Тесс Герритсен – Обери мене (страница 14)

-Я все ще вважаю, що мій біль у спині - це просто перенапруження м’язів, - промовив Марлі, коли Джек віз його на прийом до лікаря. - Я не впевнений, чи потрібні ці рентгенівські знімки. І ти точно не мусив відвозити мене туди, хлопче.

- Без проблем. У мене вихідний.

-У п’ятницю? Чудовий у тебе розклад.

- Привілеї університетського професора. - Джек подивився на свого тестя, чиє обличчя раптово скривилося від болю, про який він щойно говорив. - Тобі боляче?

-Трохи. - Чарлі махнув рукою. - Нічого такого, із чим би не впорався тайленол. Так чи інакше, з віком приходить біль. Доживеш до сімдесяти - і ти зрозумієш, як важко просто встати вранці з ліжка. Меґґі каже, що, можливо, мені достатньо буде фізіотерапії чи масажу. Я лише сподіваюся, що вона не наполягатиме на відвідуванні занять із йоги чи ще на якійсь дурниці.

- Йога пішла б тобі на користь.

Чарлі пирхнув.

-Ти можеш уявити мене в одному з тих до біса тісних костюмів у позі «собаки мордою вниз», або як там це називається? - Він поглянув на Джека. - Цього літа, якщо я почуватимусь краще, ми всі можемо поїхати на велосипедах на захід.

Він дістав із кишені куртки глянцеву туристичну брошуру й розгорнув її.

- Поглянь на це. Backroads²¹ пропонує подорож до каньйону Брайс. Добре було б вирушити у спільну мандрівку, поки я на це здатен. Зрештою, я тепер офіційно належу до клубу сім-де-ся-ти-річ-них.

Чарлі вимовив останнє слово протяжно, по складах, ніби вперше.

-Так, але ти юний сімдесятирічний.

- Коли я працював у поліції Кембриджа, я нечасто брав відпустки. Я проводив занадто багато дорогоцінного часу з клятими покидьками суспільства. Засранцями, через яких ніхто ніколи не сумуватиме, навіть якщо їм всадять кулю в голову. Натомість я мав би більше подорожувати з Енні. Поїхати в круїз по Алясці, про який вона завжди мріяла. Господи, я шкодую про це. Тепер я маю надолужити згаяне. - Чарлі подивився на Джека. - Тож дізнайся, чи зможе Меґґі взяти відпустку в червні. Днів на десять.

-Я запитаю її.

— І подорож за мій рахунок. Усі витрати оплачую я.

-Справді? Чому?

—Бо я волію насолодитися заробленим, поки я ще живий. А ще я не хочу, щоб ви витрачали свій спадок на ринви для надгробку.

-Дуже щедро з твого боку. Але нові ринви нам однаково потрібні.

-Зроби так, щоб вона взяла відпустку. - Він знову подивився на Джека. - Вам обом було б корисно відпочити разом.

-Нам би не завадила відпустка. Шанс розслабитися.

-І зайнятися іншими справами.

-Іншими справами?

-Я все ще сподіваюся невдовзі стати дідусем,- підморгнувши, промовив Чарлі.

-Я теж на це сподіваюся.

-То коли це станеться? Маю надію, я ще буду достатньо молодим, щоб кидати йому бейсбольні м’ячі.

На якусь мить тема дітей завдала такого болю, що Джек не відповідав. Він просто їхав далі, не бажаючи навіть думати про це.

- Вона все ще переживає через останній викидень, так? -запитав Чарлі.

-Вона дуже важко це сприйняла. І я теж.

- Це було рік тому, Джеку.

-Від цього болить не менше.

-Знаю, знаю. Але ви обоє ще молоді. У вас є багато часу, щоб завести дітей. Моїй Енні було майже сорок два, коли вона нарешті народила Меґґі. Найкращий дарунок, який я отримав від Господа. Ти зрозумієш, що я маю на увазі, коли в тебе народиться дитина.

-Я працюю над цим. - Це все, що Джек зміг сказати у відповідь.

-Тоді поміркуй про каньйон Брайс, добре? Ви вдвох у романтичному готельному номері. Чудове місце для початку.

* * *

І Джек поміркував. Того дня, коли він сидів за перевіркою робіт у «Данкін Донатс»²² у Ґаррісон-холі, очі йому муляла брошура «Каньйон Брайс». Він відклав стос студентських есе і втупився у спокусливі краєвиди та засмаглі обличчя на обкладинці. Тиждень удвох у гарному місці - це саме те, що їм обом потрібно. Можливо, Чарлі мав рацію; можливо, настав час спробувати ще раз, заради дитини.

- Професоре Доріане?

