Тесс Герритсен – Двійник (страница 49)

Мора показала на знімок. На кістки зародка, що згорнувся над тазовою кісткою Ніккі.

— Ось до чого. Ось що було потрібно вбивці.

Дальджіт мовчав. Але вона без слів знала, що він розуміє хід її думок. Він повернувся до решток Карен Седлер, узяв її тазову кістку.

— Живіт розрізали посередині, — сказав він. — Лезо вдарилося об кістку, там, де ця тріщинка.

Мора уявила собі ніж Амальтеї, живіт молодої жінки, удар ножа — такий сильний, що лезо спинилося, тільки наштовхнувшись на кістку. Подумала про свою професію, для якої ножі стільки важили, і про дні, проведені в лабораторії для розтинів за різанням шкіри та органів. «Ми обидві різники, і я, і моя мати. Але я ріжу мертву плоть, а вона — живу».

— Ось чому ви не знайшли кісток зародка в могилі Карен Седлер.

— Але ваша інша справа… — Дальджіт махнув на рентгенівський знімок Ніккі Веллс. — Її зародок не забрали, а спалили разом із матір’ю. Нащо робити розріз, щоб дістати, а тоді все одно вбивати?

— Бо дитя Ніккі Веллс мало вроджений дефект. Амніотичні тяжі.

— Це як? — запитала Ріццолі.

— Через водну оболонку іноді проходять перетинчасті тяжі. Якщо такий закрутиться навколо кінцівки плоду, то може перешкодити току крові й навіть спричинити ампутацію кінцівки. У Ніккі цей дефект діагностували протягом другого триместру. — Мора вказала на знімок. — Бачите, у зародка відсутня права нога нижче коліна.

— Це не смертельно?

— Ні, дитина вижила б. Але вбивця мала одразу ж побачити цей недолік. Зрозуміти, що дитина недосконала. Гадаю, тому вона її і не взяла. — Мора подивилася на Ріццолі. Не зважати на стан детектива, на її набряклий живіт, естрогенний рум’янець на щоках було неможливо. — Їй була потрібна ідеальна дитина.

— Але дитя Карен Седлер теж не було б ідеальним, — зазначила Ріццолі. — Зародку було вісім місяців. Легені ще не дозріли б, так? Щоб воно вижило, знадобився б інкубатор.

Мора опустила погляд на кістки Карен Седлер. Подумала про місце, де їх знайшли, і про кістки її чоловіка, поховані в двадцяти ярдах звідти. Нащо копати дві окремі могили? Чому б не поховати чоловіка разом із дружиною.

У роті раптом стало сухо. Відповідь ошелешила її саму.

«Їх поховали неодночасно».

21

Котедж зіщулився під важкими від дощу гілками, наче їхній дотик був йому неприємний. Коли Мора вперше побачила цей будинок тиждень тому, він пригнітив її — невелика темна коробка, яку поступово душать ліси, підступаючи все ближче. Тепер вона дивилася на нього з вікна авто і здавалося, що вікна витріщаються на неї, наче зловісні очі.

— У цьому домі виросла Амальтея, — мовила Мора. — Анні було б не складно знайти цю інформацію, треба було всього лиш пошукати записи про неї в шкільному архіві. Або взяти старий телефонний довідник і подивитися прізвище Ленк.

Вона глянула на Ріццолі.

— Домовласниця, міс Клозен, сказала, що Анна хотіла винайняти саме цей будинок.

— Тож вона мала знати, що Амальтея тут колись жила.

«І як я, вона прагнула дізнатися про нашу матір більше, — подумала Мора. — Щоб зрозуміти жінку, яка дала нам життя, а тоді кинула нас».

Дощ гуркотів дахом автомобіля, срібними потоками котився лобовим склом.

Ріццолі застібнула дощовика, натягнула на голову капюшона.

— Тоді ходімо, подивимося.

Вони пробіглися під дощем, піднялися на ґанок і струсили воду з плащів. Мора дістала ключа, який узяла в офісі міс Клозен, уставила в замок. Спочатку він не хотів повертатися, наче сам будинок відбивався, не бажаючи впускати її. Коли нарешті вдалося відімкнути двері, вони загрозливо рипнули, опираючись до кінця.

Усередині дім був ще похмурішим і клаустрофобнішим, ніж вона пам’ятала. У повітрі кисло пахнуло пліснявою, наче вулична волога просочилася крізь стіни та всоталася в завіси й меблі. Світло з вікна фарбувало кімнату в похмурі відтінки сірого. «Цей будинок нас не хоче, — подумала Мора. — Не хоче, щоб ми дізналися його таємниці».

