Тесс Герритсен – Обери мене (страница 24)

ФРЕНКІ

 

«Іноді моя робота занадто проста», - розмірковує Френкі. Знаряддя вбивства, майже напевно вкрите відбитками пальців убивці, вже запечатали в пакет для речових доказів. Покинутий чоловік сидить у наручниках у патрульній машині на вулиці. А його дружина...

Френкі дивиться на тіло на ліжку. Жінка одягнена в синю бавовняну нічну сорочку з оздобленим білим мереживом подолом. Вона лежить, згорнувшись калачиком на правому боці, обличчям притулившись до подушки, у яку пострілом упритул вкарбовані шматки скальпу й мозкової речовини. З огляду на мирну позу дружини, звук ключа в замку вхідних дверей, який вона ще не встигла поміняти, мабуть, не розбудив її. Не розбудили й кроки залою до спальні. Жінка спала, коли до її ліжка наблизилася до болю знайома після восьми бурхливих років шлюбу постать.

-Він не замовкає, - каже Мак. - Якби всі були такими, як він.

Коли до спальні заходить напарник, Френкі підводить очі. Його обличчя все ще обвітрене, а розацеа цього холодного ранку здається яскравішою, ніж будь-коли.

-Тоді ми з тобою залишилися б без роботи, — каже вона і знову дивиться на тіло.

Тереза Луговим, тридцять два роки. Колись, можливо, була вродливою, зараз важко сказати.

-Суд видав обмежувальний припис лише минулого тижня. Завтра мали встановити нові замки.

- Вона все зробила правильно, - говорить Френкі.

-За винятком того, що вийшла заміж за цього хлопця.

-Сусіди мають, що додати? - запитує вона.

- Сусіди праворуч спали, поки не почули сирени. Сусід зліва почув постріл, о котрій годині - не знає, і знову заснув. Якби цей мудак сам не викликав поліцію, могло минути чимало часу, перш ніж її знайшли б. - Мак з огидою хитає головою. - Ніяких докорів сумління, ані крихти. Насправді він розповідав про це так, ніби він до біса пишається тим, що зробив.

«Пишається тим, що відстоює своє Богом дане право на власність», - думає Френкі, дивлячись на те, що колись було його власністю. Чи відчувала ця жінка, уперше зустрівши свого майбутнього чоловіка, що на неї чекає закривавлене ліжко? Можливо, під час їхніх зустрічей промайнув натяк -погляд, різке слово — на монстра, що ховався під його маскою? Чи вона проігнорувала всі підказки, спокусившись, як і багато інших, на обіцянки кохати, дарувати квіти й жити разом довгота щасливо?

- Принаймні у них немає дітей, - зауважує Френкі.

-Дякувати Богу за це маленьке благословення, — бурмотить Мак.

* * *

Едді Лутович сидить за столом для допитів. Голова високо піднята, спина пряма, як у солдата. Коли Френкі сідає в

крісло навпроти, він уникає прямого погляду й дивиться повз неї, наче за її спиною стоїть якась примарна уповноважена особа. Ніби ця матрона в біфокальних окулярах і темно-синьому брючному костюмі нею бути не може.

Френкі дає йому хвилину почекати, а сама неквапно його розглядає. У свої тридцять шість років він міг би вважатися симпатичним чоловіком, м’язистим і підтягнутим; його каштанове волосся коротко підстрижене, а очі ваблять кришталевою блакиттю. Вона розуміє, що деяких жінок може принадити -навіть заспокоїти — його впевнена манера триматися. Вони подумають: «Ось чоловік, який може подбати про мене, захистити мене».

- Містере Лутовичу, - каже вона. - Про всяк випадок нагадую вам моє ім’я. Я - детективна Луміс. Мені потрібно поставити вам ще кілька...

-Так, ви називали мені своє ім’я сьогодні вранці, - перебиває він, усе ще відмовляючись дивитися на Френкі.

Вона пропускає повз вуха його очевидну зневагу та спокійно продовжує:

-Сьогодні о 5:10 ранку ви телефонували за номером 911 з дому вашої дружини, з якою розлучилися.

-Це мій дім. Не її.

- Незалежно від того, чий це будинок, ви зателефонували оператору служби порятунку, так?

-Так.

- Ви повідомили оператору, що щойно застрелили свою дружину.

Він зневажливо махає рукою.

