Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 69)

То, певно, завершимо питанням про засоби, якими можна достукатися до людей у конформістському суспільстві. Тобі в певному сенсі пощастило: ти застав, можливо, останній подих класичної есеїстики.

Ще раз наголошу, що постання публічного інтелектуала збіглося з поширенням загальної грамотності й появою масових засобів письмової комунікації. Основною роботою типового інтелектуала в період, скажімо, між 1890-ми та 1940-ми була літературна діяльність. Хай то Бернард Шоу, Еміль Золя, Андре Жід, Жан-Поль Сартр, Штефан Цвайґ — усі вони зуміли перетворити свій літературний хист на масовий вплив. Потім, від 1940-х до 1970-х, інтелектуали з порівнянним доступом до медіа й охопленням аудиторії були здебільшого соціальними науковцями різного штибу: істориками, соціологами, іноді філософами. Це збіглося з поширенням вищої освіти й утвердженням у ролі інтелектуалів університетських професорів. У ті десятиліття щоденною працею інтелектуалів було радше викладання у виші, ніж написання романів.

Ще одна помітна переміна відбулася з появою «радіовикладачів» у Англії 1950-х років. Вона збіглася зі зростанням побоювань, що масова культура та масова грамотність збочили кудись не туди. Найрозвиненіші суспільства тепер були всуціль грамотними, але аудиторія змістовних суспільних дискусій навіть зменшувалася — завдяки, як багатьом здавалося, телебаченню, кіно й економічному добробутові. Про це пише Річард Гоґґарт у «Користі грамотності» та Реймонд Вільямс у деяких ранніх творах. Широко розростався страх, що ось ти маєш публічний простір, пронизаний комунікацією, але освічений обиватель щораз менше спроможний на нього реагувати.

Тут підходимо до третього, нещодавнього етапу — телебачення. Типовий інтелектуал телевізійної доби мусить уміти спрощувати. Тому інтелектуал 1980-х і подальших десятиліть здатен і ладен скорочувати, спрощувати, звужувати свої спостереження: у результаті ми ототожнюємо інтелектуалів із коментаторами поточних справ. Зовсім інші функція та стиль, ніж в інтелектуалів часів Золя чи навіть Сартра й Камю. Інтернет це лише посилює.

Сучасний інтелектуал стоїть перед вибором. Можна комунікувати через журнали того штибу, що виникли наприкінці XIX століття: літературні тижневики, політичні щомісячники, наукові часописи. Але тоді охоплюєш лише аудиторію, яка мислить подібно до тебе, і у твоїй країні вона скоротилася — хоча, будьмо справедливі, на міжнародному рівні вона зросла завдяки інтернету. Альтернатива — роль «медійного інтелектуала». Це означає підлаштовувати свої задуми й висловлювання під дедалі побіжнішу увагу аудиторії телевізійних дебатів, блогів, твітів абощо. Тож — поза рідкісними ситуаціями криз або серйозних моральних питань — інтелектуал змушений вибирати. Він може відступити у світ глибокодумних есеїв і впливати на вибіркову меншість — або промовляти до сподівано масової аудиторії, але більш поверхово й обмежено. І зовсім не факт, що можливо робити те й те водночас, не жертвуючи якістю своїх виступів.

Не хочу закінчувати, не обговоривши надзвичайно важливої постаті — беззаперечного інтелектуала, якого, втім, важко віднести до котроїсь із названих категорій. Це віденський журналіст Карл Краус, редактор «Die Fackel», який десятиліттями бичував різні політичні кола.

Краус цікавий своєю увагою до мови, просто-таки блискучою нищівністю критики: він самими словами зриває завіси оман і трощить ширми самомістифікацій. Хоча Краус явно занурений у Відень початку XX століття, за наших обставин він лишається зразком для наслідування. Як я вже казав, у сучасній Америці єдині справді ефективні критики влади — це журналісти, особливо журналісти-розслідувачі. А Краус був журналістом, завжди й насамперед.

Якщо спитаєш, хто виконував роль інтелектуала — казав правду владі — в Америці Джорджа Буша, то, певна річ, це були не Майкли Іґнатьєви і навіть, хоч як хотілося б собі полестити, не Тоні Джадти чи всілякі інші інтелектуали, які прагнули викрити ідіотизм державної політики. Це були Сімур Герш, Марк Даннер і компанія — скромні Крауси наших днів.

Краус передбачив це століття тому. Що демократичніше суспільство, то обмеженіший вплив справжніх інтелектуалів. Глибока літературна чи публіцистична критика панівної верхівки найдієвіша, коли влада і вплив зосереджені у вузькому колі. Вольтер міг наблизитися до Фрідріха Прусського, а Золя, без сумніву, читав кожен французький політик його доби. Проте сучасні інтелектуали можуть досягти мети, тільки якщо обійдуть чи проломлять традиційний доступ до влади і — влучно вибравши ціль чи просто завдяки щасливому випадкові — зачеплять особливо чутливий нерв котрогось вершителя або громадської думки. Без такого опортунізму єдиний спосіб налаштувати громадськість проти влади — це викрити скандал, знищити репутацію чи створити альтернативний інформаційний майданчик. Іншими словами, діяти як сучасний Краус.

