Тесс Герритсен – Обери мене (страница 9)

Його обличчя посвітлішало.

-Я принесу піцу.

-Гаразд, — пробурмотіла вона, все ще не відриваючи очей від свого телефона. Вона навіть не помітила, як пішов Коді.

* * *

Голос матері по телефону здавався виснаженим. Була четверта година дня, і для помічниці медсестри, яка працювала в нічну зміну в будинку для літніх людей, це був еквівалент світанку, але Терин не могла більше чекати на розмову з нею.

-Ти, здається, не розумієш, наскільки це важливо, - сказала Терин. - Я не можу повернутися до Мену.

-І що ти збираєшся робити після закінчення навчання?

-Ще не знаю. Думаю про магістратуру. У мене досить високі оцінки, і я впевнена, що зможу вступити тут до якогось вишу.

-У штаті Мен є дуже добрі виші.

-Але я не можу покинути Бостон.

«Я не можу покинути Ліама», - мала на увазі Терин.

-Не все, що ми хочемо в житті, можливо, Терин. Я намагалася платити за твоє навчання, але є межа, я не можу зробити неможливе. Мені й так було важко, коли я виплачувала другу іпотеку. Тепер мені не залишилося нічого, під що можна було б узяти кредит, і я вже працюю у дві зміни. Зваж на це.

-Ми говоримо про моє майбутнє.

-Я саме про твоє майбутнє. Про всі ці кредити, які тобі колись доведеться віддавати, і заради чого? Лише щоб ти могла похизуватися, що вступила до якогось модного коледжу в Бостоні? А як же моя пенсія? Я не відклала собі ні копійки. - Бренда зітхнула. - Я більше не можу робити це для тебе, люба. Я втомилася. Відколи твій батько пішов, здається, я тільки й роблю, що працюю.

-Так не буде вічно. Я обіцяла піклуватися про тебе.

-Тоді чому не повертаєшся додому? Повертайся додому й живи зі мною. Тут ти зможеш отримати будь-яку освіту, яка

тобі потрібна. Може, знайдеш роботу на неповний день, щоб усе це оплачувати.

-Я не можу повернутися в Мен. Мені потрібно бути...

-З Ліамом. Усе через нього? Річ утому, щоб бути з ним. У тому самому місті, у тому самому виші.

-Диплом престижного вишу грає велику роль.

-Ну, його сім’я може собі це дозволити. Я не маю таких грошей.

-Колись ми матимемо їх.

Ще одне зітхання, цього разу глибше.

-Чому ти робиш таке із собою, Терин?

- Роблю що?

-Ставиш усе своє майбутнє на хлопця. Ти ж набагато розумніша за нього. Хіба ти нічого не навчилася, коли твій батько пішов? Не можна покладатися на чоловіків. Не можна покладатися ні на кого, крім себе. Що швидше ти прокинешся і...

-Я не бажаю про це говорити.

- Що відбувається, люба? Щось таки відбувається. Я чую це в твоєму голосі.

—Я просто не хочу повертатися в Мен.

— Щось сталося між тобою і Ліамом?

- Чому ти так вирішила? У тебе немає причин так думати.

— Він не єдиний хлопець у світі, Терин. Це ненормально -весь час побиватися за ним, коли є так багато інших...

-Я мушу йти, - перебила її Терин. - Хтось стукає у двері.

Вона завершила розмову, глибоко схвильована дзвінком. Їй відчайдушно хотілося поговорити з Ліамом, але вона залишила вже три голосові повідомлення на його телефоні, а він досі не перетелефонував. Надворі починало сніжити, та вона не могла витримати більше жодної хвилини у своїй крихітній квартирі. їй потрібно було прогулятися і провітрити голову.

Терин не думала проте, куди йде, ноги автоматично несли її тим самим маршрутом, яким вона безліч разів ходила раніше.

Коли вона дійшла до будинку Ліама, вже стемніло. Стоячи на тротуарі, вона подивилася на його вікна. У сусідів горіло світло, але в його вікнах було темно. Вона знала, що останнє заняття в нього закінчилося кілька годин тому. То де ж він? Вона не наважувалася зайти в його квартиру, бо він міг повернутися додому будь-якої хвилини і застати її там, але їй так хотілося побачити його, що вона не могла піти додому. Не зараз.

