Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 68)

Власне, це уявлення сконструйоване з множини пластикових леґоподібних світів, зчеплених як заманеться. Перший зображував арабські та мусульманські країни як пласку цілість: натиснеш в одному місці — й передбачувано відбудеться рух в іншому. А далі чудернацьке припущення (що виказувало дрімуче незнання історії XX століття), ніби всі будуть такі приголомшені нищівними бомбардуваннями Багдада, аж негайно слухняно стануть навитяжку за сотні миль звідти. І, звісно, ще неймовірніше припущення, що ізраїльсько-палестинський конфлікт — це чергове протистояння на зразок Холодної війни, без автономних чи локальних чинників, і воно просто відображає глобальні сили й підпорядковується цим силам, якими Америка може маніпулювати як забажає.

Діалектика. Але що за ідеологія тяжіє над логікою в Америці початку XXI століття? Я маю версію: американський націоналізм.

Мені здається, американський націоналізм нікуди не зникав. Ми думаємо, що живемо у глобалізованому світі, але це тому, що мислимо економічно, а не політично. Ми не зовсім знаємо, що робити з діями, очевидно зумовленими не глобалізацією чи навіть економікою. Тут є цікавий парадокс. Сполучені Штати — найменш глобалізована з-поміж розвинених держав. Вона найменше піддається прямому впливові міжнародних комунікацій, міжнародного руху людей або й наслідків міжнародних коливань валюти й торгівлі. Хоча все це суттєво впливає на американську економіку, більшість американців не сприймає життя в міжнародному вимірі, не має звички пов’язувати свої особисті чи локальні обставини з подіями на транснаціональному рівні.

Наприклад, американці рідко мають діло з іноземною валютою і не думають, що на них впливає курс долара до інших валют. Таке провінційне бачення призводить до неминучих політичних наслідків — і для виборців, і для їхніх представників. У результаті Сполучені Штати застрягають у ланцюжку недалекоглядних міркувань, хоча й лишаються єдиною великою державою з величезним військовим впливом по всьому світові. Між внутрішньою політикою і міжнародною міццю Сполучених Штатів — провалля, небачене в жодній великій державі минулого.

Припускаю, чимало росіян і чимало китайців такі ж необізнані, якими ти описуєш американців. Різниця в тому, що сьогодні ані Росія, ані Китай не мають порівнянної з Америкою ваги в міжнародних справах. Але обидві ці країни, наскільки можна судити з відстані, доволі націоналістично налаштовані.

Як саме американський націоналізм функціонує на практиці, як він причетний до помилок на кшталт війни в Іраку? Мені здається типово націоналістичною невизначеність у тому, коли бути цинічним, а коли — наївним. Можна вкрай цинічно сприймати все, що відбувається в Парижі, аж до цькування кожного, хто вірив бодай у якісь слова президента Ширака, хоча загалом той чоловік був розсудливим і обережним, чимало його слів виявилися слушними. Водночас від Вашингтона ми приймаємо явно безглузді заяви й політичні рішення, які походять від джерел і осіб, про чию нерозумність і нерозсудливість нам відомо.

Американський націоналізм дуже тісно пов’язаний із політикою страху: згадаймо Акти про іноземців і підривну діяльність 1790-х років, нативістів-«незнайків» XIX століття, страх перед чужинцями в роки після Першої світової війни, маккартизм і зрештою тих-таки Буша з Чейні. Усе це моменти в американському суспільному дискурсі, коли ультранаціоналістична вразливість до зовнішнього впливу й зазіхань поєднувалася з готовністю паплюжити і букву, і дух Конституції.

Коли Буш сказав, що ми воюємо з терористами «там», щоб не довелося воювати з ними «тут», це був виразно американський політичний хід. Цей риторичний прийом явно не має сенсу де-небудь у Європі. Адже «там», хай то Ліван, Газа, Багдад чи Басра, — на відстані короткого перельоту від кордонів ЄС. Усе, що ти там заподієш «їм», матиме негайні наслідки для їхніх братів — мусульман, арабів, чужинців — у Гамбурзі, передмістях Парижа, Лестері чи Мілані. Іншими словами, якщо ми розв’яжемо війну між західними цінностями й ісламським фундаменталізмом, у такій знайомій і самоочевидній для американських спостерігачів манері, то ця війна не буде зручненько точитися в межах Багдада. Вона ще й самовідтвориться за тридцять кілометрів від Ейфелевої вежі. Тож уявлення про нас і них, про там і тут, визначального для американського націоналізму в його давній географічній ізоляції, зовсім немає у баченнях інших західних країн — де, звісно, є свої націоналізми, які вже не можуть набувати таких герметичних форм.

Думаю, якщо існує якийсь глобальний мотив, або принаймні спільний для західного світу, то це мотив жертовності. І люди прагнуть цієї жертовності у способи, які ще двадцять років тому здавалися б дуже дивними.

