Тесс Герритсен – Обери мене (страница 6)

-Може, ти вимкнеш його, поки ми їмо? - запропонував Джек, щосили намагаючись не виказати свого роздратування.

Зітхнувши, вона сховала телефон до сумочки.

-З днем народження! - сказала офіціантка, повільно розставлячи тарілки на столі.

—Який же це чудовий день! - вигукнув Чарлі, у захваті від піраміди з темних і блискучих від абрикосової глазурі ребер і миски картоплі фрі з розплавленим сиром та чипсами з бекону.

Меґґі дивилася на свій страхітливий бургер, з усіх боків якого стікав розплавлений сир.

—Я не їла такої потвори з твого останнього дня народження, тату.

Чарлі усміхнувся і заправив серветку за комір сорочки.

-Я знаю, що це напевно зашкодить мені. Тож, можливо, тобі варто викликати швидку допомогу, щоб почекала на вулиці з увімкненим двигуном? Якщо в мене зупиниться серце, я хочу, щоб та мила офіціантка зробила мені штучне дихання з рота в рот. — Він узяв ніж для стейка і раптом зупинився, здригнувшись.

-Тату, з тобою все гаразд? - запитала Меґґі.

-За винятком цього ножа для льоду в спині.

- Що ти маєш на увазі?

-Таке відчуття, ніби хтось штрикає мене ножем між лопаток. Ненавиджу, коли таке трапляється.

Меґґі поставила келих на стіл.

-Як давно в тебе цей біль?

-Уже кілька тижнів. - Він недбало махнув рукою. - То з’являється, то зникає. Нічого страшного, просто трохи докучає.

-Можливо, ви потягнули м’яз у спортзалі, — припустив Джек.

Чарлі регулярно тренувався у спортзалі «Голдз» в Арлінгтон-Хайтс і завжди був у чудовій фізичній формі, проїжджаючи на велосипеді, коли давала змогу погода, понад шістдесят миль на тиждень.

Навіть у сімдесят років його руки були накачані.

-Ти говорив про біль лікарю? - запитала Меґґі.

- Він сказав, що це просто розтягнення м’язів.

- Він що-небудь прописав?

-Лише тайленол. Може, мені варто сходити до хіропрактика?

- Боже, ні, - відказала Меґґі, - ти знаєш, що я думаю про хіропракгиків. У твоєму віці в тебе, напевно, остеохондроз.

Найменше, що тобі потрібно, - це щоб хтось смикав твого хребта. Тобі варто зробити МРТ.

-Що воно покаже?

— Може, защемлення нерва через грижу міжхребцевого диска.

-Хм. Я думав, що це просто від старості.

-Я зателефоную твоєму лікарю. Подивимося, чи зможе він хоча б відправити тебе на рентген.

Марлі ляснув себе по грудях.

-Ой-ой. Сигнал тривоги для дідугана! Де та офіціантка? Мені потрібне дихання рот в рот, негайно!

—Гарна спроба, тату, - зітхнула Меґґі.

Попри те, що її телефон був захований у сумочці, вони всі почули, як він дзвонить. Вона не втрималася, витягла його, подивилася на номер абонента й одразу ж схопилася на ноги.

— Вибачте, але я мушу відповісти.

Вона піднесла телефон до вуха й попрямувала на вулицю.

-Її пацієнти мають бути їй вдячні, - зауважив Марлі. -Я не думаю, що мій лікар навіть знає мене на ім’я. Я просто ще один сімдесятирічний білий чоловік.

-Хм.

Марлі вмочив паличку моцарели в соус і відкусив шматочок.

-Чую у твоєму голосі нотки зневіреності. Що з тобою, Джеку?

—Я нічого не сказав.

—Але я чую твої думки. У вас із Меґґі все гаразд?

— Що ви маєте на увазі?

Обличчя Марлі набуло того самого до сказу незбагненного виразу.

- Джеку, усю свою довгу кар’єру я розмовляв із людьми, які намагалися щось приховати.

Чарлі був схожий на сейсмограф, досить чутливий, щоб уловити навіть найменші тектонічні поштовхи, і його погляд був настільки пильним, що Джек майже відчував, як він проникає в його мозок.

- Річ у її роботі, от і все.

-А що з її роботою?

-Робота поглинає її повністю.

-Вона віддана своїм пацієнтам. У неї успішна практика. Звісно, це забирає в неї багато часу.

-Я знаю, і я пишаюся нею. Але останнім часом мені здається, що ми просто кораблі, які вночі пропливають один повз одного.

-Цього не уникнути, - сказав Чарлі, — така вже умова шлюбу з професіоналом. Усі лікарі мають бути такими, як вона.

Як Джек міг заперечити це?

На їхньому весіллі друзі вітали його з тим, що він одружився із жінкою, яка була не лише красунею, але й майбутнім лікарем, який приноситиме додому товсті стоси чеків. Вони не знали про нереальну кількість годин, яку поглинала ця робота. Останнім часом вони майже не дивилися разом телевізор.

-Можливо, їй спробувати трохи зменшити своє щоденне навантаження?

-Аби ж то і Та коли ти потрібна пацієнтові... - Голос Джека обірвався, перш ніж він закінчив речення: «...твій чоловік опиняється на другому місці».

Він не побачив співчуття на обличчі Чарлі, та й чому той мав співчувати? Меґґі була його ідеальною, блискучою маленькою дівчинкою; а Джек був хлопцем, який украв її, хлопцем, який тільки й робить, що викладає курс під назвою «Закохані, яким не судилося бути разом».

Меґґі повернулася до столу й сіла.

- Перепрошую.

—Усе гаразд? — запитав Чарлі.

-У мене дуже хвора пацієнтка. їй лише сорок три роки, у неї троє маленьких дітей. І вона помирає.

- Господи, - промовив Чарлі.

- Рак яєчників, остання стадія. - Меґґі глибоко вдихнула і провела рукою по обличчю. - Цей день ніяк не закінчиться. Мені шкода, що я затьмарила твоє свято.

-Меґґі, що б ти не робила, ти ніколи не зіпсуєш його. Хочеш поговорити про це?

— Не дуже. Я б хотіла поговорити про щось радісне.

—Чи знаєш ти, що дуже схожа на свою матір? Вона ніколи не сказала жодного невтішного слова, аж до самої смерті. З кожним днем ти схожа на неї все більше.

Джек дивився, як батько і дочка взялися за руки. Цей зв’язок встановився задовго до того, як він познайомився з Меґґі.