- Чому я розмовляю з вами? Я маю говорити з детективом Мак-Клелланом.

-Тут сидить не детектив Мак-Клеллан, а я.

-Усе, що я хотів сказати, я вже сказав йому.

-А тепер ви скажете це мені.

- Навіщо?

-Тому що ми не вийдемо з цієї кімнати, доки ви цього не зробите. Тож продовжимо, добре? Чому ви застрелили Терезу?

Нарешті він подивився на неї.

- Ви не зрозумієте.

-А ви спробуйте пояснити.

-Думаєте, я хотів її вбити?

-Гадаю, ви, мабуть, розлютилися через те, що вона розлучилася з вами.

Він кинув на неї крижаний погляд.

-Чоловік здатен так далеко зайти, тільки якщо його загнати у глухий кут. Вона жила в моєму будинку. Не можна вигнати людину з її власного довбаного будинкуі

- Розкажіть мені про пістолет, з якого ви стріляли. Глок.

-А що з ним?

- Він не зареєстрований. А оскільки Тереза мала обмежувальний припис проти вас як кривдника, ви незаконно володіли цим пістолетом.

-Згідно з другою поправкою я маю право на зброю.

- Штат Массачусетс із цим не згоден.

-До біса штат Массачусетс.

-І штат Массачусетс із радістю відправить вас туди ж, -каже вона й посміхається.

Вони розглядають одне одного через стіл, і до нього, здається, нарешті доходить уся серйозність ситуації, у якій він опинився. Раптом йому перехоплює подих, і він опускає плечі.

-Так не мало статися, - промовляє він.

-Але сталося. Чому?

— Ви не уявляєте, яке пекло вона мені влаштувала. Вона ніби хотіла мене розлютити. Ніби навмисно робила все, щоб я відреагував.

- Що саме вас дратувало?

-Те, як вона дивилася на інших чоловіків. Те, як вона відповідала, коли я їй вказував на це.

-Тобто вона сама напросилася, ви хочете сказати?

Він чує в її голосі огиду й підводить голову, щоб подивитися їй в обличчя.

-Я знав, що ви не зрозумієте.

Але Френкі розуміє. Вона вже занадто багато разів чула таке виправдання або його варіації. «Я не винний. Жертва змусила мене це зробити»». Вона могла б показати йому список дзвінків його дружини на 911. Вона могла б показати йому запис її останнього візиту до швидкої допомоги й фотографію її побитого обличчя, його відповідь однаково була б такою ж: «Я невинний».

Ніколи не винний.

Вона відкидається на спинку стільця, раптово втомившись від своєї ролі в цих триактних трагедіях. Френкі - персонаж, який незмінно виходить на сцену надто пізно, у третьому акті, після того як шкоди вже завдано. Після того, як застібають патологоанатомічний мішок. Якби тільки вона могла ввійти в цю драму раніше, коли ще був час застерегти майбутню місіс Лугович: «Відступіть зараз, поки ви не закохалися в цього чоловіка. Перш ніж погодитеся стати його дружиною. До побоїв, заборонних приписів і викликів швидкої допомоги. До того, як над вами застібнуть блискавку мішка для трупів».

Але закохана жінка рідко дослухається до голосу розуму. Френкі думає про власних імпульсивних доньок і не спить ночами в очікуванні заспокійливого брязкання їхніх ключів у замку дверей. Скільки годин сну вона втратила, дивлячись, як спливають години, і боячись уявити всі можливі жахи?

Вона дуже добре знає, що може піти не так. Вона бачила це сьогодні, у спальні мертвої жінки.

Поліціянт виводить Луговича з кімнати, а Френкі залишається на своєму стільці й занотовує допит. Усе записано на відео, але вона досить старомодна: їй подобається відчувати папір на дотик, і вона віддає перевагу його стійкості. Слова, написані чорнилом, не зникають в ефірі й не видаляються випадково, а сам процес їх запису допомагає відновити допит у деталях. Телефон сповіщає про отримане повідомлення, але вона пише далі, поспішаючи зафіксувати свої враження, поки вони не стерлися з пам’яті. А от її відраза до Едді Луговича залишиться з нею назавжди. Френкі настільки зосереджена на своїх нотатках, що не помічає, як до кімнати заходить Мак. Лише почувши, як він чхає, вона підводить очі.

- Щойно телефонували від судмедекспертів. Питають, чи ми приїдемо, - каже він.