Тесс Герритсен – Обери мене (страница 13)

-Це«Ред Сокс».

-Тоді ти маєш принаймні випрати її.

Він стягнув бейсболку, відкривши прилипле під нею до голови по-дитячому тонке світле волосся, і усміхнувся аж до вух.

- Мені купив її тато, коли ми ходили на гру «Ред Сокс». Того дня вони програли «Янкіз», але все одно було дуже круто сидіти на трибунах. Їсти хот-доги й морозиво. Бути поряд із татом. - Коді пестив масну пляму на краю кепки, наче Аладдін, який тер свою чарівну лампу, сподіваючись, що з’явиться джин. - То був останній день, який ми провели разом. Перед тим як... ну ти знаєш.

-Де він зараз живе?

-Десь в Аризоні. Я отримав від нього листівку на Різдво. Він написав, що, можливо, днями мені трапиться нагода відвідати його. Сказав, що візьме мене в похід.

«Ні, не візьме», - подумала вона. Тому що татусі, які полишали свої сім’ї, ніколи не виконували жодної зі своїх обіцянок. Вони не прагнули відвідувань. Татусі не хотіли нагадувань про дітей, яких вони покинули. Вони хотіли забути про їхнє існування.

Коді зітхнув і знову натягнув на голову бейсболку «Ред Сокс».

—Ти колись бачилася зі своїм татом?

-Ніколи. Уже багато років. Йому байдуже, і мені теж.

—Звісно, тобі не байдуже. Він же твій батько.

—Я не переймаюся. — Вона запхала свої книжки й нотатки в рюкзак і піднялася, щоб піти. - І тобі не варто.

-Терин, зачекай.

Коли Коді наздогнав її, вона вже вийшла з будівлі й так швидко крокувала через двір, що він аж задихався, наздоганяючи її.

-Вибач, що я згадав про твого батька, - сказав він.

-Я не хочу про нього говорити. Ніколи.

- Може, якраз треба про нього поговорити. Слухай, я знаю, що він пішов від тебе, але так само зробив і мій батько. Це те, із чим ми маємо жити. Це боляче, але це також робить нас сильнішими.

-Ні, не робить. Знаєш, якими це нас робить? Неповноцінними. Вигнанцями.

Терин зупинилася посеред двору й повернулася до хлопця обличчям. Коді здригнувся, ніби вона збиралася вдарити його. Ніби він боявся її, що, напевно, так і було на якомусь рівні. Боявся втратити чи розлютити свого єдиного доброго друга в цьому кампусі.

-Коли людина каже, що кохає тебе, це має означати назавжди, - промовила вона. - Це має бути щось, на що ти можеш розраховувати, щось, на що ти можеш поставити своє життя. Але мій батько вирішив не завдавати собі клопоту й пішов. Він покинув людей, яких мав би любити. Сподіваюся, він буде горіти в пеклі.

Коді витріщився на неї, приголомшений її люттю.

- Я б ніколи так із тобою не вчинив, Терин, - тихо сказав він.

Дівчина раптом різко видихнула, і з видихом вийшла вся її лють.

-Я знаю.

Коді обережно торкнувся її руки, наче вона могла його вколоти. Коли вона не відсторонилася, він поклав руку їй на плече. Його дотик мав заспокоїти, але вона не хотіла, щоб він подумав, ніби між ними щось може бути, принаймні не те, на що він сподівався.

Вона вивільнилася.

-На сьогодні досить навчання. Я іду додому.

-Я проведу тебе.

- Ні, я сама. Побачимося завтра.

-Терин? - покликав він так жалібно, що вона не могла просто піти.

Вона обернулася і побачила хлопця, що самотньо стояв під ліхтарем. Його величезнетіло відкидало тінь розміром із гору.

-Ліам того не вартий, - промовив він. —Ти можеш знайти когось кращого. Набагато кращого.

-Чому ти говориш про нього?

- Бо насправді вся річ у ньому, хіба не так? Річ не в тому, що твій батько покинув тебе. А в тому, що Ліам тебе ігнорує. Відштовхує тебе. Він тобі не потрібен.

-Ти нічого не розумієш у наших стосунках.

-Я розумію більше, ніж ти думаєш. Я розумію, що він не заслуговує на тебе. Чого я не розумію, так це чому ти не хочеш його відпустити, коли є інші хлопці, які були б кращими для тебе. Які хочуть бути з тобою. - Вона не бачила його очей, затінених бейсболкою, але чула тугу в його голосі. - Я знаю, що ти була з ним цілу вічність, але це не означає, що так і далі триватиме.

-Ми планували бути разом. Ось чому я в цьому кампусі. Адже ми пообіцяли не полишати одне одного, попри все.

—Тоді чому його тут немає? Чому він не відповідає, коли ти телефонуєш?

—Тому що він навчається. Або на заняттях.

-Зараз він не на заняттях.

Вона витягла свій мобільний і набрала номер Ліама. Виклик одразу перенаправився на голосову пошту. Вона втупилася в екран, і її осяяла можливість, яку вона відмовлялася розглядати.

-Дай-но мені свій телефон, - сказала вона Коді.

- Щось не так із твоїм?

-Просто дай його мені.

Він віддав їй свій мобільний і дивився, як вона телефонує Ліаму. Пролунало три гудки, а потім вона почула:

—Алло?

—Я телефоную тобі цілий день. Ти так і не перетелефонував.

Настала довга тиша. Занадто довга.

-Я не можу зараз говорити, Терин. Я дечим зайнятий.

-Чим? Мені треба з тобою побачитися.

— Що це за номер, з якого ти телефонуєш?

—Це телефон мого друга. Я не могла з тобою зв'язатися.

Подумала, може, ти мене випадково заблокував.

-Слухай, я мушу йти.

-Зателефонуєш мені? Пізніше, на час не зважай.

-Так. Звісно.

Дзвінок обірвався.

Вона втупилася в телефон, приголомшена тим, як раптово Ліам закінчив розмову.

-То що він сказав?

Коді весь цей час спостерігав за нею, і їй не сподобався його тямущий погляд. Вона тицьнула йому в руку телефон.

— Не твоя справа.

 

РОЗДІЛ 9

ДЖЕК