Тесс Герритсен – Обери мене (страница 3)

Ніхто не знав, що вона булатам. І ніхто ніколи не дізнається.

О дев’ятій тридцять ранку всі мешканці третього поверху вже мали покинути будинок. Абернати з квартири 2А, які раніше часто дратували Терин своєю надмірною приязню, вже мали б піти на роботу: він - до Департаменту аудиту Бостона, вона - до Відділку розвитку районів. Двоє аспірантів-інженерів, які жили у 2В, мали б сидіти над своїми ноутбуками десь у кампусі. Блондинки з 2С мали б струсити із себе звичайне похмілля вихідних і податися на пари до Університету Співдружності.

У 2D теж нікого не мало би бути. Зараз Ліам прямував на заняття з економіки в дальній частині кампуса, це п’ятнадцять хвилин ходи звідси. Після економіки в нього курс про Германа III Цариградського⁵, потім - обід, - імовірно, його звичайний сендвіч із додатковим халапеньйо, який він їсть у студентському кафе, - а потім - політологія. Терин знала кожну деталь його розкладу, так само як знала кожен дюйм цієї квартири.

Вона повернула ключ, тихенько штовхнула двері й увійшла до 2D. Квартира була більшою і набагато приємнішою, ніж її власне паскудне помешкання, яке смерділо пліснявою і старими трубами. Тут, коли дівчина зробила глибокий вдих, вона відчула його запах. Оксамитову пару, яка ще не вивітрилася після його ранкового душу. Цитрусові нотки Dior Sauvage, його лосьйону після гоління. Дріжджовий запах висівкових тостів, які він завжди їв на сніданок. Усі запахи, за якими вона так сумувала.

Куди б вона не подивилася, усе повертало її до щасливих спогадів. Диван, на якому вони проводили суботні вечори, дивлячись дешеві фільми жахів. Її голова лежала на його плечі, а він пригортав її до себе. Книжкова полиця, на якій колись стояла їхня спільна фотографія. На цій світлині, зробленій того літа, коли вони обоє закінчили старшу школу, вони стояли на Болд-Рок-Маунтін, обійнявшись, а його розвіяне вітром світле волосся палало золотим німбом у сонячних променях. Ліам і Терин, назавжди. Де те фото зараз? Де він його заховав?

Вона ввійшла на кухню і пригадала їхні недільні ранкові млинці та «мімозу»⁶ з дешевим ігристим вином, бо справжнє шампанське було надто дорогим. На кухонному столі лежав стос учорашньої пошти в розірваних конвертах. Вона прочитала коротенький лист, надісланий його матір'ю разом із вирізкою з газети їхнього рідного міста. Доктор Говард Рей-лі, батько Ліама, отримав міську нагороду «Громадянин року». Ого-го! Вона перегорнула решту його пошти: рахунок за оренду, конверт із купонами на піцу й бланк заяви на отримання кредитної картки. Унизу стосу лежала товста брошура

Стенфордської юридичної школи. Чому він цікавився Стен-фордом? Вона знала, що він вступає до юридичної школи, але жодного разу він не згадував про Каліфорнію. Вони вже домовилися, що після закінчення навчання обоє залишаться в Бостоні. У них була така угода. Вони давно це спланували.

То була просто брошура, яка нічого не означала.

Вона відчинила холодильник і оглянула полиці зі старими знайомими: шрирача⁷, майонез Hellmann's та Yoo-hoo⁸. Але серед цих приправ причаївся інопланетний загарбник: йогурт Chobani зі зниженим вмістом жиру. Його не мало би тут бути. За всі роки, що Терин знала Ліама, вона ніколи не бачила, щоб він їв йогурт. Він зневажав його. Споглядаючи цю аномалію, дівчина так рознервувала, що подумала, а чи не потрапила вона випадково в іншу квартиру й не відкрила чужий холодильник. Наче вона заблукала й опинилася в паралельному всесвіті, де жив Ліам-самозванець, який їв йогурт і планував переїхати до Каліфорнії.

Занепокоєна, вона пішла до спальні, де у вихідні вечорами на підлозі валялися їхні речі, сплітаючись, наче коханці, де його сорочка обвивала її блузку. Тут теж щось було не так. Його ліжко застелене, простирадла розгладжені й ідеально розправлені на куточках, наче в лікарні - усе за правилами. Коли він навчився так заправляти куточки? Коли він узагалі застилав своє ліжко? Завжди за нього це робила вона.

Терин відчинила шафу й оглянула вишикувані на вішаках сорочки, деякі все ще в поліетилені після пральні. Вона підняла один із рукавів і притулилася обличчям до хрусткої бавовни, згадуючи ті часи, коли вона клала голову йому на плече. Але тепер свіжовипрані сорочки пахнули лише милом і крохмалем. Запахи без імені.

Вона зачинила дверцята шафи й пішла до ванної кімнати.