У Сполучених Штатах багато людей, які тримаються правих переконань і голосують за республіканців, почуваються жертвами з більш-менш зрозумілих причин. Може, вони, як ти кажеш, і не бачать себе у глобальній економіці, але глобалізація справді їм нашкодила: зруйнувала сільський спосіб життя. «Волмарт» перевернув лад у сільській і напівсільській Америці. В сучасній сільській місцевості людям справді живеться гірше, ніж тридцять років тому. Американці не спроможні підтримувати рівень життя, що був у їхніх батьків, і це значно відчутніше на селі, ніж у містах. Ці люди почуваються жертвами, у них є підстави так почуватися, а Республіканська партія формулює для них це відчуття. Десь утішає, кажучи, що колись вони ще стануть багатими, а десь пояснює, чому вони досі не багаті, киваючи на нав’язливий, дорогий і неефективний державний апарат, яким його буцімто будують демократи.

Провалля між тим, як хтось у Канзасі почувається жертвою, і тим, як Америка здатна демонструвати силу всьому світові, просто-таки приголомшливе. Думаю, більше ніде неможливо відтворити такий розрив.

Підозра, що еліта просто нічого не розуміє, міцно вкорінена в американський популістський ресентимент. Вона сягає щонайменше Вільяма Дженнінґса Враяна і виборів 1896 року. Тут відстань теж має значення. У Голландії можна знайти згадки, що «ті люди в Амстердамі нічого не розуміють», хоча до «тих людей» — якісь сімдесят п’ять миль. Тим часом «ті люди» у Вашингтоні, Нью-Йорку, Прінстоні чи, врешті-решт, Берклі можуть бути за кілька тисяч миль, а в культурному сенсі — за кілька тисяч світлових років від того, що вони мали б «розуміти».

Тому американський провінційний націоналізм почувається подвійно віддаленим і незрозумілим. Усе це доволі вишукано поєднується в остраху й нелюбові до Організації Об’єднаних Націй — водночас чужої, незнайомої та якимось чином дуже далекої (а саме базованої у Нью-Йорку).

Тут підходимо до дивовижної загадки: чому все це ніколи так і не втілилося в реальну демагогічну політику, як це відбувалося в той чи інший час у більшості європейських країн. Почасти можна пояснити виборчою системою. Але також це відображає прості географічні реалії. Наприклад, в Англії ксенофобія і націоналізм приглушуються, тому що у критичні моменти знаходять вихід через Консервативну партію. Але в Америці важить масштаб: усі так далеко від усіх решта, що об’єднаність і організаційна енергія, необхідні для політичної демагогії, зазвичай розпорошуються. Утім, час до часу демагогія пробивається крізь те, що Маркс назвав би зовнішньою оболонкою, у подобі Ньюта Ґінґріча чи Діка Чейні, Ґлена Бека чи нативістів-«незнайків», маккартизму тощо: здатна накоїти стільки шкоди, щоб поставити під загрозу республіку в нинішній формі, але не стільки, щоби спостерігачі нарешті зрозуміли, чим вона є. А саме — питомо американською версією фашизму.

Це наштовхує на думку, що місією американських інтелектуалів-патріотів мала би бути оборона інституцій і Конституції. А тестом для людей, які називають себе патріотами, — те, чи вони боронять інституції, а чи гуртуються довкола когось, схильного до ідеї американської виключності (або геть химерних неуцьких арґументів, яку випадку Сари Пейлін), коли йдеться про долю цих інституцій.

Американські коментатори доволі непогано відчитують такі загрози — постфактум. Але питання у тому, щоб визначити їх вчасно. Нині цьому стає на заваді всюдисуща культура страху.

США вразливіші до експлуатації страху з політичною метою, ніж будь-яка відома мені демократична країна (можливо, за винятком Ізраїлю). Це не моє відкриття, це бачив ще Токвіль. Наш публічний простір конформістський. Властиве Нью-Йорку інакодумство — десь на околиці цього простору й мало на нього впливає. А Вашингтон — не те місце, де заохочують інакодумство, та й, власне, будь-яку іншу інтелектуальну діяльність. Звісно, там є самопроголошені інтелектуали, але більшість із них настільки засліплені жагою впливовості, що давно втратили рештки моральної автономності.

У страху багато різних шляхів. Він уже не такий простий, як давня тривога, що по тебе прийде король, комісар чи поліціянт. Тепер ідеться про небажання перечити власній спільноті: такий страх мені виказували євреї-ліберали, які боялися бути сприйнятими за антисемітів чи ізраїлефобів. Страх, що тебе вважатимуть недостатньо американцем. Страх порвати з bien-pensant академічними поглядами на будь-що, від політкоректності до традиційних радикальних переконань. Страх стати непопулярним у країні, де популярність — це чеснота, що карбується зі шкільних років. Страх протистояти більшості в країні, де ідея більшості здається нерозривно пов’язаною з ідеєю легітимності.