За галасливими розмовами в кафе він спочатку нічого не почув. Лише коли привітання прозвучало повторно, він нарешті підвів очі й побачив Терин із рюкзаком через плече - вона стояла біля його столика. Дівчина відкинула пасмо волосся з обличчя, і цей жест здався радше нервовим, ніж невимушеним.

—Я знаю, що у вас вихідний, але у вашому офісі мені сказали, що я можу знайти вас тут, - промовила вона. - Маєте кілька хвилин на розмову?

Він сховав брошуру в портфель і жестом показав на стілець навпроти.

-Авжеж, сідайте.

Терин повісила свою парку на спинку стільця і сіла. Хоча вони регулярно зустрічалися на заняттях і час від часу мимохідь перемовлялися, він уперше сидів і пильно дивився на неї. Карі очі сяяли на відкритому й розумному обличчі. Відсутність макіяжу робила її одночасно невинною і вразливою. Тоненький шрам над повними губами змусив його замислитися над тим, як вона отримала травму: можливо, в дитинстві впала з велосипеда? Чи з дерева?

Дівчина дістала свій ноутбук і поклала його на стіл.

-Я щойно визначилася з темою для своєї курсової і хочу обговорити її з вами, - одразу перейшла до справи Терин. -Я думаю написати про Дідону та Енея, бо постійно повертаюся саме до їхньої історії. Власне, до її історії.

-Так, із ваших слів на занятті було зрозуміло, що ви відчуваєте зв’язок із царицею Дідоною. На чому ви зосередитеся?

-Очевидно, що вони обоє пристрасні персонажі, але їхні пристрасті суперечать одна одній. Він більше дбає про свій громадський обов'язок і зраджує її, щоб виконати своє покликання. Вона ж повністю віддається своєму коханню до нього і йде заради цього кохання на найвищу жертву.

-Громадський обов’язок проти особистого палкого бажання. Обов’язок проти кохання.

-Саме так. Це вдала назва: «Обов’язок проти кохання». -Вона щось надрукувала в ноугбуці. - Я читала, що вже написано про «Енеїду», і мене обурює, що більшість критиків сприймають Дідону як стереотипну жінку - ірраціональну, емоційну, навіть жалюгідну. Вони вважають, що її жіночність загрожує чоловічим ідеалам Енея - владі, чесноті й порядку.

-А ви маєте інакше бачення.

-Звісно. І я підозрюю, що Вергілій погодився би зі мною. Він зображує Дідону непростою жінкою, гордою і владною царицею, аж до того моменту, коли Еней залишає її. Тоді вона вирішує власну долю. Навіть керує побудовою власного погребного вогнища.

-Ви гадаєте, що симпатії Вергілія на боці Дідони?

-Так, її спокусили й покинули. Про це також свідчать їхні промови, що дуже різняться: слова Дідони сповнені емоцій; Еней же говорить про владу й долю. Йому бракує тієї пристрасті, яка робить Дідону такою людяною та справжньою. Вергілій показує нам, що справжня героїня — вона.

— Цікава гіпотеза. Якщо ви пов’яжете це з вашим есе про Медею, то колись зможете навіть побудувати на цьому дисертацію, раптом надумаєте здобувати докторський ступінь.

Її очі запалали від такої перспективи.

-Ого, я не думала про це як про дисертацію, але так! Робота про те, яку ціну платять жінки, коли їхні пристрасті загрожують чоловікам. Ми бачимо цю тему в історії Абеляра й Елоїзи. Ми бачимо її у Гемінґвея. Коли жіноча потреба в любові стає непосильним тягарем для її чоловіка. - Її обличчя затьмарилося. - Ми стикаємося з цим і в реальному житті.

—Схоже, ви говорите про власний досвід, - вирвалося в нього.

Терин кивнула, а її очі раптом наповнилися сльозами. Вона відвела погляд, щоб зібратися з думками.

Він не знав, який життєвий досвід підштовхнув її зосередитися на цій темі, але згадав зауваження Джессіки про те, що Терин здається одержимою чоловіками, які зраджують жінок.

-Іноді, викладаючи все на папері, ми зцілюємося. Це дає нам змогу впоратися з болем і сумнівами.

Вона кивнула й витерла очі, що надало їй ще більш вразливого вигляду й викликало в нього бажання її втішити. Але Джек зупинив себе.

-Чудова тема. Я вражений тим, як глибоко ви її обміркували, - зауважив він. - Ваші батьки часом не науковці?

Вона зніяковіло знизала плечима.

— Навряд чи. Мої батьки розлучилися, коли мені було десять років. Моя мама працює помічницею медсестри. Ми живемо в маленькому містечку Гобарт, що в штаті Мен.

-Гобарт? Я бував там. Багато років тому, коли ми з дружиною сплавлялися там річкою на рафтах.

Він згадав минуле, коли вони з Меґґі ще ходили у відпустки.

-Тоді вам відомо, що це глушина. Звичайне маленьке містечко з млином.