Просто через дорогу був джус-бар. Дівчина зайшла туди, замовила склянку соку з ягід асаї і сіла біля вікна. Крізь завісу снігу, що швидко лягав на землю, вона спостерігала за будинком коханого. Настав час вечері, і вона згадала всі вечори, які вони провели разом у його квартирі, жадібно поглинаючи ресторанну їжу. Падтай¹⁷ із «Саєм Хауз»¹⁸. Бургери та картопля фрі з «Файв Гайз»¹⁹. Вони їли за його журнальним столиком, поки дивилися телевізор, а потім вислизали з одягу. У його ліжко.

«Я сумую за тобою. А ти за мною?»

Спокуса зателефонувати йому була настільки сильною, що вона не змогла їй протистояти. І знову її дзвінок потрапив

одразу на його голосову пошту. Звісно, він був зайнятий навчанням, адже твердо вирішив вступити до юридичної школи, й мав готуватися до вступного тесту. Саме тому й вимкнув телефон.

Вона замовила другу склянку соку з ягід асаї і пила повільно, по ковтку, щоб затриматися в барі якнайдовше. Ліам, напевно, займався в бібліотеці; можливо, їй варто було б піти туди. Обрати столик на першому поверсі біля вбиральні, розкласти всі свої книжки й працювати над есе для семінару професора Доріана. Ліам неодмінно помітив би її, проходячи повз до вбиральні. Він був би вражений її зосередженістю, її заповзятістю в навчанні - незрівнянно більшій, ніж у тієї простої бідної дівчини з рідного міста, яку він знав ще із середньої школи. Ні, вона була з тих, кому судилося досягти більшого, була йому ідеальною парою у всіх сенсах.

У неї задзвонив мобільний. Ліам. Тримаючи слухавку тремтливими руками, вона відповіла:

—Алло?

—Я думав, що ми будемо займатися у тебе сьогодні ввечері. Я дзвоню, а ти не відчиняєш.

Вона розчаровано опустилася на стілець. Це був лише Коді.

— О боже. Я геть забула.

-Я зараз стою біля твого будинку, і піца в мене із собою. Де ти?

—Не можу зустрітися з тобою сьогодні. Може, іншим разом?

-Але ж ми збиралися обговорити питання до есе для семінару Доріана. Я приніс усі свої книжки, конспекти й усе таке.

- Слухай, у мене зараз голова зайнята купою справ. Я зателефоную тобі завтра, добре?

Повисла свинцева тиша розчарування. Терин уявила великого, неповороткого Коді у його гірському пуховику й припорошеній снігом бейсболці. Як довго він стоїть перед її будинком на лютому холоді, чекаючи на неї?

-Даруй, Коді. Мені справді шкода.

- Що ж, - зітхнув він, - вірю.

-Поговоримо завтра?

-Авжеж, Терин, - промовив Коді й відімкнувся.

Вона подивилася через дорогу на вікно Ліама; там досі було темно. «Ще трохи, - подумала вона. - Я посиджу тут ще трохи».

 

ПІСЛЯ

 

РОЗДІЛ 7

ФРЕНКІ

 

Хлопця звуть Ліам Рейлі. Він, схоже, саме такий, якого кожна мати сподівається бачити поряд зі своєю донькою. Світловолосий, підтягнутий, чисто поголений, охайно одягнений у брюки-чиноси й оксфордську сорочку. Коли Френкі й Мак заходять до його квартири, він ввічливо пропонує їм каву. Занадто мало молодих людей у наші дні поважають копів, і ще менше охочих виявити ввічливість і запропонувати каву. Коли вони сідають у вітальні Ліама, Френкі помічає на журнальному столику стос буклетів юридичних шкіл - ще одна деталь, яка її вражає. Він зовсім не схожий на неохайних музикантів, яких її доньки-близнючки нещодавно притягли додому, — хлопців, що не мають жодних очевидних амбіцій, окрім як влаштувати свій наступний концерт. Хлопців, які бояться дивитися Френкі в очі, бо знають, що вона коп. Чому її доньки не могли привести додому Ліама? Він - син лікаря, ввічливий і врівноважений, і він каже, що його вже прийняли до двох юридичних шкіл. Його жодного разу не заарештовували, у нього немає навіть непогашеного штрафу за неправильне паркування, і він, здається, щиро шокований новиною про смерть своєї колишньої дівчини.

-У вас не виникало жодних підозр, що Терин може накласти на себе руки? - запитує його Френкі.

Ліам хитає головою.