Тесс Герритсен – Двійник (страница 47)

— Помилки були серйозні?

— Я не зовсім розумію, про що ви.

— Цікаво, чи міг він пропустити ось це? — Мора вказала на знімок, на яскраву смужку металу в лобковій кістці. — Його звіт про Ніккі Веллс не пояснює природи цього шматка металу.

— На цій плівці є й інші тіні від металу, — зауважив Йошима. — Я бачу тут гачок від бюстгалтера. А це схоже на застібку.

— Так, але гляньте на бокову проекцію. Ця металева смужка розташована всередині кістки, не на ній. Доктор Гобарт нічого вам про це не говорив?

— Не пригадую. У звіті цього немає?

— Ні.

— Тоді він, певно, вирішив, що це щось незначне.

«Тобто, на суді над Амальтеєю це, напевно, й не згадувалося», — подумала Мора. Йошима повернувся до своїх обов’язків — складання відер та мисок, збирання паперів на дошці. Хоча в кількох футах від неї лежала мертва молода жінка, Морина увага була прикута не до свіжого тіла, а до рентгену Ніккі Веллс та її зародка, до їхніх кісток, які вогонь сплавив у єдину обвуглену масу.

«Навіщо ти їх спалила? Який у тому був сенс?» Може, Амальтея відчувала задоволення, споглядаючи, як їх пожирало полум’я? А може, сподівалася, що цей вогонь знищить дещо інше, якусь частинку її самої, яку вона не хотіла показувати?

Зі склепіння черепа зародка вона перевела погляд до яскравого уламка в тазу Ніккі. Тонкого, як…

«Лезо ножа. Відламаний шматок леза».

Але ж Ніккі вбив удар по голові. Навіщо бити ножем жертву, якій ти щойно розбила лице ломом? Мора дивилася на металеву скабку, її раптом уразило розуміння того, наскільки вона важлива, і від цього її спиною пробіг холодок.

Вона підійшла до телефону, натиснула кнопку інтеркома.

— Луїз?

— Так, докторе Айлс?

— Можете з’єднати мене з доктором Дальджітом Сінгхом? Лабораторія судово-медичної експертизи в Огасті, штат Мен.

— Хвилинку. — Тоді за мить: — Доктор Сінгх на лінії.

— Дальджіте? — звернулася до нього Мора.

— Ні, я не забув про обіцяну вечерю, — відповів той.

— Може, це з мене вечеря, якщо відповісте на моє запитання.

— Яке саме?

— Ті рештки, які ми викопали у Фокс Гарбор. Їх уже ідентифікували?

— Ні, потрібен ще час. Жодна заява про зникнення в округу Волдо чи Генкок не підходить до цих кістяків. Або вони дуже старі, або ж люди були не тутешні.

— Ви ще не робили запит до НІКЦ? — запитала Мора. Національний інформаційно-кримінологічний центр, яким керувало ФБР, мав базу даних зниклих людей у всій країні.

— Так, але зважаючи на те, що звузити пошук до хоч якогось десятиліття не вдалося, я отримав кілька сторінок імен. Усе, що стосується Нової Англії.

— Може, я допоможу вам звузити пошук.

— І як?

— Беріть тільки випадки зникнень з 1955 по 1965 роки.

— Можна спитати, як саме ви дійшли висновку, що потрібне саме це десятиліття?

«Бо тоді моя мати жила у Фокс Гарборі, — подумала Мора. — Моя мати, яка вбивала людей».

Однак уголос сказала лише:

— Маю підстави так вважати.

— Ви така загадкова.

— Я все поясню, коли зустрінемося.

Ріццолі нарешті пустила Мору за кермо — тільки тому, що саме в її «Лексусі» вони прямували на північ до магістралі штату Мен. Уночі з заходу прийшов грозовий фронт і Мора прокинулась від того, що по даху барабанив дощ. Вона зварила собі кави, прочитала газету — усе, як звичайного ранку. Як швидко старі звички взяли своє, навіть перед лицем страху. Минулу ніч вона провела не в мотелі, повернулася додому. Позамикала всі двері й лишила світло на ґанку — сумнівний захист від загроз ночі, та все одно вона проспала грозу й прокинулася з відчуттям, що контролює своє життя.

«Годі з мене страху, — подумала вона. — Я не дозволю йому знову відвернути мене від мого ж дому».

