Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 66)

Хіба ж не це найбільше наснажує? Чи моральний тягар інтелектуалів у тому й полягає, що нас не надихнеш?

Ну, знаєш, у Кассандри нічогенька репутація. Не найгірший варіант — полягти в боротьбі як остання людина, яка каже гірку правду.

Ми пам’ятаємо Кассандру, але ніхто не пам’ятає, якою була її гірка правда.

Слушно. Гірка правда звично й найчастіше полягає в тому, що тебе обманюють. Роль інтелектуала — вивести правду на світло, а тоді пояснити, чому саме це є правдою. Роль журналіста-розслідувача — вивести правду на світло; роль інтелектуала — пояснити, що пішло не так, поки правда була прихованою. Думаю, сприймати інтелектуалів як натхненників небезпечно, бо ми знову проситимемо в них гранд-наративів чи великих моральних трюїзмів. Що більший трюїзм і що грандіозніший наратив, то виразніше ті інтелектуали скидатимуться на натхненників, яких ми гадано потребуємо. А цього нам, думаю, не треба.

Чому війна в Іраку не стала чимсь на кшталт глобальної справи Дрейфуса? Чи бодай американської?

Із Дрейфусом усе було просто: питання правди і брехні. З війною в Іраку не зовсім так. Щоб арґументовано проти неї виступати, треба звертатися до деяких, так би мовити, умовних міркувань: про слушність прецедентів; про те, як нерозважливо порушувати право, коли не хочеш, щоб інші його порушували; про передбачувану малоймовірність хоч якихось із заявлених добрих наслідків. Усе це чудові арґументи, але вони виходять за межі простої етики чи суто фактичних питань.

Як на мене, є одне етичне питання, що цілком очевидно постало не із дрейфусарських, а з нюрнберзьких міркувань. Згідно з прикладною етикою міжнародних відносин, починати війну превентивно, без провокації, коли доступні інші стратегії, — це справді вельми, вельми нерозважливо для демократичної країни. Це підважує не лише зразковість демократичних країн — без якої вони не можуть повчати диктатури, — а й саму внутрішню суть демократії.

Думаю, в аналогії зі справою Дрейфуса визначальний той факт, що, готуючись до війни, Американська держава поширювала різноманітну брехню. Наприклад, про те, що влада Іраку якось причетна до атак 11 вересня, і про те, що Ірак стояв на порозі створення ядерної зброї. То була неправда, використана цілком свідомо, аби довести народ до стану готовності до війни.

Коли демократична країна розв’язує війну, спершу їй треба викликати воєнний психоз, а це — ризик спотворити цінності демократії. Ти мусиш брехати, перебільшувати, перекручувати і так далі.

У XX столітті Америка воювала майже без втрат — порівняно із втратами інших. У Сталінградській битві загинуло більше солдатів Червоної армії, ніж американських солдатів і цивільного населення у всіх війнах XX століття. Американцям важко зрозуміти, що означає війна, тому політичному очільникові Сполучених Штатів напрочуд легко звести цей народ на манівці й підштовхнути демократичну країну до війни.

Пригадую — то було у квітні 2003 року, — як пізно ввечері клацав канали й натрапив на твій виступ. Ти дуже спокійно казав цілковито слушні речі: що наше виправдання вторгнення в Ірак можна було б використати для виправдання будь-якої війни. У мене виникло дивне відчуття, що цей твій виступ унікальний, адже і за темпераментом, і за змістом він відрізнявся від того, що в той час робили всі решта. Тоді втрутився Девід Брукс[56] і заперечив, мовляв, є така річ, яка називається «дійсність», і політична верхівка реагує на неї, а не шукає бездоганної логіки. Звісно, тодішня «дійсність», про яку він казав, гадана загроза від Іраку, була цілком штучною, а Брукс допомагав її конструювати. Тож згадка про твою спокійну розсудливість може здатися компліментом...

Так і сприйматиму.

...але я хотів запитати, як сталося, що тоді все пішло не так. Бо якщо й був момент, коли інтелектуали мали писати «J’accuse», щосили пробиватися до ширших груп людей, за потреби відточувати свої думки і вибирати відповідні інформаційні канали, то цей момент був у квітні 2003 року, коли Сполучені Штати влізли в те болото, яке зрештою означило ціле століття, ба більше — можливо, воно позбавило Америку століття, яке мало бути американським. Ти якоюсь мірою бачив це зсередини: чи могло все скластися інакше?

Пригадую кілька суперечок.

Одна була напередодні війни, коли дехто з нас порушував питання, чи необхідно й мудро вести превентивну війну. Мій співрозмовник у телепрограмі раз у раз питав: але ж ви, звісно, довіряєте Дональдові Рамсфелду? Він має стільки досвіду, ви ж не хочете сказати, що краще за Рамсфелда розумієтеся на національній безпеці? Пригадую, я думав, що надзвичайно небезпечно так мислити. Це звернення до гаданого авторитета. Міністр оборони мусить знати краще, бо він тут головний. А весь сенс залучення критичного інтелекту — в тому, щоб ствердити протилежне: якщо хтось головний, ми всі зобов’язані особливо вимогливо до нього прискіпуватись, а не відступати, бо «татко краще знає».

