Тесс Герритсен – Обери мене (страница 22)
І вона не кривила душею. Можливо, вона не кохала Коді і її не вабило до нього, але вона ніколи не дозволила б нікому завдати хлопцеві болю. У цьому й полягала вірність.
-А якщо вони зловлять мене, коли я шпигуватиму за ними? Я можу потрапити в халепу.
-Ти дуже кмітливий. Я впевнена, тобі все вдасться.
Новоспечений пухкощокий Джейсон Борн з вимазаним жиром підборіддям підбадьорився.
—Ти справді так вважаєш?
-Не маю сумнівів.
Він випростався. Зробив глибокий вдих.
-То де мені знайти Ліама?
* * *
Її звали Елізабет Вейлі. Жила вона в багатоквартирному будинку за два квартали від кампуса.
Коді виявився кращим шпигуном, ніж очікувала Терин, і всього за два дні з'ясував адресу дівчини. Повз той будинок Терин проходила багато разів, навіть не підозрюючи, що саме тут живе її ворогиня. Будинок новий, із підземним паркінгом, а це означало, що дівчина мала гроші. Це б могло справити враження на Ліама, а на його батьків — і поготів. Дівчина була стрункою, стильною і заможною.
З нею мусило бути щось не так.
Терин чекала через дорогу від будинку, поки не побачила, як молодий чоловік із великим пакетом продуктів піднімається сходами до вхідних дверей. Коли вій відімкнув двері, вона вже стояла в нього за спиною і разом із ним зайшла всередину. Хто відчуватиме загрозу від симпатичної дівчини, надто яка усміхається? Коли вони обоє опинилися в ліфті, хлопець усміхнувся їй у відповідь. Кабіна ліфта швидко наповнилася ароматом зеленої цибулі та кінзи з його покупок. На четвертому поверсі він вийшов, а вона поїхала до п’ятого.
Це був її поверх. Ворожий.
Терин зупинилася біля дверей квартири 405 і прислухалась. Вона не почула ні голосів, ні музики, ні звуків, які б свідчили, що там хтось є. Але вона все одно не збиралася стукати в ці двері; натомість вона постукала до 407-ї, де звук телевізора підказав їй, що мешканці вдома.
Двері відчинила виснажена жінка в синіх джинсах. Її світле волосся було нерозчесане, а очі - порожні від втоми. Десь у квартирі заплакала дитина. Жінка обернулася на звук, а потім знову поглянула на візитерку.
— Перепрошую, що турбую вас, - промовила Терин. - Ви добре знаєте свою сусідку? Із сусідньої квартири?
- Ви маєте на увазі Ліббі?
Ліббі. Скорочено від Елізабет.
-Так, - підтвердила Терин.
- Час від часу натрапляю на неї. Вітаємося в ліфті. А що?
- Ви не мали з нею якихось проблем?
- Ви маєте на увазі шум?
— Можливо, щось інше.
Дитина заплакала голосніше.
- Перепрошую, — кинула жінка й побігла до спальні.
Вона повернулася, тримаючи дитину, що нервувала та звивалася в неї на руках.
Погойдуючи маля, вона запитала:
-У Ліббі якісь неприємності?
-Власне, справа делікатна...
- Якщо я щось маю знати, я б дуже хотіла це почути. Я живу по сусідству з нею, у мене дитина, та й узагалі.
-Я знаю Ліббі з будинку, де вона мешкала раніше. І у нас із нею були проблеми. Ви нічого не помічали?
Слова Терин насторожили жінку. Не зважаючи на дитину, яка ніяк не могла заспокоїтися, жінка ретельно обмірковувала запитання, згадуючи кожен випадок, пов’язаний із сусідкою, ножну зустріч.
- Ну, вона типу круга штучка. І я не думаю, що вона велика фанатка немовлят. Принаймні не моєї дитини.
«Так, гаразд. Продовжуй».
-А ще минулого місяця вона влаштувала вечірку. Запах травички відчувався по всьому коридору. Деякі гості були п’яні, і я впевнена, що серед них були неповнолітні. Вечірка тривала до півночі, ми із чоловіком не могли заснути. І дитина теж.
- Вона мала рахуватися із сусідами.
-Так, це не жарти. - Гойдаючи дитину, щоб та заспокоїлася, жінка тільки-но почала розповідати, й намагалася пригадати кожне роздратування, кожну дрібницю. — А ще той хлопець, якого вона постійно приводить. Якщо вони ночують разом, то чому б йому не зробити все офіційно й не переїхати сюди? Але, гадаю, він може дозволити собі власну квартиру. У мене точно не було таких грошей, коли я вчилася в коледжі.
