Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 60)

– Мені треба на фабрику, – відповів він, по ходу коригуючи готову брехню.

– Я візьму сумочку.

«О ні».

– Я візьму.

Практично сліпий до своїх справжніх почуттів, не в змозі висловити їх – так само як шрами не можуть зашарітися, – Доларгайд не розумів, що сталося між ним і Ребою Макклейн і чому. Він був збентежений, нашорошений від нового страху – бути з кимось Удвох.

Вона загрожувала йому і не загрожувала.

Справа була в цих надзвичайних живих рухах, із якими вона приймала його в бабусиному ліжку.

Часто Доларгайд не розумів, що відчував, доки не починав діяти. Він не знав, що відчуває до Реби Макклейн.

Дорогою до її будинку трапився прикрий інцидент, який його трохи просвітив.

Одразу після з’їзду на бульвар Ліндберг із автомагістралі 70 Доларгайд звернув на заправку Servco Supreme, щоб залити оливу.

Оператор був дебелим похмурим чоловіком, що дихав мускателем. Він скривився, коли Доларгайд попросив його перевірити оливу.

Фургону бракувало кварти. Оператор встромив у каністру металеву насадку й засунув її носиком у двигун.

Доларгайд вийшов назовні, щоб розплатитися.

Оператор, здавалося, надто жваво протирав вітрове скло – вітрове скло з пасажирського боку. Усе тер і тер.

Реба Макклейн сиділа у високому одномісному сидінні, схрестивши ноги. Спідниця задерлася трохи вище колін. Між сидіннями лежала її біла тростина.

Оператор знов узявся за вітрове скло. Він зазирав Ребі під сукню.

Доларгайд підняв погляд від гаманця й спіймав його за цим. Потягнувся через опущену шибку фургона й на повну швидкість увімкнув двірники, які вдарили оператору по пальцях.

– Ей, обережно там.

Оператор заходився виймати каністру з моторного відсіку. Він знав, що піймався, і хитро посміхався, поки Доларгайд не обійшов фургон до нього.

– Сучий ти сину.

Побіжні «с».

– Чого ти, в біса, завівся?

Оператор був приблизно однаковим на зріст і вагу з Доларгайдом, але м’язову масу мав у рази меншу. Вставні зуби в нього з’явилися зарано, і він їх не доглядав. Доларгайду стало гидко від зеленого нальоту.

– Що в тебе з зубами? – м’яко поцікавився він.

– А тобі що до цього?

– Повиривав заради свого хлопця, хрін зогнилий?

Доларгайд стояв надто близько.

– Відійди від мене, чорт забирай.

Тихо:

– Свиня. Ідіот. Покидьок. Дурень.

Помахом однієї руки Доларгайд штовхнув його на фургон. Оливна каністра з наконечником заторохкотіла по асфальту.

Доларгайд підняв каністру.

– Не біжи. Я все одно тебе піймаю.

Він дістав із каністри наконечник і поглянув на гостре жало.

Оператор зблід. В обличчі Доларгайда було щось таке, чого він ніколи й ніде до цього не бачив.

На одну почервонілу мить Доларгайд побачив, як наконечник входить у груди чоловіка й випускає кров із серця. Потім побачив у вітровому склі обличчя Реби. Вона хитала головою, щось говорила. Вона намагалася знайти ручку, щоб опустити шибку.

– Тобі колись ламали кістки, сракоокий?

Оператор хутко захитав головою.

– Слухайте, я не хотів нікого образити. Богом клянуся.

Доларгайд підніс кривулястий металевий наконечник до обличчя чоловіка. Тримав його обома руками, і м’язи на грудях напнулися, коли він зігнув його навпіл. Відтягнув пояс чоловікові та вкинув наконечник йому в штани.

– Тримай свої свинячі очі при собі.

Доларгайд засунув у нагрудну кишеню оператора гроші за пальне.

– А тепер біжи, – додав він. – Але я будь-якої миті можу тебе піймати.

36

Плівка прийшла в суботу в маленькому пакунку, адресованому Віллу Ґрему, штаб-квартира ФБР, Вашингтон. Її відправили в Чикаго того ж дня, коли помер Лаундз.

У лабораторії та відділі латентних відбитків не знайшли нічого корисного як на корпусі касети, так і на обгортці.

Копію запису відправили в Чикаго з пообідньою поштою. Уже під вечір спецагент Честер приніс його Ґрему в кімнату для присяжних. До пакунку прикладалася записка від Ллойда Баумана:

«Голосовий відбиток підтвердив, що це Лаундз. Очевидно, що він говорить під диктовку. Касета нова, випущена протягом останніх трьох місяців і до того не використовувалась. Поведінкова психологія працює над змістом. Доктору Блуму теж варто її послухати, коли одужає, – щодо цього сам вирішуй.

Ясна річ, що вбивця намагається вибити тебе з колії.

Як на мене, на записі він це не раз робитиме».

Сухі слова підтримки й заохочення, прийняті з удячністю.

Ґрем знав, що мусить прослухати запис. Він почекав, поки піде Честер.

Йому не хотілося зачинятися в кімнаті для присяжних із цією плівкою. Порожня зала судових засідань ліпша – крізь високі вікна там пробивалося хоч трохи сонця. У залі побувала прибиральниця, і в променях досі кружляв пил.

Диктофон був маленький і сірий. Ґрем виклав його на стіл для нарад і натиснув кнопку.

Монотонний голос техніка: «Справа номер 426238, об’єкт 814, з биркою та записом у журналі реєстрації, магнітофонна касета. Це дублікат запису».

Зміна якості звуку.

Ґрем обома руками вхопився за поруччя біля лав присяжних.

Фредді Лаундз звучав утомлено й налякано:

«Мені випала велика честь. Я побачив… Я побачив із дивуванням… дивуванням і побожним трепетом… побожним трепетом… силу Великого червоного дракона».

Оригінальний запис було зроблено короткими уривками. Апарат щоразу реєстрував клацання клавіші «стоп». Ґрем побачив палець, що натискав на клавішу. Палець Дракона.

«Я збрехав про нього. Усе, що я написав, – це брехня від Вілла Ґрема. Він змусив мене написати. Я… Я хулив Дракона. І попри те… Дракон милосердний. Тепер я хочу йому служити. Він… допоміг мені зрозуміти… Його Велич, і я складатиму йому хвалу. Газети, коли ви це будете друкувати, завжди пишіть “Він” із великої “В”.

Він знає, що ти змусив мене брехати, Вілле Ґрем. І оскільки мене зневолили до брехні, Він буде… буде милосерднішим до мене, ніж до тебе, Вілле Ґрем.

Простягни руки за спину, Вілле Ґрем… і намацай маленькі… виступи нагорі свого тазу. Намацай хребет, що пролягає між ними… саме в цій точці… Дракон і зламає тобі хребет».

Ґрем тримав руки на поруччі. Та чорта з два я буду мацати. Невже Дракон не знав наукової назви здухвинної кістки або ж просто вирішив її не використовувати?

«У тебе є… багато причин для страху. З… з моїх власних уст ти дізнаєшся ще кілька».