Тепер, поки вони з Ріццолі їхали до Мена, де темніли ще чорніші хмари, вона була готова відбиватися й узяти реванш. «Ким би ти не був, я вистежу тебе і знайду. Я теж можу полювати».

О другій вони під’їхали до будівлі лабораторії судово-медичної експертизи штату Мен в Огасті. Доктор Дальджіт Сінгх зустрів їх на рецепції та провів у приміщення для аутопсії, де на столі на них уже чекали дві коробки кісток.

— Ця справа не була в мене в пріоритеті, — зізнався він, знімаючи з коробок пластикове простирадло. Воно опустилося на металеву стільницю із шурхотом, наче парашутний шовк. — Вони, певно, десятиліттями там лежали, і кілька днів нічого для них не змінять.

— Отримали з НІКЦ результати нового запиту? — запитала Мора.

— Сьогодні вранці. Я роздрукував список імен, лежить там на столі.

— Є знімки зубів?

— Я завантажив те, що вони надіслали, але переглянути ще не мав змоги. Вирішив дочекатися вашого приїзду.

Він відкрив першу картонну коробку, узявся діставати кістки, обережно викладаючи їх на пластик. З’явився череп із заглибиною. Брудний таз, довгі кістки, грудкуваті хребці. Оберемок ребер, котрі клацнули, наче бамбукова «музика вітру». Тільки цей звук порушував тишу в лабораторії Дальджіта, такій же світлій і порожній, як Морині зали для розтинів у Бостоні. Хороші патологоанатоми — перфекціоністи за своєю природою, і він саме демонстрував цей бік свого характеру. Здавалося, що викладаючи кістки в анатомічному порядку, він танцював навколо столу, рухався з майже жіночою грацією.

— Це хто? — запитала Ріццолі.

— Чоловік, — відповів Сінгх. — Довжина стегнової кістки вказує на те, що він мав зріст від п’яти футів десяти дюймів до шести футів. Очевидна тріщина від удару в правій скроневій кістці. Є старий перелом Колліса, зрісся добре. — Він глянув на спантеличену Ріццолі. — Зламаний зап’ясток.

— От для чого ви, лікарі, це робите?

— Що саме?

— Вигадуєте химерні назви. Чому б просто не назвати це зламаним зап’ястком?

Дальджіт усміхнувся.

— Не на всі запитання є прості відповіді, детективе Ріццолі.

Джейн глянула на кістки.

— Що ще нам про нього відомо?

— Ознак остеопорозних чи артрозних змін хребта немає. Це був дорослий молодий чоловік, європеоїд. Над ним попрацював стоматолог: є срібні амальгамні пломби в шостому й сьомому зубах зліва.

Ріццолі показала на провалену скроню.

— Це причина смерті?

— Удар безсумнівно був смертельний. — Сінгх розвернувся до другої коробки. — Перейдемо до жінки. Її знайшли на двадцять ярдів далі.

Він розклав пластикове простирадло й на другому столі. Разом із Морою вони взялися викладати другий набір кісток в анатомічному порядку — наче двоє метушливих офіціантів накривали до вечері. Кістки стукотіли об стіл. Тазова кістка, вкрита тонким шаром ґрунту. Ще один череп — дрібніший, надбровні дуги тонші за чоловічі. Кістки ніг, кістки рук, грудна кістка. Оберемок ребер і два паперових пакети із кістками зап’ястків та передплесен.

— Ось наша невідома, — мовив Дальджіт, оглядаючи завершену роботу. — Причину смерті назвати не можу, нема за що зачепитися. Схоже, що жінка була молода, також європеоїд. Від двадцяти до тридцяти п’яти років. Зріст — близько п’яти футів трьох дюймів, старих переломів немає. Зуби в хорошому стані. Є щербинка на іклі та золота коронка на п’ятірці зверху праворуч.

Мора подивилася на негатоскоп із двома знімками.

— Це їхні стоматологічні знімки?

— Ліворуч — чоловік, праворуч — жінка. — Дальджіт підійшов до раковини, змив бруд з рук та висмикнув із тримача паперового рушника. — Отже, ось вони, наші невідомі.

Ріццолі взяла роздруківку зі списком імен, які Дальджіту зранку надіслали з НІКЦ.

— Господи. Тут десятки імен. Стільки людей зникло.