Тесс Герритсен – Обери мене (страница 2)
Мак теж виходить на балкон.
-Схоже, вона була гарненькою. Шкода її, — зітхає він.
-Навіть якби вона була потворною, її все одно було б шкода, Маку.
-Так, авжеж.
-І її щойно прийняли до аспірантури. Лист про зарахування лежить на кухонному столі.
-Хай йому грець! Що в біса відбувається в головах у дітей? Френкі дивиться на сріблясті простирадла дощу.
-Я постійно ставлю собі це запитання.
—Принаймні у твоїх дівчат голови на в'язах. Вони б ніколи не зробили цього.
Ні, Френкі не уявляє собі такого. Самогубство - це форма капітуляції, а її близнючки — бійці, залізні й непокірні. Вона дивиться на вулицю.
—Боже, як довго вона падала!
—Я краще не дивитимуся, дякую.
—Вона, напевне, була у відчаї.
-То ти готова визнати, що це самогубство?
Френкі дивиться на вулицю, намагаючись визначити, що її турбує. Чому її інстинкти шепочуть: «Ти щось пропустила. Не квапся іти».
—Її мобільний телефон, — каже вона, - де він?
У двері стукають. Вони обоє обертаються, коли патрульний просовує голову в квартиру.
—Детективно Луміс? У мене тут сусідка. Хочете поговорити з нею?
У коридорі стоїть молода жінка азіатської зовнішності й каже, що живе в сусідній квартирі. З огляду на її халат і шльопанці можна зробити висновок, що вона щойно встала з ліжка. Жінка дивиться на квартиру мертвої дівчини так, ніби за зачиненими дверима ховається якийсь неймовірний жах.
Френкі дістає свій блокнот.
-Як вас звати?
— Гелен Нґ. Пишеться Н-Ґ. Я студентка Університету Співдружності. Як і вона.
-Ви добре знали свою сусідку?
-Лише мимохідь. Я переїхала в цей будинок усього п’ять місяців тому. - Вона замовкає і дивиться на зачинені двері. — Боже, я не можу в це повірити.
— Що вона наклала на себе руки?
— Що це сталося по сусідству. Коли мої батьки дізнаються про це, вони збожеволіють. Змусять мене повернутися до них.
—А де вони живуть?
—Якраз дорогою на південь, у Квінсі. Вони хотіли, щоб я заощаджувала гроші на поїздках до університету, але це не має нічого спільного з досвідом навчання в коледжі. Не те саме, що мати власну квартиру і...
- Розкажіть нам про свою сусідку, - перериває її Френкі.
Гелен замислюється і безпорадно знизує плечима.
- Я знаю, що вона є... вона була старшокурсницею. З якогось маленького містечка в штаті Мен. Поводилася здебільшого досить тихо.
- Ви чули щось незвичайне минулої ночі?
— Ні. Але я застудилася, тож випила кілька таблеток димедролу. Я прокинулася зовсім недавно, коли почула
в коридорі поліційну рацію. - Гелен знову позирає на квартиру. - Вона залишила записку чи щось таке? Пояснила, чому вона це зробила?
—А ви знаєте, чому?
- Власне, останні кілька тижнів вона мала пригнічений вигляд, оскільки розлучилася зі своїм хлопцем. Але мені здавалося, вона це пережила.
-Хто був її хлопцем?
- Його звуть Ліам. Я бачила його тут кілька разів, до того як вони розбіглися.
-Вам відомо його прізвище?
— Не пам’ятаю, але знаю, що він із її рідного міста. Теж навчається в Університеті Співдружності. - Гелен робить паузу. - Ви телефонували її матері? Вона знає?
Френкі та Мак обмінюються поглядами. Жоден з них не хоче робити цього дзвінка, і Френкі точно знає, як Мак від нього відкараскається.
«Ти - жінка, ти краще знаєшся на таких речах», - його звичайна відмовка.