Якщо інтелектуали виступатимуть за правдивість — на противагу вищій істині чи, вдавшись до терміна часів Буша, «правдібності» [truthiness], — вони мають навіть звучати в певний спосіб. Вони мають особливо стежити за мовою. Якщо інтелектуали хочуть уціліти й бути важливими, їхня мова мусить бути прозорою, як казав Орвелл.

Думаю, завдання інтелектуала — вхопити саму суть лаконічності, а цим даром наділені, звісно, не всі. Сказати щось важливе, бажано врозріз із зашкарублими людськими переконаннями; сказати це добре, щоб аудиторія зрозуміла, що ясність викладу співвідноситься із правдивістю змісту: але доводити думку доступно. Інтелектуальне напускання диму приречене на провал. Можна багато говорити, як важливо висловлюватись чітко, зважати на те, наскільки люди здатні розуміти складні побудови. І що далі? Треба сподіватися, що в публічному просторі ще є місце для таких виступів: його може й не бути, майданчики для такої взаємодії можуть відмерти або вже відмирають. Звісно, нині більшість людей, які схожі на інтелектуалів, не може ані писати, ані комунікувати з якоюсь сталою ефективністю. До них належать і деякі дуже розумні люди.

Ширше питання: чи ми не опинились у політекономічній ситуації, де медіа стали централізованими — вони централізуються, навіть якщо здається, ніби децентралізуються, — і чи не це одна з причин, чому так важко донести альтернативну думку.

Що ж, те саме питання можна поставити у зв’язку з тим, що ми робимо просто зараз. Ми ведемо довгу серйозну розмову, яка триває не один місяць. Що ми з нею зробимо? Видамо книжкою. Якщо нам пощастить, ця книжка потрапить в огляди всіх добрих інтелектуальних журналів, а також «The New York Times», — a тоді, якщо рецензії будуть позитивні, а видавництво Penguin і справді так вправно продає книжки, як можна припустити, у цій країні ми продамо нехай вісімдесят тисяч примірників (і це буде ого яке досягнення). Будьмо оптимістами й накинемо ще сорок тисяч (ну дуже оптимістично) для решти англомовного ринку. А тоді, може, прорвемось далі, від Бразилії до континентальної Європи. Словом, якщо задамо жару, загальні продажі можуть сягнути двохсот п’ятдесяти тисяч по всьому світові. Для такої книжки це вважалося б зовсім феноменальним досягненням.

Але цими ж таки продажами можна знехтувати: це ж дитяча забавка. Двісті п’ятдесят тисяч людей, більшість яких і так із нами погоджується. Чимало з них уже знатимуть когось із нас чи обох і — прямо чи непрямо — матимуть приємність побачити в розумній книжці відображення власних поглядів. Хтозна, є ймовірність, що Чарлі Роуз запросить когось із нас — сподіваюся, тебе — обговорити книжку та її ідеї. Але ти знаєш, за жодних умов мільйона чи бодай півмільйона ми не продамо. І тут немає чого соромитися, бо якби ми продали мільйон, то стали б в один ряд зі Стівеном Кінґом і зрадили би своє покликання.

Отже, ми робимо щось таке химерне. Наші інтелектуальні вправи не приведуть ні до яких кардинальних наслідків, однак ми все одно вправляємось. Очевидно, більшість людей, які пишуть, у такому самому становищі: кидають пляшку з листом в океан, марно сподіваючись, що хтось її виловить. Але для інтелектуала писати й говорити, цілком усвідомлюючи обмеженість свого впливу, — дивна й безглузда справа, принаймні на перший погляд. І все-таки це найкраще, на що ми можемо надіятися.

Яка, зрештою, альтернатива? Писати якусь сопливу каламуть про інтелектуалів для «The New York Times Magazine»? Усе, що ми можемо сказати про релятивізм, націоналізм, інтелектуальну відповідальність чи навіть політичні судження, напевно читали б мільйони людей. Але це все зредагували б, відфільтрували б, звели б до загальників, щоб усім вгодити. Потім було б листування, зосереджене винятково на поверхових і несуттєвих аспектах наших розмов — я щось сказав про Ізраїль, ти щось сказав про американський націоналізм, — де нас викрили б як американців-американофобів або євреїв-антисемітів. На тому й скінчилося б.

Тому не знаю, як відповісти на твоє запитання. Як можна вплинути на ширший світ? Я доволі скептичний щодо можливостей інтелектуалів. Миті слави в нас трапляються вкрай рідко: як колись сказав Арон, не кожному щастить зі справою Дрейфуса. Але я досі пишаюся дечим зі своїх неакадемічних діл: у дискусіях, які привели нас до війни в Іраку, я сказав «ні». Я сказав це на доволі значущому майданчику, коли майже всі решта — зокрема багато моїх друзів і колег — казали «так». Було чимало людей, які поділяли мої відчуття й ідеї, вміли висловлюватися не гірше за мене — але не мали змоги це робити. Їх не кликали до Чарлі Роуза, їм не замовляли передовиці для «The New York Times» чи есеї для «The New York Review». Я був привілейованим, і я пишаюся, що скористався привілеєм як належить.