Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 67)
У випадку Фрідмана доступ до інформації дуже ретельно конвертується у прийнятний компроміс стосовно будь-якого політичного питання. Фрідманова позиція щодо війни в Іраку була ницою. Він не просто побіг туди, куди всі побігли, а навіть, невдало повороживши на кавовій гущі, трохи зашвидко рвонув у антифранцузький, анти-європейський бік. Саме він заявив у своїй колонці, що Францію треба вилучити з Ради Безпеки ООН, бо та мала нахабство суперечити Сполученим Штатам у такому важливому питанні.
Журналісти-розслідувачі, як-от Марк Даннер чи Сімур Герш із «The New Yorker», слідували іншій традиції. Єдине їхнє завдання — з’ясувати, який бруд ховається під лискучою поверхнею політичних рішень і заяв. Аби показати, що відбувалося в першій декаді цього століття, усю основну роботу виконали не інтелектуали, не популярні журналісти і, звісно, не оглядачі, а саме ті, хто порпається в бруді: хай то стосується зброї масового знищення, брехні про ядерний матеріал в Іраку чи тортур.
Крайній випадок протилежного — Джудіт Міллер, яка «героїчно» легітимізувала заяву про іракську зброю масового знищення, хоча інформатор, Ахмад Чалабі, не лише очевидно був особисто зацікавлений у зміні режиму в Іраку, а й потім виявився агентом іранських таємних служб.
Востаннє я бачив Джуді Міллер на такій собі вечері-дискусії в лонг-айлендському Гемптонсі десь у середині 2002 року. Там були Джордж Сорос, знані журналісти, ще кілька публічних осіб. Я говорив про Ірак, тоді ще тільки починалася підготовка до війни. Джуді Міллер украй презирливо й категорично вказала мені на місце. Вона була експерткою, а я — лише балакучим науковцем. Оскільки щойно Джордж Сорос сказав приблизно те саме, що і я, нападка саме на мене була особливо промовистою. Але ж не годиться в Гемптонсі кидатись на Джорджа Сороса: невідомо, коли тобі знадобляться гроші! Тоді розмова перейшла на особистості, я спробував відповісти, кілька людей підвелися і сказали щось на кшталт: «Ти хто такий, щоб не погоджуватися з Джудіт Міллер?». Вона має авторитет, джерела-інсайдери, вона в курсі. Повторилася згадана вище розмова у Чарлі Роуза — хіба що не так стримано, адже без мікрофонів.
Єдина людина, яка підійшла до мене після тієї гемптонської вечері і сказала, що я маю рацію, а Міллер загрозливо помиляється, — Жан-Марі Ґеєнно, голова миротворчого департаменту ООН. Його слова: «Запевняю вас, усе, що ви сказали, — правда, а все, що сказала вона, — лінія Вашингтона, пропущена через фільтр послужливої журналістики». По-справжньому непокоїло те, що на тій вечері зібралися впливові люди: вище керівництво «The New York Times», провідні продюсери із громадського телебачення й інші, — і ніхто не відважився мене підтримати. Міллер у ті дні була поза критикою. Аж раптом усе це завалилось, і вже ніхто не хотів з нею розмовляти.
Гадаю, проблема в тому, що неможливо видобути правду з владців, коли сам у цю правду не віриш. Мені здається, Іраку було б важко стати чимсь на кшталт глобальної справи Дрейфуса зокрема тому, що американців мало цікавила правда як така.
Це частина прикрої розплати за 1960-ті: втрата віри у правду як достатню протидію брехні. Замало сказати «вона каже неправду», треба казати, що вона бреше, бо пов’язана з виробником зброї. Або вона бреше через політичні зв’язки із сіоністським лобі, або бреше, тому що має прихований далекоглядний план. Словом, її біда не в тому, що вона бреше: усі брешуть. Її біда в тому, що в неї хибна мотивація.
Нині потрібна неабияка моральна впевненість у собі, щоб сказати, як казали ще недавно, у часи Вотерґейту: такий-то — поганий політик, тому що він бреше. Не тому, що бреше на користь мілітаристського лобі, ізраїльського лобі, збройного лобі чи якого там іще, а просто тому, що бреше. А якщо сьогодні отак відстоювати чесність, на тебе подивляться великими очима. Ми всі брешемо, вони всі брешуть, твердить ця логіка. Питання одне: це твій брехун чи мій?
Історичним тлом для такої тривожної втрати моральної впевненості, думаю, не в останню чергу слугував крах старої лівиці з усіма її промахами й подальше переважання поступливої культурної лівиці. Американські ліберали не зовсім упевнені, на що спираються, коли кажуть, що чогось не схвалюють. Питання добра і зла для нас простіші, якщо явно стосуються іншого часу (чи місця). Легко сказати, що нам не подобається кидання відьом у річки чи що ми не любимо Гестапо. Але нам не завжди зрозуміло, як висловитися проти, скажімо, кліторектомії у Східній Африці: ми боїмося образити чиюсь культуру. Це дає величезну перевагу людям (зазвичай правих поглядів, хоча не завжди), які — значно безцеремонніше — точно впевнені, що добре, а що погано, що фальшиве, а що справжнє. Проблема моральної невпевненості підкосила два покоління лібералів.