У тримачі, де колись була і її зубна щітка, щітка Ліама тепер зажурено сиротіла, сумуючи за своєю подружкою. Вона підняла кришку кошика для білизни, покопирсалася в брудному одязі й витягла футболку. Занурила в неї обличчя та сп’яніла від запаху. У нього була купа інших футболок; він ніколи не зверне уваги, якщо ця зникне. Вона запхала її в рюкзак, щоб мати таємний засіб зв'язку з Ліамом, щось для підтримання свого духу на той час, поки вони розігрують цей фарс під назвою «відпочинок одне від одного». Звісно, їхня розлука не триватиме вічно. Вони були разом так довго, що злилися в єдиний організм, їхня плоть зрослася, їхні життя назавжди пов’язані. Йому просто потрібен час, щоб усвідомити, як сильно йому бракує її.

Вона вийшла в коридор і тихенько зачинила двері. За винятком крадіжки його футболки, вона залишила все в його квартирі в тому ж порядку, у якому знайшла. Він не дізнається, що вона тут була. Він ніколи не дізнається.

Надворі між будинками вирував крижаний вітер. Терин підняла капюшон куртки, щільніше замотала шарф. Вона занадто затрималася тут; якщо не поквапиться, то запізниться на заняття. Але вона не могла не зупинитися на тротуарі, щоб востаннє поглянути на його квартиру.

Саме тоді вона помітила обличчя, що дивилося на неї з вікна. Це була одна з блондинок із 2С. Чому вона ще не була в кампусі, як зазвичай? Поки Терин нишпорила по квартирі Ліама, та була вдома. Вони витріщилися одна на одну, й Терин запитала себе: чи чула блондинка, як вона пересувалася по сусідніх кімнатах? Чи розповість вона Ліаму про її візит?

Серце Терин калатало, коли вона йшла геть. Можливо, блондинка не чула її. Навіть якби й чула, у неї не було причин розповідати про це Ліаму. Терин проводила з ним тут кожні вихідні й була в будівлі десятки разів до цього.

Ні, не було причин для паніки. Не було причин думати, що він коли-небудь дізнається.

Терин пришвидшила темп. Якщо вона поквапиться, то ще встигне на заняття.

 

 

РОЗДІЛ 3

ДЖЕК

 

Її звали Терин Мур, і вона проникнула в життя професора Джека Доріана в перший день семестру, увійшовши в аудиторію в сріблястій куртці-бомбері та блискучих чорних лосинах, що наче залакували її ноги. Заняття тривало вже десять хвилин, тож вона пробурмотіла вибачення, протиснулася повз інших студентів, що тіснилися в маленькій аудиторії, і зайняла останнє вільне місце за конференц-столом. Джек не міг не помітити, наскільки спокусливо вона опустилася на стілець, її легку, як у танцівниці, фігуру й розвіяне вітром темне волосся з рудуватими відблисками. Вона сіла поруч із огрядним хлопцем у бейсболці «Ред Сокс», поклала на стіл свій нотатник і втупилася в Джека таким прямим поглядом, що на якусь мить він мало не забув, про що говорив.

Група налічувала п’ятнадцять осіб, і всі вони з комфортом помістилися в тісній семінарській аудиторії кафедри літератури. Слухачів небагато, тож Джек швидко запам’ятав їхні імена.

-А ви у нас...? - запитав він, кинувши погляд на список студентів, які записалися на його семінар «Закохані, яким не судилося бути разом».

Досить химерна назва для курсу, який він розробив, досліджуючи тему приреченого кохання в літературі від античності до сьогодення. Та чи існує кращий спосіб заохотити завантажених старшокурсників до читання «Енеїди», «Трістана та Ізольди», «Медеї» чи «Ромео і Джульєтти», ніж зібрати все це під сексуальною обгорткою з кохання, пристрасті й неминучої трагедії? Які нещасливі обставини призвели до загибелі закоханих? Які релігійні, політичні й суспільні сили прирекли їхні романи?

-Терин Мур, - відповіла вона.

-Ласкаво прошу, Терин, - сказав він, поставивши галочку біля імені. Він знайшов у своєму конспекті місце, на якому зупинився, і продовжив лекцію, але дівчина в кінці столу його все ще відволікала. Можливо, саме тому він уникав дивитися на неї. Напевно, навіть тоді, у перший день, якийсь інстинкт застерігав його бути обережним.

Минуло чотири тижні, й він отримав підтвердження, що інстинкт його не підвів.

Вони обговорювали листи Абеляра та Елоїзи, написані у дванадцятому столітті. Абеляр був старшим, відомим філософом і богословом у Нотр-Дамі. Елоїза - його інтелектуально обдарованою студенткою. Попри безліч соціальних і релігійних табу, що стояли на заваді їхньому роману, Абеляр і Елоїза стали коханцями. Завагітнівши від Абеляра, Елоїза зі скандалом пішла до монастиря. Її дядько жорстоко покарав коханця: найняв поплічників, щоб ті кастрували нещасного Абеляра, а згодом чоловіка заслали до монастиря. Назавжди розлучені, закохані зберегли свою романтику в листах, які вони писали одне одному, документуючи розпач двох людей, приречених ніколи більше не торкатися одне одного.

-Їхні листи розкривають захопливі подробиці монастирського життя в епоху Середньовіччя, - мовив Джек. - Але саме їхня трагічна історія кохання робить ці листи такими зворушливими й непідвладними часу. Трагедія їх означила, а страждання в ім’я любові надали їм героїчності. Але чи вважаєте ви їхні жертви рівними? Хто із закоханих, на вашу думку, відважніший?