Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 71)
В Англії дискусія справді стосувалася політики. Тут — винятково — загроза бунтівного робітничого класу фактично відмер-ла в 1840-х. Чартистський рух того десятиліття був не початком британського робітничого радикалізму, а його кінцем. Пізніше, у тому-таки XIX столітті, Сполучене Королівство могло похвалитися масовим пролетаріатом, уже приборканим й організованим у профспілки, а згодом і політсилою на базі профспілок — Лейбористською партією. Думка, ніби цей великий робітничий рух може плекати революційні пориви, давно віджила своє. Розмови про державу і робітничий клас в Англії завжди тяжіли, скажімо так, до реформізму.
І вже тоді, на самому початку XX століття, Вільям Беверідж міркував, що треба робити — чи що має робити держава — для цього робітничого класу. У 1940-х Беверіджа вважатимуть одним із засновників сучасного соціального планування. Це він провів знакове розрізнення між державою добробуту й державою війни [welfare state і warfare state]. Але спершу його непокоїла бідність як моральне зло.
Беверідж, народжений 1879 року, — це плід реформістських прагнень пізньовікторіанської доби. Як і низка його сучасників, він навчався в Оксфорді і брав участь у дискусіях про дитячу працю, проституцію, безробіття, безпритульність тощо. Полишивши Оксфорд, Беверідж присвятив себе благодійності, щоб подолати ці патології індустріального суспільства; в організації, куди він і його друзі вкладали зусилля, часто звучало слово «християнський». Подібний шлях був у його майже сучасника Клемента Еттлі — майбутнього лейбористського прем’єр-міністра, який впровадить ідеї Беверіджа на практиці.
Щоб зрозуміти їхні дії, треба більш-менш уявляти історію того, що ми тепер називаємо соціальною політикою в Англії. Закон про бідних часів Єлизавети і Спінгемлендська система 1790-х років забезпечували теоретично необмежену благодійну підтримку для вбогих і нужденних, виплачувану з місцевих податків, поки отримувачі перебували в межах регіону, зобов’язаного їх підтримувати. Тож бідних не можна було загнати в робітний дім або змусити працювати: їм належало прямо надати засоби існування.
Закон про бідних 1834 року зобов’язував до
Беверіджа з Еттлі — а їх обох, зрештою, з реформаторами із зовсім інших середовищ — єднало нав’язливе прагнення реформувати Закон про бідних.
Якщо вікторіанська доба й longue durée історії робітничого руху в Англії — такі важливі чинники, то, може, Перша світова війна, коли мобілізувалася держава, і Велика депресія, коли по-справжньому почалися дискусії про макроекономіку, важать менше, ніж нам здається?
Більшість інтелектуальних обґрунтувань держави загального добробуту існували в якійсь базовій формі ще до Першої світової. Багато людей, які відіграли ключову роль у впровадженні цієї системи після Другої світової війни, були дорослими й навіть працювали в цій чи суміжних сферах іще до 1914 року. Це стосується не тільки Англії, а й Італії (Луїджі Ейнауді) чи Франції (Рауль Дотрі).
Німеччина й Англія, крім того, до Першої світової вже могли похвалитися значними інституційними досягненнями. Уряди Ллойда Джорджа й Асквіта 1908–1916 років розпочали низку реформ — по суті, пенсії та страхування від безробіття. Пенсії ще за моєї пам’яті називали «ллойдджорджами». Але ці реформи залежали від оподаткування: де ж іще брати кошти на такі виплати? До того ж у багатьох країнах тільки безпрецедентно дорога війна могла спричинитися до аналогу європейського прогресивного податку на доходи: оподаткування й інфляція воєнного часу створювали ресурси, що здешевлювали державу загального добробуту на тлі загальних державних видатків.
Перша світова значно збільшила державні видатки, а також розширила модель урядового контролю над економікою, управління працею, розподілу сировини, контролю експортованих та імпортованих товарів тощо. Французи намагалися стабілізувати свою валюту, яка різко обвалилася, і скоротити державні видатки; британці в середині 1920-х повернулися до золотого стандарту і працювали над дефляцією, щоб подолати повоєнну економічну кризу. Деякі країни — навіть ті, які доволі далеко зайшли в побудові держави соціального добробуту, — були змушені суворо контролювати соціальні виплати. Упродовж двох десятиліть не вдавалося перевершити рівня, якого швидко досягли після закінчення війни, — з кількома локальними винятками.
