Тесс Герритсен – Двійник (страница 48)

— І це тільки в Новій Англії, європеоїди від двадцяти до сорока п’яти років.

— Усі дані за п’ятдесяті та шістдесяті роки.

— Цей проміжок часу вказала Мора. — Дальджіт підійшов до свого ноутбука. — Подивимося на рентгени, які вони надіслали.

Він відкрив файл, отриманий з НІКЦ. З’явився ряд іконок, кожна підписана номером справи. Клікнув на першу з них, екран заповнив рентгенівський знімок зубів — крива лінія, схожа на розвалені білі кістки доміно.

— Цей точно не наш, — сказав він. — Погляньте на ці зуби! Кошмар ортодонта.

— Або ж золота жила, — завважила Ріццолі.

Доктор Сінгх закрив зображення, клікнув далі. Ще один рентген, цього разу з великою щілиною між передніми зубами.

— Цей навряд чи, — мовив він.

Мора перевела погляд назад, до столу, до кісток безіменної жінки. Подивилася на череп із витонченими лініями лоба та вилиць. Обличчя ніжних пропорцій.

— О, привіт, — почула вона голос Дальджіта. — Гадаю, ці зуби я впізнаю.

Вона розвернулася до екрана. Побачила знімок нижніх молярів[18] і яскраві плями пломб.

Дальджіт підвівся, підійшов до столу з чоловічим кістяком. Узяв щелепу й приніс до комп’ютера порівняти.

— Амальгамні пломби в шостому і сьомому зубах зліва. Так. Так, це він…

— Як підписаний знімок? — запитала детектив.

— Роберт Седлер.

— Седлер… Седлер… — Ріццолі гортала роздруківку. — Так, знайшла. Седлер, Роберт. Чоловік, європеоїд, двадцять дев’ять років. П’ять футів одинадцять дюймів, шатен, очі карі.

Вона глянула на Дальджіта, той кивнув.

— Підходить під наші рештки.

Ріццолі читала далі.

— Він був будівельним підрядником. Востаннє його бачили в рідному містечку — Кеннебанкпорт, штат Мен. Третього лютого 1960 року його оголосили зниклим, разом із… — Вона завагалася. Розвернулася до столу, на якому були викладені жіночі кістки. — Разом із дружиною.

— Як її звали? — запитала Мора.

— Карен. Карен Седлер. Маю номер справи.

— Давайте сюди, — сказав Дальджіт, розвертаючись до комп’ютера. — Подивимося, чи тут її знімок.

Мора стояла поряд з ним і дивилася через його плече, поки він шукав потрібну іконку. На екрані з’явилося зображення — коли цей рентген було зроблено, Карен Седлер була ще жива. Сиділа в кріслі у свого дантиста, можливо, переживала через карієс і свердління, яке неодмінно мусило йти за ним. Тоді, стискаючи картонку, яка утримувала на місці непроявлену плівку, вона не могла собі уявити, що знімок, зроблений того дня лікарем, через багато років сяятиме на екрані комп’ютера патологоанатома.

Мора побачила ряд молярів та яскравий металевий блиск коронки. Перейшла до негатоскопа, на якому Дальджіт повісив знімок зубів невідомої жінки. Тихо сказала:

— Це вона. Це кістки Карен Седлер.

— Отже, ми впізнали обох, — сказав доктор Сінгх. — І чоловіка, й дружину.

Ріццолі за їхніми спинами гортала роздруківку, шукаючи звіт про зникнення Карен Седлер.

— Так, ось вона. Жінка європеоїдної раси, двадцять п’ять років. Білявка, блакитні очі… — Вона раптом спинилася. — Тут щось не так. Краще передивіться знімки.

— Чому? — спитала Мора.

— Просто передивіться їх.

Мора роздивилася знімок на негатоскопі, тоді перейшла до екрана ноутбука.

— Вони збігаються, Джейн. Що не так?

— Не вистачає ще одного набору кісток.

— Яких кісток?

— Зародка. — Ріццолі повернула до неї ошелешене обличчя. — Карен Седлер була на восьмому місяці вагітності.

Запанувала тиша.

— Інших решток ми не знайшли, — мовив Дальджіт.

— Могли пропустити, — завважила Ріццолі.

— Ми просіяли ґрунт, ретельно розкопали всю ділянку.

— Їх могли забрати падальники[19].

— Так, це завжди може бути. Але це справді Карен Седлер.

Мора підійшла до столу, вдивилася в тазову кістку, думаючи про зображення кістяка іншої жінки на негатоскопі. «Ніккі Веллс теж була вагітна».

Вона навела на стіл збільшувальне скло, увімкнула світло. Навела лінзу на тазову кістку. На симфізі, де сходилися до хряща два відгалуження кістки, взялася кіркою червонувата земля.

— Дальджіте, можна мені вологу ватну паличку чи марлю? Треба стерти землю.

Колега наповнив миску водою, розкрив пакет ватних паличок, поставив усе на тацю біля неї.

— Що ви шукаєте?

Мора не відповіла. Вона повністю зосередилася на тому, щоб стерти шар бруду, відкрити те, що лежало під ним. Кірка танула, і її серце билося швидше. Остання брудна пляма зникла несподівано. Жінка пильно дивилася на те, що з’явилося під лупою. Випросталася, глянула на Дальджіта.

— Що там? — запитав він.

— Подивіться. Праворуч, скраю, там де сходяться кістки.

Сінгх зігнувся над лінзою.

— Ви про тріщинку? Про неї йдеться?

— Так.

— Майже непомітна.

— Але вона там є. — Мора глибоко вдихнула. — Я привезла з собою знімок, він у моєму авто. Вам варто на нього поглянути.

Поки вона йшла до стоянки, об її парасольку стукотів дощ. Розблоковуючи автомобіль кнопкою сигналізації, вона не могла не дивитися на подряпини пасажирських дверей. Сліди пазурів мали налякати її. «Але вони мене тільки розлютили. Підготували до опору». Вона взяла із заднього сидіння конверта й понесла до будівлі, ховаючи під плащем.

Дальджіт ошелешено дивився, як вона чіпляє знімки Ніккі Веллс до негатоскопа.

— Що за справу ви мені показуєте?

— Убивство у Фітчбургу, Массачусетс, п’ять років тому. Жертві розтрощили череп, а тіло згодом спалили.

Він насупився.

— Вагітна жінка. Схоже, що близька до пологів.

— Але мою увагу привернуло ось це. — Мора показала на яскравий уламок металу в тазовому симфізі Ніккі Веллс. — Гадаю, це обламаний кінчик ножа.

— Але ж Ніккі Веллс убили ломом, — завважила Ріццолі. — Їй розтрощили череп.

— Саме так, — погодилася Мора.

— То до чого тут ніж?