Тесс Герритсен – Двійник (страница 46)

20

Йошима стояв над тілом, тримаючи шприц із голкою номер шістнадцять затягнутою в рукавичку рукою. На столі лежала молода жінка, така сухорлява, що живіт мішкуватим наметом провисав над кістками тазу. Йошима натягнув шкіру в її паху та ввів голку в стегнову вену, відтягнув поршень, і шприц почала заповнювати темна, майже чорна кров.

Він не підняв погляду, коли Мора ввійшла до кімнати, зосередився на роботі. Вона мовчки дивилася, як він дістає голку, переносить кров у скляні пробірки, працює спокійно й ефективно, як людина, що мала справу з незліченними пробами крові незліченних тіл. «Якщо я — Королева Покійників, то Йошима — беззаперечний Король. Він роздягає їх, зважує, знаходить вени в пахах і шиях, розкладає органи в банки з формаліном. А коли розтин завершено, коли я закінчую з різаниною, це він бере нитку й голку та зшиває їхню посічену плоть докупи».

Йошима обламав голку, опустив використаний шприц у контейнер для небезпечних відходів. Тоді спинився, дивлячись на жінку, в якої щойно взяв кров.

— Її привезли зранку, — сказав він. — Хлопець знайшов тіло на канапі, коли прокинувся.

Мора побачила сліди від голок на передпліччях трупа.

— Змарноване життя.

— Це завжди так.

— Хто нею займався?

— Доктор Костас. Доктор Брістол сьогодні в суді.

Йошима підкотив до столу тацю й почав розкладати інструменти. Постала незручна тиша, у якій клацання металу видавалося до болючого голосним. Спілкувалися вони завжди по-діловому, проте сьогодні він наче уникав її погляду, не наважуючись і глянути в її бік, хоч словом згадати те, що сталося вчора на стоянці. Однак проблема від цього не зникала, вона висіла між ними, й ігнорувати її було неможливо.

— Я так розумію, учора вам додому телефонувала детектив Ріццолі, — почала Мора.

Її асистент завмер, поклавши руки на тацю і стоячи до неї боком.

— Йошимо, — мовила вона. — Мені прикро, якщо вона якось натякнула…

— Докторе Айлс, ви знаєте, скільки я вже працюю в лабораторії судово-медичної експертизи? — перервав її він.

— Знаю, що ви тут довше за будь-кого з нас.

— Вісімнадцять років. Доктор Тірні найняв мене одразу після служби в армії. Я служив у похоронному загоні. Знаєте, то було важко — працювати над стількома юнаками. Переважно — нещасні випадки чи самогубства, але то справа звична. Молоді люди ризикують, втручаються у бійки, надто швидко водять автомобілі. Або від них ідуть дружини, вони хапаються за зброю і вкорочують собі віку. Я думав, що можу хоч щось для них зробити, можу ставитися до них із повагою, гідною солдатів. Бо ж серед них були зовсім пацани, ледве борода почала рости. Їхня молодість дуже засмучувала, але я навчився з цим миритися, так само, як мирюся тут, бо це моя робота. Не пам’ятаю, коли я останнього разу брав лікарняний. — Він помовчав. — Але сьогодні я вже думав не прийти.

— Чому?

Йошима розвернувся, подивився на неї.

— Знаєте, як це — після вісімнадцяти років роботи тут раптом відчути себе підозрюваним?

— Мені прикро, що вона викликала у вас такі відчуття. Знаю, вона буває грубою…

— Ні, насправді вона була дуже ввічливою, дуже приязною. Сама природа її запитань змусила мене зрозуміти, що відбувається. «Як вам працюється з доктором Айлс? Чи ви знаходите спільну мову?» — Чоловік розреготався. — Чого б вона мене про це питала?

— Ріццолі робила свою роботу, от і все. Вона вас не звинувачувала.

— Але було схоже саме на це. — Йошима підійшов до столу й почав розставляти банки з формаліном для зразків тканин. — Ми майже два роки працюємо разом, докторе Айлс.

— Так.

— Ви жодного разу, наскільки мені відомо, не були розчаровані моєю роботою.