Ті настрої викликали тривогу: «вони знають краще, бо вони експерти, керівники, великі цабе, серйозні дядьки, вони реалісти і володіють закритою інформацією, а що можемо знати ми, нерішучі моралісти?». Попахує тоталітаризмом.

А щодо Девіда Брукса я згадав інший момент в іншій нашій розмові, у програмі Чарлі Роуза. Ми обговорювали, що ООН могла би зробити для розв’язання кризи в Іраку, аби не полишати все на розсуд Америки. Брукс гладенько доводив, що ООН ні на що не здатна й годі чекати від неї рішучих дій. Мовляв, дивіться, вона нічого не змогла вдіяти на Балканах. Тоді я доволі докладно розповів про розв’язання кризи в Косові, особливо про роль міжнародних організацій: я стверджував, що у критичних ситуаціях міжнародні структури на щось та й здатні — саме тому, що вони міжнародні структури. Я очікував, що Брукс заперечить: а як же це, це і це? Натомість він просто сказав: ну, про це я нічого не знаю. І змінив тему.

Пам’ятаю, я подумав: ти прийшов на телебачення, виступав ех cathedra проти самої ідеї міжнародного розв’язання політичних криз у критичних точках, обґрунтовував, що Америка має чинити по-своєму, бо ніхто інший на це не здатен; а коли тебе притиснули, ти кажеш: ну, взагалі-то я не знаю, про що говорю. Ось він — публічний інтелектуал, який зайняв не лише відчутну частину телеефіру, а й передовиці найвпливовіших газет англомовного світу: і він нічого не знає.

Реймон Арон вікопомно критикував покоління сартрівських інтелектуалів, які нічого не знали про речі, що їх обговорювали, — але вони бодай знали про інші речі. Такі, як Брукс, не знають буквально нічого. У ті бентежні місяці я бачив поєднання страхітливої мовчазної згоди з владою і звичайного невігластва, дурного і старорежимного, яке вдає із себе якісь міркування. За таких обставин вдалося з мінімальним спротивом протиснути злочинні політичні рішення через публічний простір.

Однак пам’ятаймо, що люди, які все-таки щось знали, просто скорилися. Маю на думці Майкла Іґнатьєва, Девіда Ремніка, Леона Візелтіра, Майкла Волцера. Замість ставити питання, вони всі поводилися так, ніби єдина функція інтелектуала — виправдовувати дії неінтелектуалів. Пригадую, я був глибоко шокований і почувався зовсім самотнім. Хоч ізоляціоністи теж не те щоби були мені до душі: свого часу я всіляко підтримував інтервенцію на Балканах, і досі вважаю, що то був правильний вибір.

Серед опонентів війни були й неокіссінджеріанці. Вони, скажімо так, виступали проти дурних учинків, бо це не в наших інтересах. Уже трохи ближче до обґрунтованої позиції, але все одно зовсім недостатньо. Замало сказати, що не варто виставляти себе ідіотами в місцях на зразок В’єтнаму чи Іраку, коли наводиш єдиний арґумент, буцімто це не в наших інтересах. Бо на цій же підставі можна так само легко заявити, що нам варто виставити себе ідіотами в місцях на зразок Чилі, адже це в наших інтересах. Не пригадую, щоб тоді було багато есеїв чи статей, у яких автори поділяли мій погляд, і вже напевно жоден із тих авторів не був американцем.

Мені здається, перші два моменти можуть бути пов’язані між собою. Тобто захист авторитарної епістемології з боку журналістів — припущення, що владці мають рацію, — може бути також самозахистом для журналістів та їхніх методів роботи. Бо що є у багатьох із цих журналістів, крім власного авторитету? І на чому цей авторитет ґрунтується, якщо не на зв’язку з владою?

Думаю, це дуже справедливе зауваження. Більшість журналістів — і це пов’язано з природою сучасної влади та комунікацій — бояться втратити статус людей із хорошими зв’язками не менше, ніж бояться помилятися. Однак думка, ніби інтелектуал мусить бачити себе привідним пасом, явно небезпечна: таку функцію вони виконували в Радянському Союзі, це Ленінова метафора про привідний пас.[57] Але ці люди боялися — певно, ти маєш рацію, — що постраждає їхній статус.

Брукс — цікавий випадок: суцільний дим в очі, ніякої компетентності. Видимість компетентності полягає в умінні щотижня поверхово коментувати будь-яку суспільну подію в такій манері, яку читачі звикли сприймати як обізнане тлумачення. Томас Фрідман, іще один видатний «експерт» сучасності, спекулює на трохи іншому уявленні про компетентність. Зверни увагу, майже в кожній колонці Фрідман згадує якусь відому особу, з якою розмовляв. Він унаочнює думку, що твою компетентність визначають твої контакти. Як сказав мені король Абдулла, як обмовилася колишня дружина заступника міністра інформації Південної Кореї на вечері, де я був присутній, тощо. Не так важливо, про кого йдеться. Головне показати, що маєш доступ до чогось особливого.