Цим питанням мучився Ісая Берлін, але там була чітка відповідь. Берлін, власне, був моральним реалістом — просто не був моральним редукціоністом. Він вважав, що всі ці моральні сумніви цілком реальні, а трагедія морального життя в тому, що вони несумірні та їх неможливо звести до єдиного, засадничого морального добра. Однак він був переконаний, що всі вони є, на них варто зважати як на людські цінності, хай зрештою і не-узгоджувані.
Однак у Берліна є ще одна доречна думка, що стосується не морального релятивізму, а знання. Берлін написав есей про політичне судження, де він ходить колами, а тоді пробує визначити, що ж воно таке і чим воно не є. На ті роки (1950–1960-ті) такі питання вже канули в забуття. Для Берліна політичне судження передбачало відчуття дійсності: здатність винюхати істину у світі умисної омани.
Це вже ширший контекст, куди й Берлін активно доклався, — проблема політичного мислення. Ми вважаємо, ніби знаємо, що таке політична теорія, політична думка, політична філософія, але насправді це все дуже тонка перехідна територія між етикою чи філософією, з одного боку, і політикою чи навіть політичним курсом — з іншого.
Тому в американській академічній науці політика — це просто те, що відбувається, коли люди беруться до державних справ. Тобі залишається її вивчати, але не брати в ній участі. Якщо доводиться брати участь, ти застосовуєш до неї зарозуміло-зневажливе означення «нормативного» політичного мислення, що натякає, ніби ти нишком накидаєш на предмет досліджень власні погляди. Діяльність, яку ти щойно назвав «судженням», насправді доволі тонка: вона вимагає встановити певні правила стосовно можливого застосування понять, які ми використовуємо для розуміння державних справ.
Тож легко показати, що політики непослідовні та не сягають високих ідеалів. Але лишається відкритим питання: що люди мають робити в політиці, щоб відповідати вимогам системи норм, моральної послідовності, правдивості чи чого там іще. Це територія політичної думки. І, як казав Джон Данн, це непросто.
Будь-яке політичне рішення слід аналізувати за допомогою трьох питань. Перше — консеквенціалістське: чи ми впевнені, що результати вибору не є небезпечними — або безпосередньо, або як приклади й прецеденти? Навіть якби з перспективи Буша війна в Іраку мала чудові результати, усе одно — з погляду консеквенціалістського — вона могла бути паршивою ідеєю, що заохочує до таких дій інших, які можуть не впоратись і спричинити жахливі наслідки. Тож сам факт, що війна успішна, не був би виправданням.
Друге — критерій реаліста: яка нам із цього користь? Це неодмінна складова всякого політичного рішення, адже політика, зрештою, полягає в урядуванні й досяганні результатів — імовірно, в інтересах тих, хто чинить дію. Однак тонку межу між політичним реалізмом і моральним цинізмом легко переступити, і тоді згодом доведеться поплатитися спотвореним суспільним простором.
Нарешті, третє питання: чи це хороший, чи правильний, чи справедливий вибір — без огляду на обидва попередні питання? Наша нинішня неспроможність одночасно враховувати всі три критерії (але окремо) свідчить про великий провал політичного мислення.
Не відходячи від прикладу війни в Іраку: боюся, є засаднича проблема, через яку людям складно застосовувати якийсь із цих трьох критеріїв, що вже казати про всі три. І ця проблема — неповага до політичної думки, чи й просто до логіки.
Я поясню: якщо ми хочемо зробити Ірак демократичним, невже ми очікуємо, що іракці проголосують за нашу необмежену окупацію своєї країни? Чи, може, ми очікуємо, що вони проголосують за надання нам доступу до своїх нафтових ресурсів? Якщо Ірак — секулярна держава, чи треба нападати на нього в рамках кампанії проти релігійного тероризму? Такі елементарні міркування, які не вимагають особливої обізнаності з деталями, наче й зовсім не звучали у громадському обговоренні.
На мій погляд, неспроможність мислити логічно пов’язана з ідеологією. Згадаймо комуністичних інтелектуалів і реформаторів 1960-х років. Їхня нездатність осягнути масштаб комуністичної катастрофи значною мірою ідеологічно зумовлена. Ці люди, сліпі до суперечностей того, що вони вважали «реформою» економіки, не були ні дурними, ні нечесними у своїх діях. Але їхнє логічне мислення було підпорядковане догматичним фундаментальним принципам.