— Ніколи. Я б не хотіла працювати ні з ким, окрім вас.

Він розвернувся до Мори. У цьому різкому флуоресцентному світлі вона помітила, скільки ж сивини у його чорному волоссі. Колись вона думала, що йому років тридцять. Гладеньке обличчя й струнке тіло до певної міри позбавляли його ознак віку. Тепер, дивлячись на похмурі зморшки навколо його очей, вона збагнула, що цей чоловік наближається до зрілості. «Як і я сама».

— Не було жодного випадку, — сказала вона, — жодної миті, коли б мені спало на думку, що ви могли…

— Але ж тепер доводиться про це думати, чи не так? Детектив Ріццолі завела про це мову, і ви мусите зважати на ймовірність того, що це я подряпав ваше авто. Що це я вас переслідую.

— Ні, Йошимо. Не мушу. Я відмовляюся.

Він утримав її погляд.

— Тоді ви нечесна або з собою, або зі мною. Бо це мало б спадати вам на думку. А поки між нами є принаймні найменша дрібка недовіри, вам буде зі мною незатишно. Я відчуваю це, і ви також.

Асистент зняв рукавички, розвернувся й почав підписувати ярлики на банках іменем покійниці. Мора бачила, як напружилися його плечі, як заклякли м’язи шиї.

— Ми це переживемо, — сказала вона.

— Можливо.

— Не можливо, а точно. Нам ще разом працювати.

— Що ж, це вам вирішувати.

Мора подивилася на нього, думаючи, як повернути ті теплі стосунки, які були між ними раніше. «Може, зрештою, вони не були аж такі теплі, — подумала вона. — Мені це просто здавалося, тоді як він ховав від мене свої почуття, так само, як я ховаю свої. Ми чудова пара — дует незворушних. Щотижня на нашому столі опиняється трагедія, але я ніколи не бачила його сліз, а він — моїх. Ми займаємося справами смерті, наче двійко робітників на фабриці».

Йошима скінчив підписувати банки для зразків і розвернувся. Вона досі стояла поряд із ним.

— Вам щось потрібно, докторе Айлс? — запитав він. Ані в голосі, ані в обличчі його не було жодного натяку на те, що тільки-но відбулося між ними. Це знову був той Йошима, якого вона знала: тихий, вправний, завжди готовий допомогти.

Мора відповіла тим же. Дістала з конверта, який принесла із собою, рентгенівські плівки, повісила знімки Ніккі Веллс на лампу.

— Сподіваюся, ви пам’ятаєте цю справу, — сказала вона й увімкнула світло. — Це було п’ять років тому, у Фітчбурзі.

— Як звали жертву?

— Ніккі Веллс.

Він насупився, дивлячись на рентген. Одразу ж зосередився на кістках зародка на тазу матері.

— Та вагітна жінка, яку вбили разом із сестрою?

— Отже, пам’ятаєте.

— Обидва тіла було спалено?

— Саме так.

— Пам’ятаю, то справа доктора Гобарта.

— Я не знайома з доктором Гобартом.

— І не могли б бути. Він пішов за два роки до того, як ви до нас приєдналися.

— Де він тепер працює? Я хотіла б із ним поговорити.

— Це буде непросто. Він помер.

Мора спохмурніла.

— Що?

Йошима сумно похитав головою.

— Доктору Тірні було так важко. Він почувався відповідальним за це, хоча просто не мав вибору.

— Що сталося?

— З доктором Гобартом були… проблеми. Спочатку він загубив кілька знімків. Тоді переплутав органи, про що дізналася родина покійного. Вони подали на нас до суду. То був справжній безлад, погана слава, однак доктор Тірні підтримав колегу. А потім із пакета з особистими речами зникли ліки, і вибору в нього не лишилося. Він попросив доктора Гобарта піти.

— І що було тоді?

— Доктор Гобарт прийшов додому й випив жменю «Оксіконтину». Його знайшли тільки за три дні. — Йошима помовчав. — Ніхто не хотів братися за його розтин.

— Його компетентність колись викликала сумніви?

— Іноді він помилявся.