У Мака немає дітей, тож, на відміну від Френкі, він не уявляє, як розбиває серце матері така новина. Він не уявляє, як важко даються такі дзвінки.
Мак занотовує інформацію, а потім підводить очі від своїх нотаток.
-Отже, її колишнього хлопця звуть Ліам, він зі штату Мен і навчається в Університеті Співдружності.
—Так. Він старшокурсник.
- Його, напевно, буде неважко знайти. - Мак згортає свій блокнот. - Цієї інформації має бути достатньо.
Френкі добре розуміє його погляд: «Її покинув хлопець. Вона була в депресії. Що нам іще потрібно?».
* * *
Френкі залишає місце трагедії, вона має повернутися додому. їй потрібно прийняти душ, поснідати та привітатися зі своїми близнючками — якщо вони не сплять. Але дорогою додому, в Олстон3, вона не може втриматися, щоб не відхилитися від маршруту. Це всього за кілька кварталів, і зазвичай їй вдається протистояти спокусі побачити будівлю ще раз, але сьогодні вранці її «субару», здається, сама звертає з курсу, і Френкі знову паркується навпроти цегляної будівлі в Паккардз-Корнер4, щоб подивитися на квартиру на п’ятому поверсі, де досі живе та жінка.
Френкі знає ім’я жінки, знає, де вона працює і скільки в неї накопичилося штрафів за неправильне паркування. Ці факти не повинні б мати для неї значення, але вони турбують її. Вона не ділилася цими подробицями ні з ким - ні з колегами з відділу вбивств, ні навіть із власними доньками. Ні, цю інформацію вона тримає в таємниці, бо вже факт того, що вона знає про існування цієї жінки, до біса принизливий.
Отже, цього дощового квітневого ранку Френкі сидить у своїй автівці, спостерігаючи за багатоквартирним будинком, за яким вона не має жодної законної причини спостерігати, окрім як помучити себе. Усі вважають, що вона оговталася від трагедії та продовжує жити далі. Її доньки закінчили старшу школу з відзнакою, і, взявши перед вступом до вишу рік на роздуми, обидві проводять час весело й продуктивно. Її колеги з поліції Бостона більше не уникають її погляду й не дивляться на неї із жалем. Та жалість була найгіршою частиною її життя - коли їй співчували всі колеги-копи, аж до патрульних. Ні, її життя повернулося до нормального -принаймні набуло якоїсь подоби норми.
І ось вона знову припаркувалася на Паккардз-Корнер.
З будинку виходить жінка, і Френкі зосереджується. Вона дивиться, як жінка переходить вулицю та проходить повз її автівку, вочевидь, не знаючи, що за нею спостерігають, але Френкі, саме це й робить. У жінки світле волосся, вона рятується від холоду в чорних легінсах і білому пуховику, який облягає фігуру достатньо, щоб підкреслити вузьку талію та стрункі стегна. Колись, ще до народження близнят, Френкі мала таку саму фігуру. До середнього віку надто тривале сидіння за столом і надто велика кількість швидкої їжі, поглинутої похапцем, округлили її стегна.
У дзеркало заднього виду Френкі спостерігає, як жінка йде до станції метро. Вона думає про те, щоб вийти з машини і йти за нею. Френкі розмірковує, чи не вийти їй, відрекомендуватися й запропонувати цивілізовано поговорити як жінка із жінкою, можливо, в кав'ярні далі по вулиці. Але вона не може змусити себе залишити автівку. За свою довгу кар’єру копа Френкі вибивала двері, вистежувала вбивць і двічі дивилася в дуло пістолета, але вона не здатна присилувати себе зустрітися з місіс Лоррейн Коновер, сорока-шестирічною продавчинею з «Мейсі», без судимостей.
Жінка завертає за ріг і зникає з поля зору.
Френкі опускається на своє місце, ще не готова завести двигун і зіткнутися з іншими жахіттями, які принесе цей день.
Однієї мертвої дівчини вже достатньо.
ДО
Три місяці тому
РОЗДІЛ 2
ТЕРИН