Тесс Герритсен – Обери мене (страница 12)

-Побажай мені удачі. Повернуся додому, мабуть, пізно. Ґаббі перегортає сторінку.

-Сумніваюся.

* * *

-... а потім, коли наші діти ще навчалися в старших класах, вона вступила до кулінарної школи й у сорок чотири роки отримала диплом. Почала зовсім нову кар'єру, коли відкрила власний ресторанний бізнес. Боже, як ми добре харчувалися, діти і я! У неї з’явилася купа клієнтів на Бікон-Хілл, вона обслуговувала їхні різдвяні та новорічні вечірки, святкування бар-міцви²⁰...

Френкі поглядає на годинник, робить ще один ковток пива і думає, як би ввічливо вислизнути з пабу й піти додому. Що ще може сказати чоловік про свою святу дружину, справжню мати Терезу, яка вже сімнадцять місяців як померла?

Не півтора року, а точнісінько сімнадцять місяців.

Він відраховує свій статус вдівця так само, як батьки відраховують вік малюка.

Бо рана від втрати ще дуже свіжа.

Коли Френкі вперше побачила свого кавалера в іншому кінці пабу, де він сидів з Маком і Петті, вона покладала на цей вечір великі надії. Підтягнутий, чисто поголений, волосся ще не випадає.

Він міцно потиснув їй руку і, усміхаючись, подивився в очі. Вони замовили напої та курячі крильця.

Вона розповіла йому, що у неї є доньки-близнючки.

Він сказав, що теж має доньок.

Потім почав розповідати про свою покійну дружину.

Це було два кухлі пива тому.

-Я йду до дамської кімнати, - виразно оголошує Петті і, підводячись, штовхає чоловіка в руку.

-Хм? О так, я принесу нам ще пива, - мовить Мак і слухняно підводиться зі стільця.

Френкі чудово розуміє, чому вони залишають її наодинці з Томом-без-кримінального-минулого. Петті сприймає всіх самітних знайомих як особистий виклик, і Френкі - її найприкріший проект.

Залишившись наодинці за столом, Френкі й Том на мить застигають у болісному мовчанні, утупившись у майже спустошений від курячих крилець таріль.

—Перепрошую, - зітхає він. - Схоже, я не розпалюю у вас вогонь.

Це правда, але Френкі хочеться бути чуйною.

-Я бачу, що це для вас ще занадто рано, Томе. Потрібен час, щоб зцілитися. Доки цього не станеться, не варто змушувати себе повертатися до звичайної круговерті.

-Ви маєте рацію. Це моє перше побачення після... - Його голос уривається. - Але Петті вже кілька місяців пиляє мене, щоб я повернувся до гри.

-О, Петті — то стихія, проти якої важко встояти.

Він сміється.

-Хіба не так?

-Але ви ще не готові.

-А ви?

-Моя рана вже не така свіжа.

Він дивиться на неї.

-Перепрошую. Я весь вечір говорив про Терезу, а мав би запитати про вашого чоловіка. Що з ним сталося?

-Петті вам не казала?

- Вона лише сказала, що то було кілька років тому.

Вона вдячна Петті за її розсудливість. Досить болю від того, що правду знає багато колег Френкі.

-У нього стався серцевий напад. Це було абсолютно несподівано. - «Більш ніж несподівано», - визнає подумки Френкі. - Це трапилося три роки тому, тож у мене був час звикнутися.

-А з цим коли-небудь можливо звикнутися?

Вона розмірковує над його запитанням.

Згадує місяці після смерті чоловіка, Джо, коли вона не спала ночами й гризлася запитаннями, на які не мала відповідей. Від горя, змішаного з люттю.

Ні, вона ніколи не зможе по-справжньому звикнутися, бо тепер вона ставить під сумнів усе, у що колись вірила, усе, що сприймала як належне.

- Правда в тому, що я досі не оговталася після його смерті, - зізнається вона.

-Усвідомлення того, що ти не єдиний, кому важко, у певному сенсі трохи заспокоює.

Вона посміхається.

-Ви, напевно, були дуже добрим чоловіком.

-Я міг би бути кращим.

- Пам’ятайте про це, якщо колись знову одружитеся. Але зараз, гадаю, вам варто подбати про себе. - Вона тягнеться до сумочки. - Було приємно познайомитися з вами, Томе, - каже вона, і вона щира, хоча між ними немає ніяких іскор, і, ймовірно, ніколи не буде. - Уже пізно, і мені треба йти додому.

-Я розумію, що це було не найкраще побачення у світі, але можна якось вам зателефонувати? Коли буду готовий?

-Можливо. Я повідомлю вам.

Однак, повертаючись до своєї квартири, Френкі вже знає, що вони більше не побачаться.

Іноді не буває другого шансу на щастя.

Іноді достатньо просто бути задоволеним своїм життям.

Повітря таке холодне, що здається, ніби вона вдихає голки, але це нагадує їй, що вона жива.

На відміну від її чоловіка. На відміну від Терин Мур. На відміну від усіх інших загублених душ, чиї тіла їй довелося споглядати.

Вона робить ще один глибокий вдих, дякує за його колючість і долає решту шляху додому.

 

 

ДО

 

 

РОЗДІЛ 8

ТЕРИН

 

Їй справді варто було б бути кращою подругою для Коді. Він єдиний завжди відповідав на її телефонні дзвінки, коли їй була потрібна послуга, єдиний, хто терпів її поганий настрій. Вони обоє були поганими вівцями в отарі і відтоді, як вони познайомилися минулого року, коли він обрав місце поруч із нею на курсі західної літератури, вони тусувалися разом, хоча б тому, що погані вівці завжди впізнають своїх побратимів-вигнанців. Тож так, вона справді мала би бути з ним добрішою, але іноді її дратувало, що він завжди крутиться поруч, намагаючись хоча б чимось допомогти. Прагнучи глибше проникнути в її життя. Вона була не сліпа, вона знала, чому він займає їй місце в аудиторії, чому ділиться своїми конспектами і підсовує їй цукерки, коли вона голодна. Вона ніколи не полюбила б його так, як він хотів, - це не можливо, адже в ньому так багато непривабливого. І річ не лише в його кульгавій ході чи крихтах, які завжди прилипали до його светра. Ні, її дратувала його постійна нав’язливість, хоча вона й розуміла її причини. Як і Терин, він із дитинства ніколи не вписувався в жодне товариство і з дитинства відчайдушно намагався показати себе якнайкраще.

Вона подивилася на нього через бібліотечний стіл, за яким вони обоє сиділи. Згорбившись на стільці, протягом останньої години він працював над есе, яке треба здати за два дні, та ледве спромігся надрукувати два речення. Як завжди, на ньому була червона бейсболка із засмальцьованим козирком - насунута низько на лоб, вона ховала від Терин його очі.

-Чому ти ніколи її не знімаєш? - запитала вона його.

-Га?

-Свою кепку. Ти завжди в ній.