«Той хлопець». Вона говорила про Ліама?
-О, і ще зникали посилки з FedEx25, що лежали внизу біля поштових скриньок. Ми так і не з'ясували, хто їх взяв. Таке траплялося у вашому будинку? У вас теж щось зникало?
Терин не відповіла. Вона думала про Ліама, який спав у ліжку іншої дівчини. Дівчини, котра не мала на нього жодного права. Ні, це все ще може бути помилкою. Вона не знала напевно, що то був Ліам.
- Будь ласка, не кажіть їй, що я була тут, - попросила Терин.
-Мені варто хвилюватися? Може, сказати коменданту будинку?
-Поки зарано. Я ще не маю доказів.
-Гаразд. Дякую, що попередили. - Жінка кинула нервовий погляд у бік квартири 405. — Я приглядатиму за нею.
«Я теж», — подумки пообіцяла Терин.
Повертаючись до ліфта, дівчина знову зупинилася біля 405-ї. Вона подумала про те, як легко було б зачекати тут, поки Елізабет Вейлі повернеться додому. Як легко було б піти за нею в її квартиру й витягнути ніж із кухонної шухляди. Цікаво, з якою силою треба було б натиснути, щоб лезо встромилося в плоть, і як глибоко воно мало зайти, щоб пройти крізь серце. Вона обмірковувала всі дрібниці.
Потім Терин вийшла з будівлі й пішла додому.
* * *
У п’ятницю о сьомій п’ятнадцять вечора на телефон Терин надійшло повідомлення від Коді. Відкривши його, вона спершу не зрозуміла важливості побаченого. Фотографія мала дещо розмитий вигляд, зроблена через вікно, і половину кадру займало чоловіче плече на передньому плані. Потім Терин зосередилася на парі, що сиділа далі. Жінка повернулася спиною, але Терин бачила, що у неї довге темне волосся і вона тримає в руках келих червоного вина. Чоловік, що сидів навпроти неї, також тримав келих вина, злегка піднявши його, ніби виголошуючи тост, і камера зловила його посеред сміху. Це було обличчя, яке вона дуже добре знала, і воно всміхалося до іншої жінки.
Терин гарячково вистукала відповідь Коді:
Він відповів:
Вона добре знала, де розташовано «Еміліо». Вона пам’ятала, як стояла біля ресторану з Ліамом, коли вони були першокурсниками, й пускала слину над меню, вивішеним у вітрині. Вона пам’ятала, як він сказав їй: «Одного дня, коли ми будемо святкувати якусь значну подію, я приведу тебе сюди».
Але так і не привів. Натомість був там з іншою, сміявся і попивав вино.
Терин написала Коді:
Напевно. Я поїхав звідти лише десять хвилин тому.
У її голові загуркотіло. Вона притиснула руки до скронь, щоб заблокувати звук, але він не стихав. Звук калатання її серця, що розбивається.
Щоб дійти до ресторану, потрібно п’ятнадцять хвилин. Увесь час ходи Терин уявляла етапи їхньої трапези. Ось на цей момент хліб і закуски вже прибрали, і вони приступили до основної страви. Вона уявила, як дівчина накручує на виделку макарони, а Ліам нарізає телятину за сорок два долари порція. Він обере саме телятину, найдорожчу страву в меню, хоча б для того, щоб справити враження на свою подругу. Терин пришвидшила крок, її чоботи цокотіли тротуаром у рішучому маршовому темпі. Вона не може дозволити їм вислизнути з ресторану, перш ніж вона з ними зіткнеться. Це має статися сьогодні ввечері, зараз. Дівчина стиснула кисті в кулаки, приготувавшись до бою. Це мав бути бій. Вона подумала про Ахілла й Енея, Спарту і Трою. Та війна точилася за жінку. Ця війна точитиметься між жінками.
Розчервоніла й спітніла у своєму пуховику, Терин зайшла до «Еміліо». У приміщенні лунав тихий джаз, чувся дзенькіт порцелянового посуду й веселий гомін розмов. У барі, спінюючи молоко, гуділа машина для приготування капучино.
—Чим можу допомогти? - запитала адміністраторка.
Терин проштовхнулася повз неї до зали й побачила Ліама за столом біля вікна. Стілець навпроти нього був порожній, лише на спинці висіли жіночий светр і сумочка. Тож ворогиня вийшла до вбиральні, а Ліам був надто зайнятий переглядом повідомлень у своєму смартфоні, щоб помітити Терин, аж поки та не опинилася за його столиком. Він підвів голову і здивовано витріщився на дівчину.
-Терин? Що ти...