Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 59)

Великий палець судомно клацає по кнопці.

Тепер ти мене бачиш, так

Ось так ти почуваєшся, як мене бачиш, так

Відчуваєш це? так

Реба розстебнула йому штани.

Доларгайда проштрикує страх: у нього ще ніколи не було ерекції в присутності живої жінки. Він Дракон і не має боятися.

Його вивільняють жваві пальці.

ОХ.

Тепер ти відчуваєш мене? так

Відчуваєш це так

Відчуваєш я знаю так

Твоє серце гучно калатає так

Треба тримати руки подалі від шиї Реби. Тримати якомога далі. Жінки бачили їх двох у фургоні. Його рука стискає підлокітник дивана. Пальці протикають оббивку.

Твоє серце гучно калатає так

І тепер тріпотить

Тепер воно тріпотить

Намагається вирватись так

Тепер воно швидке й легке, швидше й легше, і

Зникло

О, воно зникло

Реба кладе голову йому на стегно та обертає до нього блискучу щоку. Запускає йому під сорочку руку й зігріває теплом його груди.

– Сподіваюсь, я тебе не дуже шокувала, – сказала вона.

Але Доларгайда шокував саме звук її живого голосу, і він став обмацувати її рукою, аби перевірити, чи б’ється серце, і воно билося. Вона ніжно обхопила руку в себе на грудях.

– Боже мій, ти ще не все, так?

Жива жінка. Як дивно. Сповнений сили, своєї чи Драконової, він вільно підняв її з дивана. Вона нічого не важила, і нести її було набагато легше, ніж мляве тіло. Тільки не нагору. Тільки не нагору. Уже треба поспішати. Хоч кудись. Швидше. Бабусине ліжко, під ними ковзає сатинове покривало.

– Ой, зажди, я їх зніму. Ох, порвалися. Байдуже. Давай. Господи Боже, чоловіче. Як до-о-о-обре. Прошу, не притискай мене долі, дай-но я до тебе піднімуся й сама все візьму.

З Ребою, своєю єдиною живою жінкою, він потрапив у єдину мильну бульбашку часу. Він уперше відчув, що все правильно: він вивільняє власне життя, повз смерть посилає самого себе в зоряну пітьму, подалі від цієї планети болю, рухається гармонійними відстанями до миру й надії на спочинок.

Лежачи поруч із нею в темряві, він поклав на неї руку й ніжно стулив її, закрив вихід назовні. Уві сні Доларгайд, проклятий убивця одинадцяти людей, знову й знов прислухався до її серця.

О´брази. Барокові перлини117, що летять крізь привітну темряву. Той самий пістолет, яким він стріляв у місяць. Великий феєрверк, що він бачив у Гонконзі, під назвою «Дракон сіє свої перлини».

Дракон.

Доларгайд почувався приголомшеним, розколотим. І всю цю довгу ніч, лежачи біля неї, він прислухався до самого себе – того, що мав спускатися сходами в кімоно.

Раз уночі вона заворушилась, спросонку почала шукати склянку на нічному столику. У знайденій склянці заторохтіли бабусині зуби.

Доларгайд приніс їй води. Реба обійняла його в пітьмі. Коли вона знову заснула, він прийняв її руку зі свого великого татуювання й поклав собі на обличчя.

Над ранок він уже міцно спав.

Реба Макклейн прокинулася о дев’ятій і почула його розмірене дихання. Ліниво потяглася на широкому ліжку. Доларгайд не поворухнувся. Вона подумки повторила план будинку, чергування килимів і голої підлоги, напрямок, у якому цокав годинник. Коли все пригадала, то тихо підвелася й пішла шукати ванну.

Вона довго приймала душ, повернулася, а Доларгайд так само спав. На підлозі валялися порвані трусики. Реба намацала їх ногою і запхала в сумочку. Натягнула через голову бавовняну сукню, підібрала тростину й пішла надвір.

Він розповів їй, що подвір’я велике й рівне, оточене недоглянутим живоплотом, проте спершу Реба поводилася сторожко.

