? Маленька кіста в грудях. Знову медицина. Я шукаю, чи була якась операція в місіс Джекобі.

– Не пригадую ніякої операції у звіті про її розтин.

– Так, але цієї інформації могло й не бути. Її медичну картку передали з Детройта до Бірмінгема. Дорогою щось могло загубитися. Якщо їй робили операцію, то про це мав лишитися медичний висновок чи, може, заява на виплату страхування.

– Гадаєш, це якийсь мандрівний санітар? Який працював в обох містах – Детройті чи Бірмінгемі й Атланті?

– Якщо ти побував у божевільні, то мав нагоду завчити порядок і процедури. Можна вдати з себе санітара, отримати таку роботу після виходу з лікарні, – сказав Ґрем.

– Ти пообідати не хочеш?

– Пізніше. Я тупію, як поїм.

Виходячи з зали, Кроуфорд озирнувся з темного дверного прорізу на Ґрема. До видовища йому було байдуже. Лампи тільки поглиблювали западини на обличчі Ґрема, поки той вивчав жертв, що дивилися на нього з фотографій. У залі пахло відчаєм.

Чи не буде краще для справи, щоб Ґрем знов узявся за пошук на вулицях? Кроуфорд не міг дозволити, аби він спалив себе тут ні за що. А як за щось?

Чудові керівні інстинкти Кроуфорда не піддавалися жалю. Інстинкти підказали йому дати Ґрему спокій.

33

До десятої вечора Доларгайд напрацювався з гантелями й штангами мало не до знемоги, передивився свої фільми й спробував себе задовольнити. І попри все, йому було неспокійно.

Збурення, мов холодний медальйон, билось об груди, коли він думав про Ребу Макклейн. Йому не варто було думати про Ребу Макклейн.

Він витягнувся на релакс-кріслі, м’язи торса набубнявіли, шкіра розчервонілася від тренування. Доларгайд увімкнув телевізійні новини, аби побачити, як поліція просувається з Фредді Лаундзом.

Вілл Ґрем стояв біля домовини, хор завивав свої гімни. Ґрем був сухорлявий. Зламати йому спину буде легко. Це краще, ніж убити. Зламати спину й викрутити, для певності. Хай котиться до наступного розслідування на візку.

Можна не поспішати. Нехай Ґрем смакує страх.

Тепер Доларгайд постійно усвідомлював тихе відчуття своєї могутності.

Чиказький поліцейський департамент здійняв на прес-конференції трохи шуму. Поза галасливим запевненнями в тому, як наполегливо вони працюють, ховалася суть: у справі Фредді прогресу нема. Серед команди, що стояла за мікрофонами, був і Джек Кроуфорд. Доларгайд упізнав його з фотографій у «Базікалі».

Прес-секретар «Базікала» з двома тілоохоронцями обабіч себе заявив: «Через цей дикунський, безглуздий вчинок голос “Базікала” звучатиме тільки голосніше».

Доларгайд гмикнув. Може, й так. Але Фредді точно заткнувся.

Тепер читачі й глядачі називали його Драконом. Його вчинки – «тим, що поліція колись називала “вбивствами Зубного ельфа”».

Явний прогрес.

Лишилися тільки місцеві новини. Якийсь мугир із випнутою нижньою щелепою робив репортаж із зоопарку. Очевидно, його туди послали лише тому, щоб в офісі не бачити.

Доларгайд потягнувсь був за дистанційним пультом, коли побачив на екрані чоловіка, з яким усього кілька годин тому говорив телефоном: директор зоопарку доктор Френк Ворфілд. Він дуже зрадів плівці, яку запропонував йому Доларгайд.

Доктор Ворфілд і стоматолог працювали з тигром, у якого був зламаний зуб. Доларгайд хотів подивитися на тигра, але тварину затуляв репортер. Зрештою, новинар посунувся.

Відкинувшись на спинку крісла, позираючи поверх свого власного могутнього торса на екран, Доларгайд побачив величезного тигра, який розпростерся без тями на міцній робочій лаві.

Сьогодні вони підготували зуб. За кілька днів на пульпу поставлять захисну накладку, як повідомило вайло.

Доларгайд дивився, як вони спокійно порпаються між щелепами жаского смугастого тигрового лику.