Якщо Беверідж — це половина діла, то друга половина — економіст Джон Мейнард Кейнс. Можна стверджувати, що Беверідж представляв вікторіанський християнський світогляд, який утілився 1942 року. Але про Кейнса такого не скажеш.
Кейнса й Беверіджа, «планування» й «нову економіку» зазвичай згадують поряд. Між ними є поколіннєва симетрія, їхні підходи перетинаються: повна зайнятість, ґрунтована на кейнсіанській фіскальній і монетарній політиці, поєднується з беверіджським плануванням. Але обережно з цим: Кейнс вийшов із зовсім іншої традиції. І не лише тому, що навчався в Кембриджі, а Беверідж — в Оксфорді.
У Бейлліолі.
Ну так, Кінґс-коледж у Кембриджі та Бейлліол-коледж в Оксфорді — у них-то й річ, це правда.
Перед Першою світовою Кейнс був молодим викладачем Кембриджа. Його особисті стосунки часто були гомосексуальними. Він мав тісні зв’язки з Блумсберською групою, яка зароджувалася в Лондоні. Ним беззастережно захоплювалися сестри Стівен — Ванесса Белл і Вірджинія Вулф, які свідомо виступали проти традицій. Звісно, блумсберські чоловіки здебільшого теж його любили: він не лише вирізнявся розумом, дотепністю і привабливістю, а й був публічною постаттю, чия слава стрімко злітала. Під час і після Першої світової Кейнс відігравав серйозну роль у державній скарбниці, де набував дедалі критичнішого погляду на фінансову систему Британії, а згодом його відправили до Версалю на переговори про повоєнний договір. Невдовзі після повернення він написав видатний критичний памфлет про договір і його ймовірні наслідки та здобув міжнародну славу. Отак до 1921-го, ще не маючи сорока років і не написавши основоположної «Загальної теорії», Кейнс уже став знаменитим.
А проте його, як і Беверіджа, очевидно сформувало XIX століття. По-перше, Кейнс — подібно до багатьох найкращих економістів попередніх поколінь, від Адама Сміта до Джона Стюарта Мілла, — був насамперед філософом, якому з волі випадку довелося працювати з економічними даними. Якби життєві обставини склалися інакше, він міг стати філософом: за роки в Кембриджі він написав низку філософських праць, хоч і з математичним ухилом.
Як економіст Кейнс завжди вважав себе тим, хто реагує на традицію економічного мислення XIX століття. Альфред Маршалл і послідовники Джона Стюарта Мілла виходили з припущення, що за умовчуванням станом ринків, а отже, і всієї капіталістичної економіки є стабільність. А нестабільність — чи економічна депресія, чи викривлення роботи ринків, чи державне втручання — може бути складником нормального економічного або політичного життя, однак немає потреби теоретично осмислювати нестабільність як складник самої природи економічної діяльності.
Кейнс почав заперечувати це припущення ще до Першої світової війни, а по війні майже тільки про це й писав. Поступово він дійшов протилежного висновку: базовий стан капіталістичної економіки неможливо зрозуміти без нестабільності й неминучої супутньої неефективності. Він перевернув із ніг на голову класичне економічне уявлення, що рівновага й раціональні результати є нормою, а нестабільність і непередбачуваність — винятками.
Ба більше, згідно з новою концепцією Кейнса, причини нестабільності неможливо було розглядати в межах теорії, неспроможної врахувати цю нестабільність. Засадниче нововведення тут можна порівняти з парадоксом Ґьоделя[58]: як ми сказали б нині, годі сподіватися, що системи врегулюються самі, без втручання. Ринки не лише не саморегулюються гіпотетично невидимою рукою, а навпаки, поступово накопичують саморуйнівні викривлення.
Кейнсів погляд вишукано симетричний до тези Адама Сміта з «Теорії моральних почуттів». Сміт писав, що капіталізм не сам створює цінності, які уможливлюють його успіх, — він успадковує їх від докапіталістичного чи некапіталістичного світу або, так би мовити, запозичує з мови релігії чи етики. Цінності на кшталт довіри, віри, покладання на надійність контрактів, припущення, що майбутнє не зрадить минулих зобов’язань, ніяк не стосуються самої логіки ринків, але необхідні для їхнього функціонування. Кейнс додав до цього, що капіталізм не породжує соціальних умов, яких потребує для існування.