Ранковий вітер був прохолодним, сонце – теплим. Вона стояла у подвір’ї й дозволяла вітру пропускати сухі плоди бузини крізь її пальці. Вітер забирався в згортки її тіла, свіжі після душу. Реба підняла до нього руки, і вітер похолодив під грудьми, руками, між ногами. Поруч пролетіли бджоли. Вона їх не боялася, тож і вони її не чіпали.

Доларгайд прокинувся і якусь мить не міг дійти до тями, бо перебував не в себе нагорі. Жовті очі широко розчахнулись – він згадав. По-совиному повернув голову до другої подушки. Нікого.

Чи блукає вона будинком? На що вона може натрапити? Або чи сталося щось уночі? Після чого доведеться прибирати. Його запідозрять. Певно, доведеться тікати.

Він зазирнув у ванну кімнату, на кухню. У підвал, де стояв другий інвалідний візок. Горішній поверх. Йому не хотілося йти нагору. Але подивитися треба. Татуювання вигиналося, поки він здіймався сходами. Дракон на картині в спальні палив його поглядом. Доларгайд не міг лишатися в одній кімнаті з Драконом.

З вікна на другому поверсі він помітив у подвір’ї Ребу.

– ФРЕНСІСЕ.

Він знав, що голос лунає з його кімнати. Він знав, що це голос Дракона. Ця нова двоїстість із Драконом дезорієнтувала його. Уперше він відчув це роздвоєння, коли поклав руку на серце Реби.

Раніше Дракон ніколи до нього не говорив. І це було страшно.

– ФРЕНСІСЕ, ЙДИ СЮДИ.

Він спробував заглушити голос, що кликав і кликав його, поки він біг униз сходами.

Що вона могла знайти? У склянці торохтіли бабусині зуби, але він відставив їх подалі, коли приніс Ребі води. Побачити вона нічого не могла.

Запис із Фредді. Касета стояла в диктофоні у вітальні. Він перевірив. Плівку було перемотано на початок. Доларгайд не пам’ятав, чи перемотував її після того, як програв цей запис телефоном «Базікалу».

Їй не можна повертатися до будинку. Він не знав, що може статися в будинку. На неї може чекати сюрприз. Може зійти Дракон. Він знав, як легко порветься її плоть.

Жінки бачили, як вона сідає до нього у фургон. Ворфілд згадає, що вони були разом. Доларгайд поспіхом одягнувся.

Реба Макклейн торкнулася прохолодної кори дерева з тінистого боку, потім – із сонячного і пішла далі подвір’ям. Вона завжди могла визначити своє місцеперебування за сонячним теплом і гулом від кондиціонеру у вікні. Навігація, наука її життя, тут легко давалася. Вона завертала й завертала, пробігаючи руками по здичавілих заростях і квітах.

Хмара затулила сонце, і Реба зупинилася, не знаючи, у якому напрямку рухатись. Вона прислухалась до шуму кондиціонера. Кондиціонер не працював. На мить їй стало не по собі, та потім вона плеснула в долоні й почула луну від будинку. Реба відкинула скельце на годиннику й намацала час. Скоро доведеться будити Ді. Їй треба було їхати додому.

Стукнули вхідні двері.

– Доброго ранку, – сказала Реба.

Дзеленчали ключі – він ішов до неї моріжком.

Він обережно наблизився до неї, наче вітер від його приходу міг збити її з ніг, і побачив, що вона його не боїться.

Вона не бентежилась і не соромилась від того, що вони зробили вночі. Вона не злилася. Не тікала від нього й не погрожувала. Доларгайд подумав, що це, певно, тому, що вона не бачила його статевих органів.

Реба обійняла його й поклала голову на міцні груди. Серце Доларгайда калатало.

Він спромігся побажати їй доброго ранку.

– Я чарівно провела час, Ді.

«Невже? Що треба відповідати в таких випадках?»

– Добре. Я теж.

«Наче так. А тепер забери її звідси».

– Але зараз мені треба повертатися додому, – казала вона. – Сестра заїде по мене на ланч. Можеш поїхати з нами, якщо хочеш.