Вона торкнулася руки Ріццолі та вказала на замки й латунні ланцюжки.

— Дивіться.

— Замки нові.

— Їх Анна встановила. Викликає питання, правда ж? Від кого вона так хотіла замкнутися.

— Якщо йдеться не про Чарлза Касселя. — Ріццолі підійшла до вікна вітальні, подивилася на листяну завісу, з якої скрапував дощ. — Це страшенно відлюдне місце. Ніяких сусідів, нічого, крім дерев. Я теж не відмовилася б від додаткових замків.

Детектив ніяково засміялася.

— Знаєте, ніколи не любила всі ці ліси. Якось у старших класах ми ходили в похід. Поїхали до Нью-Гемпшира, розклали спальники навколо багаття. Я й очей не стулила. Усе думала: звідки мені знати, що там дивиться на мене? З-поміж гілок угорі чи серед кущів…

— Ходімо, — сказала Мора. — Я покажу вам решту будинку.

Вона провела Ріццолі на кухню, увімкнула світло. Флуоресцентні лампи зі зловісним гудінням замигтіли. Їхнє різке сяйво освітило кожну щілину, кожен горбок у старому лінолеумі. Мора опустила очі на чорно-білі, пожовклі від старості клітинки й подумала про розлите за всі ці роки молоко й занесений із вулиці бруд, які неодмінно мали лишити на підлозі мікроскопічні сліди. Що ще могло просочитися в ці тріщини та шви? Осад яких страшних подій залишився тут?

— Теж нові засуви, — зазначила Ріццолі біля задніх дверей.

Мора підійшла до спуску в підвал.

— Я хотіла, щоб ви це побачили.

— Ще один засув?

— Але бачите, який на ньому наліт? Він не новий. Цей засув тут уже давно. Міс Клозен сказала, що коли вона купила дім на аукціоні двадцять вісім років тому, він тут уже був. І це дивно.

— Чому?

— Єдине місце, куди ці двері ведуть, — підвал. — Мора подивилася на Ріццолі. — З нього немає виходу.

— Для чого комусь замикати ці двері?

— От і мені цікаво.

Ріццолі відчинила їх, із темряви піднявся запах сирої землі.

— От же ж, — пробуркотіла вона. — Ненавиджу спускатися до підвалів.

— Світло вмикається ланцюжком, просто у вас над головою.

Детектив простягнула руку, смикнула за ланцюжок. Лампочка засвітилася, пролила слабке сяйво на вузькі сходи. Унизу лишилися самі тіні.

— Іншого входу до підвалу точно нема? — перепитала вона, вдивляючись у темряву. — Вугільного люка чи чогось такого?

— Я обійшла весь дім, не бачила на вулиці жодних дверей, що вели б до підвалу.

— Ви туди спускалися?

— Не бачила причини.

«Аж до сьогодні».

— Гаразд. — Ріццолі дістала з кишені маленький «Меґлайт», глибоко вдихнула. — Гадаю, треба туди зазирнути.

Коли вони спускалися рипливими сходами, над ними колихалася лампочка й тіні від неї хиталися вперед-назад. Ріццолі йшла неквапливо, немов намацувала кожну сходинку, перш ніж перенести на неї вагу. Мора ще ніколи не бачила, щоб вона так вагалася, була така обережна, і це змушувало її саму переживати. Коли вони дійшли до кінця сходів, здавалося, що кухня лежить дуже високо над ними, в іншому вимірі.

Лампочка внизу перегоріла. Ріццолі ковзнула променем «Меґлайта» по втоптаному ґрунту підлоги, вологому від дощової води, що просочилася сюди. Промінь висвітлив бляшанки з фарбою та скручений килим, що вкривався пліснявою біля стіни. У кутку стояв ящик з трісками для коминка у вітальні. Усе здавалося таким звичайним, ніщо не виправдовувало тієї небезпеки, яку Мора відчувала на початку сходів.

— Що ж, ваша правда, — сказала детектив. — Здається, інших дверей немає.

— Тільки двері, що ведуть до кухні.

— Тобто засув не має жодного сенсу. Хіба що… — промінь ліхтаря різко зупинився на дальній стіні.

— Що там?

Ріццолі пройшла через підвал, зупинилася, дивлячись на стіну.

— Що це тут робить? Для чого воно могло б знадобитися?

Мора наблизилася. Відчула, як холодок поповз її хребтом, коли вона побачила, на що вказує «Меґлайт» Ріццолі. Це було залізне кільце, забите в один із масивних каменів підвалу. «Для чого воно могло б знадобитися?» — спитала Ріццолі. Морі спала на думку відповідь, що змусила її відступити, нажахану образами, які намалювала уява.