Тесс Герритсен – Обери мене (страница 11)

* * *

- Що за мудак! - каже Френкі, коли вони з Маком сидять за обідом у їдальні поліції Бостона.

-Це безкоштовне доповнення до титулу «золотий хлопчик», - відповідає Мак. - Коли я був підлітком, мені трапилися кілька таких. Зарозумілі придурки. Вважали себе особливими, але все їхнє досягнення - це виграш у генетичну лотерею. Хотів би я отримати кілька таких генів.

-А що не так із твоїми генами?

-Ти маєш на увазі, окрім того, що в мене діабет, облисіння за чоловічим типом і розацеа?

-Я не думаю, що розацеа - генетичне захворювання, Маку.

-Ні? Ну, якимсь чином я підхопив її від мами.

Він підносить бутерброд із шинкою та сиром до рота й відкушує величезний шматок.

З огляду на вагу й гіпертонію колеги, шинка й сир - не найкраща для нього їжа, але той бутерброд для Френкі має до біса спокусливий вигляд на противагу її салату «Цезар».

Френкі взагалі не любить салати, однак сьогодні вранці вона мигцем глянула на своє відображення в жіночій вбиральні, і воно підтвердило те, про що вже торочить її постійно затягнутий пасок.

Доведеться перейти на салати, доки не перестануть тиснути штани. Доки вона не перестане кривитися щоразу, коли дивиться в дзеркало.

-Які плани на вечір? — запитує Мак.

- Мабуть, телевізор і ліжко. - Вона покірно наколює виделкою листок салату ромен і неохоче жує його. - А чому ти запитуєш?

-Якщо ти не маєш планів на вечір, у Петті є підхожий кузен.

- Не сумніваюся.

- Йому шістдесят два, має хорошу роботу, власний будинок. І жодних судимостей.

-Справжній переможець.

- Петті впевнена, що він тобі сподобається.

- Мене це наразі не цікавить, Маку.

-Але хіба ти ніколи не думала про те, щоб знову вийти заміж?

-Ні.

-Серйозно? Щоб ти мала до кого повертатися щовечора додому? З ким разом постаріти?

- Гаразд. Так. - Френкі відкладає виделку. - Я міркувала про це. Але зараз у мої двері не стукає жоден Ромео.

-Цей кузен дуже милий, і Пепі просто горить ідеєю, щоб ви познайомилися. Можемо влаштувати невимушене подвійне побачення з пивом і бургерами. Якщо нервуватимеш, то подай мені сигнал, і ти зможеш втекти.

Френкі бере виделку й мляво пересуває салат-латук по тарілці.

-Її кузен знає, що я коп?

-Так. Вона йому сказала.

-І він все одно хоче зі мною зустрітися? Бо зазвичай це відлякує чоловіків.

-Петті каже, що йому подобаються сильні жінки.

-Та ще й зі зброєю?

-Тільки не розмахуй нею. Будь чарівною, як завжди. Усе буде чудово.

-Не впевнена, Маку. Після того останнього побачення наосліп...

-Знаєш, чому все пішло не так? Тому що ти дозволила своїм дочкам усе підлаштувати. Хто в біса зводить маму з барменом?

-Ну, він направду був досить гарячий. І робив чудовий мартіні.

-Завжди треба починати з перевірки біографії. - Мак кланяється. - І так, можеш мені за це подякувати. Принаймні ти одразу знаєш, що з кузеном Петті все гаразд.

«Гаразд».

Відколи «гаразд» стало найкращим, на що вона могла сподіватися в чоловікові?

Коли вона припинила шукати гострих відчуттів від бурхливих гормонів і калатання серця, а натомість задовольнятися просто прийнятним?

-Як звати кузена?

-Том.

-А прізвище Тома?

— Бленкеншип. Він удівець, має двох дорослих дітей. І як я вже казав, я перевірив його минуле. Навіть штрафів за парковку не знайшов.

—Схоже на ідеальне досьє кандидата для побачень.

* * *

Сьогоднішній вечір — це лише пиво й бургери в пабі на Брайтон-авеню, то чому ж Френкі все ще стоїть перед шафою, обмірковуючи, що вдягнути? Вона не ходила на побачення вже кілька місяців — відтоді, як розлучилася з гарячим, але злодійкуватим барменом. Вона сумнівається, що цей вечір буде вдалим, утім, завжди є шанс - жорстокий проблиск надії, - що цей чоловік може бути тим самим, і вона не хоче його проґавити. Тож жінка пильно переглядає свою шафу в пошуках потрібного вбрання.

Синя сукня не підійде, вона вже переросла її на два розміри. Френкі зриває її з вішака й кидає до купи, що попрямує до скрині для пожертв Goodwill. На зеленій сукні плями під пахвами, тож вона теж потрапляє на купу пожертв. Переможена жалюгідним гардеробом, Френкі нарешті вигрібає свій перевірений чорний брючний костюм. Вона така, яка вона є, - жінка, що любить брючні костюми.

Нарешті одягнена й готова до виходу, вона зазирає до вітальні, щоб забрати із шафи пальто.

Її донька Ґаббі підводить очі від журналу. Вираз її обличчя промовляє: «О, мамо! Невже ти справді збираєшся сьогодні вдягнути це?».

-А що не так?

- Це ж побачення, а не суд. Чому б не вдягнути сукню? Щось сексі?

— На вулиці мінус.

-Сексуальність вимагає жертв.

-Хто таке каже?

-Автор цієї статті.

Ґаббі перегортає журнал, щоб показати матері фотографію моделі зі спітнілим обличчям у червоній шкіряній мінісукні.

Френкі похмуро дивиться на шестидюймові підбори.

-Так. Ні.

-Нумо, мамо, просто зроби зусилля. Ми із Сібіл вважаємо, що на шпильках ти здаєшся дуже ласою. Можу позичити свої.

- По-перше, доньки не мають вживати слова «ласа» й «мама» в одному реченні, хіба що це стосується їжі. А по-друге, мені байдуже, ласий я маю вигляд чи ні.

- Ні, не байдуже.

-Гаразд, може й так. - Френкі засовує руки в рукави пальта. - Але не тоді, коли йдеться про чоловіка, якого я навіть в очі не бачила.

-Зачекай. Це Мак влаштував побачення наосліп?

-Так.

Ґаббі стогне й повертається до свого журналу.

-Тоді можеш іти, як є.